Нестерпна легкість буття

5

На трьох лавках, поставлених терасами, жінки сиділи так щільно, що торкалися одна одної. Поряд із Терезою пітніла дама років тридцяти з дуже гарним обличчям. Під плечима у неї звисали неймовірно великі перса, які похитувалися від найменшого поруху. Дама встала, й Тереза виявила, що й сідниці в неї подібні до двох велетенських торб і не мають ніякого відношення до обличчя.

Можливо, ця жінка частенько вистоює перед дзеркалом, дивиться на своє тіло й намагається крізь нього зазирнути в свою душу, як із дитинства до цього прагне Тереза: Колись вона також, мабуть, наївно думала, що зможе користуватися тілом, як вивіскою душі. Але яка б це мала бути потворна душа, якби була подібна до цього тіла, до цієї вішалки з чотирма торбами?

Тереза встала й пішла під душ. Потім вийшла надвір. І досі мрячило. Вона стояла на дерев’яному помості, внизу текла Влтава, кілька квадратних метрів якої були тут обнесені високою дерев’яною огорожею, що захищала жінок від очей міста. Вона подивилася вниз, і на річковому дзеркалі побачила обличчя жінки, про яку тільки-но думала.

Жінка посміхалася їй. В неї був тонкий ніс, великі карі очі й дитячий погляд.

Коли жінка почала підніматися сходами, під її ніжним обличчям знову показалися дві торби, які, погойдуючись, розбризкували дрібні краплі холодної води.

6

Тереза пішла вдягнутися. Стала перед великим дзеркалом.

Ні, на її тілі не було нічого жахливого. Під плечима в неї були не мішки, а досить маленькі груди. Мати насміхалася з неї, мовляв, вони у неї менші, аніж мали б бути, і Тереза страждала комплексами, від яких її порятував лише Томаш. Та коли тепер вона ладна була примиритися з їхнім розміром, то великі й надто темні круги довкола сосків псували їй настрій. Коли б вона мала можливість сама сотворити своє тіло, вона зробила б соски непомітними, ніжними, щоб вони легко пронизували склепіння груді, а кольором не дуже й відрізнялися від усієї шкіри. Ота велика темно-червона мішень видавалася їй намальованою сільським художником, який намагається створювати еротичне мистецтво для бідних.

Дивлячись у дзеркало, вона спробувала уявити собі, як її ніс щодня збільшувався б на міліметр. То за скільки днів її обличчя стало б невпізнанним?

А коли б різні частини тіла почали збільшуватись або зменшуватись, і Тереза стала б уже просто не схожа сама на себе, то чи була б це ще вона, чи була б це ще Тереза?

Звичайно. Навіть коли б Тереза була зовсім несхожою на Терезу, її душа всередині лишалася б тією самою і тільки з жахом спостерігала б, що відбувається з тілом.

Але який же в такому випадку взаємозв’язок між Терезою і її тілом? Чи має її тіло взагалі право називатися Терезою? А якщо не має такого права, то до чого відноситься тоді ім’я? Лише до чогось нетілесного, нематеріального?

(Усі ці запитання крутяться у Терези в голові вже з дитинства. Бо по-справжньому важливими запитаннями бувають лише ті, що їх може сформулювати й дитина. Лише найнаївніші запитання по-справжньому серйозні. Це запитання, на які немає відповіді. Запитання, на яке немає відповіді, це бар’єр, через який не можна переступити. Іншими словами: саме тими запитаннями, на які немає відповіді, обмежені людські можливості, окреслені межі людського існування.)

Тереза заціпеніло стоїть перед дзеркалом і дивиться на своє тіло, наче на чуже; чуже і водночас надане саме їй. Вона відчуває до нього відразу. Цьому тілу забракло сили, щоб стати для Томаша єдиним тілом його життя. Це тіло обмануло її і зрадило. Сьогодні всю ніч їй довелося дихати запахом чужого жіночого лона, яким тхнуло його волосся!

Вона мріє звільнити своє тіло, як служницю. Лишитися з Томашем тільки душею, а тіло прогнати в світ, аби воно поводилося там так само, як інші жіночі тіла з тілами чоловічими! Якщо воно не зуміло стати єдиним для Томаша і програло найважливішу для Терези життєву битву, то нехай воно йде собі на всі чотири сторони!

