Несподівана вакансія

Ось так і Саймон Прайс, що одним з перших довідався про смерть Баррі в своєму Домі-на-пагорбі, з якого було видно як на долоні увесь Пеґфорд, почув своєрідне відлуння цієї новини на типографії «Гаркорт-Волш» у Ярвілі, де він працював з часу закінчення школи. Почув її з вуст молодого водія навантажувача, що вічно жував жуйку і тинявся попід дверима Саймонового кабінету, коли той повертався з убиральні.

Треба сказати, що цей молодик прийшов зовсім не для того, щоб вести розмову про Баррі.

— Та штука, шо тебе типу цікавила, — пробурмотів він, коли зайшов до Саймонового офісу, і Саймон зачинив двері, — я можу доставити її в середу, якшо й досі це потрібно.

— Так? — перепитав Саймон, сідаючи за стіл. — Здається, ти казав, що вона вже готова?

— Готова, але раніше середи в мене не вийде її забрати.

— І скільки це коштуватиме?

— Вісімдесят, готівкою.

Молодик жував мов навіжений. Саймон виразно чув, як чвакає його слина. Жування жуйки належало до тих багатьох речей, які страшенно дратували Саймона.

— Але це точно оригінал? — уточнив Саймон. — Не якась там дешева підробка?

— Беру прямо зі складу, — відповів молодик, совгаючи ногами і знизуючи плечами. — Стопудова фірм'a, ще в упаковці.

— Ну, добре, — сказав Саймон. — Принось тоді в середу.

— Що, сюди-во? — витріщив очі молодик. — Нє, старий, не на роботу… Ти де живеш?

— У Пеґфорді, — відповів Саймон.

— Де саме в Пеґфорді?

Саймон відчував просто маніакальну відразу до необхідності повідомляти комусь домашню адресу. Він не любив зайвих гостей, щоб ті втручалися в його приватне життя й, чого доброго, ще й могли завдати шкоди його власності, а ще він сприймав свій Дім-на-пагорбі як щось незаймане, непорочне, цілком відособлене від Ярвіла й від скреготу та гуркоту типографії.

— Я під’їду й заберу товар після роботи, — сказав Саймон, ігноруючи запитання. — Ти де його тримаєш?

Це не викликало особливого задоволення в молодика. Саймон уп’явся в нього очима.

— Ну, тоді бабки вперед, — поставив умову водій вантажопідйомника.

— Спочатку товар, тоді гроші.

— Так не хіляє, старий.

Саймону здалося, що в нього починає боліти голова. Він ніяк не міг позбутися жахливої думки, навіяної зранку його легковажною жінкою, про те, що в мозку людини могла роками непомітно цокати мініатюрна бомбочка. Безперервний стукіт і гуркотіння друкарського верстата за дверима аж ніяк йому не допомагали. Ця невпинна канонада вже роками могла потоншувати стінки його артерій.

— Гаразд, — буркнув він і нахилився, щоб витягти з задньої кишені гаманець. Молодик підступив до столу з простягнутою рукою.

— Ти, може, живеш десь типу біля пеґфордського гольф-клубу? — поцікавився він, поки Саймон відраховував гроші і клав йому в долоню. — Один мій знайомий чувак був там учора і бачив на власні очі, як там загнувся якийсь тип. Почав, курва, блювати, а тоді звалився прямо на паркінгу й віддав кінці.

— Так, я чув, — сказав Саймон, обмацуючи пальцями останню банкноту, щоб пересвідчитися, чи до неї часом не прилипла ще одна.

— Він махлював, той тип. Той, що врізав дуба. Був членом ради і брав хабарі. Ґрейси йому башляли, щоб залишатися підрядниками.

— Так? — байдуже озвався Саймон, хоч його це страшенно зацікавило.

Баррі Фербразер, хто б міг подумати?

— То я ше заїду, — пообіцяв молодик, ховаючи в задню кишеню вісімдесят фунтів. — У середу, тоді й заберемо товар.

Двері офісу зачинилися. Саймон уже й забув про головний біль, що був доволі короткочасним, так його захопила ця новина про шахрайські нахили Баррі Фербразера. Баррі Фербразер, такий діловий і товариський, такий популярний і життєрадісний, а одночасно аферист, що увесь цей час клав до кишені хабарі від Ґрейсів.

Не можна сказати, що це несподіване викриття приголомшило Саймона, як це могло статися з усіма тими, хто знав Баррі, та й образ Баррі анітрохи не побляк у Саймонових очах. Зовсім навпаки, його повага до покійного тільки зросла. Будь-хто з нормальними мізками тільки те й робив, що намагався явно чи потайки відчикрижити собі якомога жирніший кусень. Саймон це знав. Він дивився невидющими очима на екран комп’ютера з якоюсь таблицею, знову не чуючи, як гуркочуть верстати за його припорошеним вікном.

Якщо ти маєш родину, в тебе немає іншого вибору, ніж гарувати з дев’ятої до п’ятої, але Саймон завжди знав, що існували інші, кращі шляхи, що легке й заможне життя погойдувалося над його головою, як та велика паперова піньята з дарунками, що самі посипалися б йому на голову, якби він лише мав достатньо довгого дрючка і знав, коли саме треба ним ударити. Саймон по-дитячому вірив, що решта світу існує для інсценізації його особистої драми, що доля постійно посилає йому знаки й ключі для розгадки, тож він завжди відчував себе тим, хто удостоївся такого знаку, такого небесного підморгування.

Такі надприродні підказки були в минулому причиною кількох доволі непрактичних, донкіхотських рішень Саймона. Якось, коли він ще працював на типографії скромним підмайстром, ледве зводивши кінці з кінцями, а його жінка завагітніла, він поставив сто фунтів на одного з фаворитів Великих національних скачок — рисака Малюка Рути, що в результаті прибіг другим з кінця. Невдовзі після того, як вони купили Дім-на-пагорбі, Саймон вгатив тисячу двісті фунтів, які Рут сподівалася витратити на штори й килими, в якусь сумнівну оборудку зі спільною власністю, запропоновану йому старим знайомим з Ярвіла, ефектним зовні пустодзвоном. Саймонову інвестицію як корова язиком злизала разом із шефом компанії, але Саймон, проклинаючи всіх на світі й виміщаючи зло на молодшому синові, якого він зіштовхнув униз зі сходів лише за те, що той опинився в нього на дорозі, так і не повідомив про це поліцію. Він знав, що та компанія функціонувала з певними порушеннями ще перед тим, як вкласти в неї гроші, тож припускав, що йому доведеться відповідати на незручні запитання.

Та попри всі оці провали траплялися й раптові удачі, хитрощі нерідко спрацьовували, а інтуїтивні здогади приносили зиск. Вони підтримували його віру в щасливу зірку, зміцнювали впевненість у тому, що небеса приготували для нього щось більше, ніж животіння за скромну зарплату на нудотній роботі аж до самої пенсії або й до смерті. Крутійства й махлювання, шулерство й махінації — усі цим займалися, навіть, як виявилося, чемнесенький Баррі Фербразер.

Саймон Прайс сидів у своєму тісному офісі й пожадливо придивлявся до вакантного місця, що звільнилося серед шерег інсайдерів, де на спорожніле крісло сипалася грошва, й нікому було її позбирати.

(Старі часи)

Порушники прав володіння

12.43.Стосовно порушників прав володіння (які, в принципі, не повинні зазіхати на маєтки інших осіб і тих, хто там мешкає)…

Чарльз Арнольд-Бейкер

«Управління місцевими радами»

Сьоме видання