Несподівана вакансія

Не в силах це витримати, вона озирнулася на Саймона. Його русяве волосся було ще густим, тіло гнучке й міцне, як у двадцятирічного, а зморшки в кутиках очей лише дода­вали привабливості, проте Рут, яка після довгої перерви знову почала працювати медсестрою, ось уже вкотре стика­лася з мільйон першим випадком, коли людське тіло відмовляється функціонувати. Замолоду вона не надто цим переймалася, а от тепер усвідомила, яке це щастя бути живим.

— І що, вони нічого не могли йому зробити? — запитав Саймон. — Запломбувати, чи як?

Він звучав роздратовано, немовби ті медики знову все запороли, відмовившись робити прості й очевидні речі.

Ендрю відчув дике задоволення. Останнім часом він помітив, що в батька з’явилася звичка у відповідь на вживання матір’ю медичних термінів засипати її примітивними й дур­нуватими пропозиціями. Церебральний крововилив. Запломбувати, чи як.Мати навіть не усвідомлювала цього. Як і зав­жди. Ендрю їв пластівці «Вітабікс» і наливався ненавистю.

— Коли вони його привезли до нас, було вже запізно щось робити, — пояснила Рут, кидаючи в чайничок пакетики чаю. — Він помер у швидкій допомозі, перед самою лікарнею.

— Чортзна-що, — гаркнув Саймон. — Йому скільки було, сорок?

Але Рут його не чула.

— Пол, у тебе на потилиці ковтун. Ти хоч колись роз­чісуєш волосся?

Вона витягла зі своєї сумочки щітку для волосся й тиць­нула її в руку молодшому синові.

— Без жодних симптомів чи як? — запитав Саймон, а Пол тим часом намагався пропхати щітку крізь густу гриву свого волосся.

— Здається, кілька днів йому дуже боліла голова.

— Ага, — буркнув Саймон, дожовуючи грінку. — Але він не звертав уваги?

— Ну, так, думав, що нічого страшного.

Саймон ковтнув.

— Ну, так тоді й мало бути, — зловісно мовив він. — Треба було пильнувати себе.

«Які мудрі слова, — з несамовитим презирством подумав Ендрю, — які проникливі». Отже, Баррі Фербразер сам винен у тому, що його мозок вибухнув.

«Самовдоволене мудило», —голосно крикнув Ендрю батькові подумки.

Саймон тицьнув ножем на старшого сина й сказав:

— О, до речі. А цейу нас піде працювати. Еге ж, піцолиций?

Рут спантеличено глянула на сина. Багрові щоки Ендрю були рясно всипані прищами. Він втупився у миску з кашею.

— Ага, — вів далі Саймон. — Малий ледачий гівнюк хоче заробити власних грошенят. Тепер за куриво зможе пла­тити сам. Ніяких кишенькових грошей!

— Ендрю ! —заволала Рут. — Ти ж не почав?..

— О так, почав. Я його впіймав у сараї, — повідомив Сай­мон, вираз якого був квінтесенцією відвертої неприязні.

—Ендрю !

— Від нас тепер жодних грошей. Хочеш цигарок, купи собі сам, — попередив Саймон.

— Але ж ми казали, — проскиглила Рут, — казали, що перед іспитами…

— Судячи з того, як він просрав усі заліки, ми будемо щасливі, якщо він узагалі отримає бодай якусь кваліфіка­цію. Нехай шурує працювати в Макдональдс, отримає хоч якийсь досвід, — сказав Саймон, підводячись з-за столу й задоволено дивлячись на похилену голову Ендрю та його прищаве обличчя. — Бо ми не прагнемо утримувати тебе під час переекзаменувань, хлопче. Зараз або ніколи.

— Ой, Саймоне, — докірливо мовила Рут.

— Що?

Саймон зробив два кроки, підступивши впритул до жінки. Рут відсахнулася до раковини. Пол випустив з рук рожеву пластикову щітку.

— Я не збираюся фінансувати цього малого гівнюка з його паскудними звичками! Засранець довбаний, ще й курить у моїм,блін, сараї!

На слові «моїм» Саймон гупнув себе в груди. Від цього глухого удару Рут аж здригнулася.

— У віці цього прищавого засранця я вже приносив додо­му зарплату. Хоче курити — нехай сам платить за цигарки, ясно? Ясно?

Він уп’явся очима в Рут.

— Так, Саймоне, — ледь чутно пролепетала вона.

Ендрю відчув, що його кишки стали мовби водянисті.

Він дав собі клятву якихось десять днів тому — невже так швидко настала ця мить? Але батько відступив від матері й потупотів з кухні до ґанку. Рут, Ендрю й Пол сиділи наче мертві, так, ніби пообіцяли не рухатися за його відсутності.

— Ти бак наповнила? — гарикнув Саймон як завжди, коли вона працювала в нічну зміну.

— Так, — відгукнулася Рут, яка так прагнула нормального, світлого життя.

Вхідні двері зарипіли і грюкнули.

Рут заметушилася біля чайничка, чекаючи, поки спаде напруження. І тільки тоді, коли Ендрю вже виходив з кухні, щоб почистити зуби, вона заговорила:

— Він турбується про тебе, Ендрю. Про твоє здоров’я.

«Срати він на все хотів, собака ».

Подумки Ендрю відповідав Саймону лайкою на лайку. Подумки він міг би позмагатися з Саймоном у чесному двобої.

Уголос він сказав матері:

— Ага. Якраз.

III

Евертрі-Кресент — це була серпаста вуличка з розташо­ваними півколом будиночками 30-х років з верандами, від якої було рукою подати до головного Майдану Пеґфорда. В будинку під номером тридцять шість, що його орендува­ли чи не найдовше від усіх інших на цій вуличці, сиділа, підпершись подушками й попиваючи принесений чолові­ком чай, Шерлі Моллісон. Відображення, яке вона бачила в дзеркальних дверцятах вбудованої шафи, було розмите, частково тому, що вона була без окулярів, а частково завдяки м’якому світлу, що струменіло в кімнату крізь розмальо­вані трояндами штори. Її блідо-рожеве обличчя з ямочка­ми, обрамлене коротким сріблястим волоссям, здавалося в цьому лагідному імлистому світлі мало не янгольським.

У спальні ледве вистачало місця, щоб розмістити в ній односпальне ліжко Шерлі й двоспальне Говарда. Говардів матрац, що й досі зберігав відбиток його масивного тіла, був зараз порожній. З душової долинало м’яке шелестіння води, а Шерлі сиділа навпроти свого відображення, смакуючи новину, що й досі здавалася ефемерною і зникомою, мов бризки шампанського.

Баррі Фербразер помер. Сконав. Згас. Жодна інша подія державної ваги, жодна війна, фінансова криза, теракт — ніщо не могло вселити в Шерлі цей трепет, пробудити цю пожадливу цікавість і спонукати до таких гарячкових роз­думів, що поглинули її зараз до останку.