Навколо світу за вісімдесят днів

Пасажири були в захваті, побачивши локомотив знову на чолі поїзда. Вони, нарешті, мали змогу продовжувати путь.

Коли паротяг підійшов до станції, місіс Ауда вийшла на платформу й запитала кондуктора:

— Ви їдете?

— Негайно, пані.

— А полонені?.. Наші нещасні супутники?..

— Я не можу порушувати розклад, — відповів кондуктор. — Ми й так спізнилися на три години.

— А коли прибуває наступний поїзд із Сан-Франциско?

— Завтра ввечері.

— Завтра ввечері! Але це буде занадто пізно. Треба почекати…

— Ніяк не можна, — заперечив кондуктор. — Якщо ви бажаєте продовжувати шлях, прошу у вагон.

— Я не поїду, — відповіла жінка.

Фікс чув цю розмову. За кілька митей до цього, коли не було жодної можливості виїхати, він уже майже вирішив полишити станцію Керней; однак тепер, коли потяг стояв тут і Фіксові залишалося хіба що зайняти своє місце у вагоні, якась непереборна сила прикувала його до землі. Цей станційний перон пік йому в ноги, та він не міг зрушити з нього. В голові знову розгорілася боротьба. Невдача наповнювала його люттю. Він вирішив боротися до кінця.

Між тим пасажири й поранені, — серед них і полковник Проктор, стан якого був дуже тяжким, — сіли у вагони. Перегрітий котел шумів, з клапанів сичала пара. Нарешті, машиніст дав свисток, потяг рушив і швидко зник за обрієм, змішуючи свій білий дим із вихором сніжної заметілі.

Поліцейський інспектор Фікс залишився.

Минуло кілька годин. Погода була кепська, мороз дужчав. Фікс нерухомо сидів на вокзальній лавці. Місіс Ауда, незважаючи на сильний вітер, раз у раз виходила з кімнати, наданої в її розпорядження. Вона доходила до краю платформи, напружено вдивлялася крізь заметіль у мрячну далину і намагалася вловити бодай якийсь звук. Та марно. Вона повертала назад, змерзла від холоду, щоб знову вийти, і знову даремно.

Вечоріло. Маленький загін не повертався. Де він був зараз? Чи наздогнав індіанців? Чи відбулася сутичка, чи, може, солдати зблукали в тумані і йшли навмання? Капітан форту Керней мав стурбований вигляд, хоча й намагався не виявляти свого занепокоєння.

Настала ніч, сніг усе ще падав, і стало ще холодніше. Навіть наймужніший не міг би без жаху вдивлятися в цю непроглядну пітьму. У долині панувала цілковита тиша. Ні птах, ні звір не порушували мертвого спокою.

Усю ніч місіс Ауда тинялася по загубленій у преріях платформі; її душу сповнювали лиховісні передчуття, у серці панувала невимовна туга. Уява відносила її далеко звідси і малювала тисячу небезпек. Що вона вистраждала за ці довжелезні години — неможливо передати.

Фікс закам’яніло сидів на тому самому місці, проте він також не спав. Якийсь чоловік на хвильку підійшов і заговорив до нього, але поліцейський агент заперечно похитав головою, і той пішов.

Так минула ніч. На світанку тьмяний диск сонця піднявся над туманним обрієм. Тепер уже можна було роздивитись місцевість на дві милі навколо. Філеас Фоґґ вирушив із загоном на південь… Однак на півдні було безлюдно. Настала сьома година ранку.

Надзвичайно стривожений капітан не знав, що робити. Чи повинен він послати новий загін на допомогу першому? Чи може пожертвувати новими людьми, коли залишалося так мало шансів на порятунок добровольців? Проте він недовго вагався. Жестом покликав до себе одного з лейтенантів і наказав йому розвідати південний напрямок, але тієї миті почулися постріли. Може, то був сигнал? Солдати вибігли з форту і за півмилі помітили маленький загін, що вертав у повному складі.

Містер Фоґґ ішов попереду, біля нього — Паспарту і двоє інших звільнених пасажирів.

За десять миль на південь від форту Керней відбулася сутичка. Незадовго до прибуття загону Паспарту і його два товариші вже напали на індіанську варту, і француз устиг повалити трьох ударами кулака, коли на допомогу прийшов його господар із солдатами.

Усіх — і врятованих і рятівників — вітали радісними вигуками; Філеас Фоґґ роздав воякам обіцяну нагороду.

«Мушу визнати, що я досить дорого коштую своєму панові», — не без підстав подумав Паспарту.

Фікс мовчки дивився на містера Фоґґа, і важко було зрозуміти почуття, які боролися в душі детектива. Що ж до місіс Ауди, то вона вхопила руку містера Фоґґа й стисла її у своїх долонях, не здатна вимовити жодного слова.

Щойно Паспарту опинився на станції, одразу ж заходився шукати потяг. Він сподівався, що ешелон уже готовий до відправлення в Омаху й можна буде надолужити втрачений час.

— Поїзд! Де ж поїзд! — закричав він.

— Пішов, — відповів Фікс.

— А коли наступний? — запитав Філеас Фоґґ.

— Тільки сьогодні ввечері.

— А! — спокійно мовив джентльмен.

Розділ тридцять перший,

у якому детектив Фікс занадто переймається інтересами містера Фоґґа

Філеас Фоґґ спізнювався на двадцять годин. Паспарту — невільна причина цього запізнення — був у розпачі. Він точно розорив свого пана!

До містера Фоґґа підійшов поліцейський інспектор і запитав, дивлячись на нього в упор:

— Ви справді дуже квапитеся?

— Справді, — відповів Філеас Фоґґ.

— Даруйте за мою наполегливість, — продовжував Фікс. — Вам треба прибути в Нью-Йорк одинадцятого числа до дев’ятої години вечора, тобто до відходу пакетбота на Ліверпуль?

— Конче треба.

— І якби вашу подорож не затримав напад індіанців, ви були б у Нью-Йорку одинадцятого вранці?

— Так, за дванадцять годин до відходу пакетбота.

— Гаразд. Ви спізнилися на двадцять годин. Двадцять мінус дванадцять буде вісім. Треба виграти ці вісім годин. Хочете спробувати це зробити?

— Пішки? — запитав містер Фоґґ.

— Ні, на санях, — заперечив Фікс, — на санях із вітрилом. Одна людина запропонувала мені цей спосіб пересування.

Фікс мав на увазі того незнайомця, що підходив до нього вночі на вокзалі; тоді Фікс відхилив його пропозицію.

Філеас Фоґґ нічого не відповів, та, коли Фікс указав йому на чоловіка, що прогулювався перед будівлею вокзалу, наш джентльмен підійшов до нього. За хвилину Філеас Фоґґ і американець на прізвище Мадж увійшли в сарай біля стіни форту Керней.

Там містер Фоґґ побачив доволі оригінальний екіпаж — щось на зразок платформи, встановленої на двох довгих колодах, трохи заокруглених спереду, як полози ґринджол; на ній вільно могли поміститися п’ятеро чи й шестеро людей. До передньої частини платформи була прикріплена висока щогла з величезним косим вітрилом. В основу цієї щогли, міцно прилаштованої металевими вантами, упирався залізний бушприт, що слугував для встановлення великого клівера. У задній частині саней було щось подібне до стерна, що давало змогу управляти цим пристроєм.