Не до пари

Вона мовчить та на полум’я дивиться. А я прошу, я прошу й плачу. Вона все тільки на те полум’я дивиться. І довго я просила, а вона дивилась; а далі, обертаючи до мене голову:

– Чоловік не любить!
– промовила.

– Як не любить, Парасю? Бог із тобою!

– Не любить!
– вимовила, та так з душі якось вимовила, що одразу я віри пойняла.
– Перше любив, тепер не любить.

– Що ж, він тебе обижає?
– питаю.
– Може, б’є?

– Ні, не б’є, не обижає - тільки не любить: не гляне, не пожалує, не всміхнеться...

– Що се вам сталося?
– говорю.

– І сама не знаю, - каже.
– Я годила йому, я любила його, та доля моя такая!

– Може, за що угнівався на тебе?

– За що? Хіба я не слухаю? Ото, було, уліті як сидимо в садку, він мені показує: «Дивись, яка вода чиста! Як у очеретах гуде, - слухай!..» То я спершу, було, не дивлюсь, не слухаю - не хочу. «Лучче я тебе поцілую!..
– було, кажу йому.
– Що мені там дивитись?» Бачу, що він здвигає брови, то я вже потім і прислухалась, і придивлялась, начеб-то зроду того не бачила, - йому на вгоду. Знов, умер тут отой Лисенко, та вдова продавала худобу, - я просила його: «Купи! дешево купиш у неї». А він мені: «Сирітським добром забагатіти хочеш, Парасю!» А я йому доводжу, що все одно куплять люди. «Та не ми!..» Бачу, що йому слухати теє чогось гірко, я й замовчала собі... Ні, тіточко, я його слухала, та се вже мені таке щастя!..

IX

А тут саме він увійшов у хату. Зняв шапку, привітався, а сам гордий та похмурий.

– Змерз!
– каже.

Як схопиться Парася!.. Дмухає на огонь, і кожух його струшує, і в’ється, як горлиця, коло його.

А він - такий хороший, я й не бачила його, здається, таким, - простяг, гріє руки над полум’ям червоним. А як Парася навернеться на його очі горді та смутні, одвертає од неї очі...

Хотіла я щось порадити, сказати, та не сказала нічого, - пішла собі додому.

І скільки вже я раз хотіла до них піти, та як згадаю - не піду. Як згадаю, що стояв він гордий та спокійний такий, матінко!.. Ні, не піду! Вже не поможе.