7

Повернувшись додому, вона без апетиту пообідала навстоячки на кухні. О пів на четверту взяла Кареніна на поводок і рушила разом з ним (знову-таки пішки) на околицю міста, до свого готелю. Там вона працювала барменкою, відколи її вигнали з тижневика. Це сталося через кілька місяців після їхнього повернення з Цюріха; звісно ж, їй не вибачили того, що вона цілий тиждень фотографувала російські танки. Місце барменки вона дістала з допомогою друзів: там знайшли пристановище ще дехто з тих, кого вигнали тоді з роботи. В бухгалтерії став працювати колишній професор теології, в бюро обслуговування — колишній посланник.

Вона знову непокоїлася за свої ноги. Колись, ще працюючи в ресторані малого містечка, вона з жахом дивилася на литки своїх товаришок по роботі, поорані варикозними венами. Це була хвороба всіх офіціанток, що змушені були більшість часу проводити на ногах — ідучи, бігаючи чи стоячи, — та ще й з тяжким вантажем у руках. І все-таки нинішня її робота була трохи легша, аніж колись у маленькому містечку. Перед відкриттям бару вона, щоправда, мусила поприносити важезні ящики з пивом та мінеральною водою, зате потім уже стояла за стійкою бару, наливала відвідувачам спиртне й побіжно мила чарки в маленькому умивальнику, встановленому скраю стійки. Каренін увесь цей час терпляче лежав біля її ніг.

Було далеко за північ, коли вона, порахувавши виторг, віднесла гроші директорові готелю. Потім ще пішла попрощатися з посланником, який мав нічне чергування. За довгою стойкою бюро обслуговування були двері в маленьку кімнатку, де на вузькій канапці можна було подрімати. Над канапкою висіли фотографії в рамках: скрізь він був у товаристві якихось людей, котрі або посміхалися в об’єктив, або потискували йому руку, або сиділи біля нього за столом і щось підписували. Деякі фотографії були прикрашені підписами з присвятою. На найпомітнішому місці висіла фотографія, на якій поряд з головою посланника посміхалось обличчя Джона Ф. Кеннеді.

Цього разу посланник розмовляв не з американським президентом, а з незнайомим чоловіком років шістдесяти, який, побачивши Терезу, одразу замовк.

— Це наш друг, — сказав посланник, — можеш спокійно говорити. — Потім він звернувся до Терези: — Сьогодні засудили його сина на п’ять років.

Тереза довідалася, що син цього чоловіка разом з товаришами в перші дні окупації тримав під наглядом вхід до будинку, де розмістилась особлива служба російської армії. Йому було ясно, що чехи, які звідти виходили, були таємними агентами російської розвідки. Він з товаришами стежив за ними, установлював номери їхніх машин і повідомляв про це співробітників підпільної чеської радіостанції, які потім, у свою чергу, попереджали населення. Одного з таких зрадників він разом з товаришами добряче побив.

Незнайомий сказав:

— Ця фотографія була єдиний corpus delicti [5] .

Він заперечував усе аж до тієї хвилини, коли йому показали її.

Чоловік витяг з нагрудної кишені вирізку:

— Це з’явилося в «Таймс» восени тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого. На фотографії був молодий чоловік, який стискав за горло другого чоловіка. Довкола юрмилися люди. Під фотографією був підпис: покарання колабораціоніста.

Тереза зітхнула з полегшенням. Ні, це не її фотографія.

5

Букв.: «тіло злочину»; речовий доказ злочину (лат.).

Потім вона йшла додому з Кареніним нічною Прагою і згадувала ті дні, коли фотографувала танки. Шаленці, вони думали, що ризикують життям заради батьківщини, а тим часом, нічого не знаючи й не гадаючи, працювали на російську таємну поліцію.

Додому вона прийшла о пів на другу. Томаш уже спав. Його волосся пахло жіночим лоном.

8

Що таке кокетування? Можна було б, мабуть, сказати, що це така поведінка, коли хтось комусь дає зрозуміти, що сексуальне зближення з ним можливе, тільки можливе, бо певності в цьому ніколи не повинно бути. Іншими словами: кокетування — це обіцянка інтимних стосунків без гарантії.