Неділі в серпні

Коли Сильвія лежала поруч зі мною, я не міг стриматися, щоб, узявши діамант між пальці чи розглядаючи, як він сяє на її шкірі, не сказати собі, що він принесе нам біду. Хоча ні. До нас за нього билися інші, інші носили його на шиї чи пальці, а він переживав віки, твердий і байдужий до того, що спливає час, і до того, що він сіє смерть. Ні. Тривога народилася зовсім не від цього холодного каменя з голубим блиском, а від самого життя.

І все ж таки на самому початку, відразу після того, як ми покинули Варенну, в нашому житті був короткий проміжок, повний щастя й спокою. Це було в Болі, у серпні. Ми найняли на Бузковій вулиці кімнату, вікна якої виходили на майданчик для гри в міні-гольф. До самої півночі нас заколисували голоси та сміх гравців. Не привертаючи уваги, ми сиділи за столиком під соснами, перед критою шифером зеленою будкою, де видавали ключки та білі кулі для гольфу.

Те літо видалося дуже спекотне, і ми були певні, що нас тут повік ніхто не знайде. По обіді ми підіймалися на насип і видивлялись, на якому пляжі цього дня більше людей. Тоді спускалися на той пляж, знаходили вільне місце і простягалися на рушниках. Ніколи ми не почували себе такими щасливими, як у ті хвилини,- загублені в натовпі, серед пахощів усіляких кремів для засмаги. Діти навколо нас зводили з піску замки, а продавці з лотками переступали через тіла, пропонуючи морозиво. У ті серпневі дні ми були, як і всі, й нічим не відрізнялися від решти людей.