Нетопир

Вони підійшли до іншої стійки в глибині бару, й Ендрю звернувся до дівчини, що стояла до них спиною. У дівчини було руде волосся — таких рудих Харрі в житті не бачив. Воно доходило до задніх кишень обтислих джинсів, проте не приховувало стрункої спини і округлих стегон. Дівчина обернулася і всміхнулася сліпучо-білою посмішкою. У неї були красиві, тонкі риси обличчя, небесно-блакитні очі і незліченні ластовинки. Шкода, якщо вона виявиться чоловіком, подумав Харрі.

— Привіт, це знову я! — Ендрю намагався перекричати громоподібне диско сімдесятих. — Пам’ятаєте, я запитував про Інґер. Маєте час поговорити?

Рудявка посерйознішала, кивнула і, сказавши щось своїм напарникам, пішла в курилку за кухнею.

— Щось знайшли? — запитала вона англійською. Тільки цієї фрази вистачило, щоб Харрі зрозумів: вона набагато краще говорить шведською.

— Якось я зустрів старого, — сказав Харрі норвезькою. Дівчина здивовано поглянула на нього. — Він плавав по Амазонці. Після того як він сказав мені три слова португальською, я зрозумів, що він швед. Він прожив там тридцять років. А я ні слова не знаю португальською.

Здивування дівчини змінилося дзвінким сміхом, що нагадав Харрі щебетання лісової пташки.

— "Ar det v"arkligen sa uppenbart? [8] — запитала вона спокійним низьким голосом, трохи грасируючи.

— Інтонація, — пояснив Харрі. — Ви ніяк не можете відвикнути від своєї інтонації.

— Молоді люди, ви що, знайомі? — почули вони англійську мову. Ендрю з підозрою дивився на них.

Харрі поглянув на дівчину.

— Та ні, — відповіла та.

8

Хіба це так помітно? (Швед.)

А шкода, подумав Харрі про себе.

Її звали Бірґіта Енквіст, вона мешкала в Австралії вже чотири роки і рік пропрацювала в барі «Олбері».

— Ну звісно, іноді ми плескали язиком на роботі, але близькими подругами не були — вона якось трималася осторонь. Ми інколи всі гуртом вибиралися в місто погуляти. Інґер їздила з нами, але особливо себе там не проявляла. Коли прийшла сюди влаштовуватись, вона тільки-тільки з’їхала від свого бой-френда в Ньютауні. Наскільки мені відомо, вони довго були разом, але це все. І ще — вона дуже любила знаходити в житті щось нове.

— А ви не знаєте, з ким зі своїх знайомих вона найчастіше зустрічалася? — запитав Ендрю.

— Якщо чесно, ні. Я ж кажу, вона особливо про себе не розводилася. Та й мені це було не надто цікаво. У жовтні вона їздила у Квінсленд і там зустрілася з якимись хлопцями, потім підтримувала з ними контакт. Може, і хлопця вона там підчепила — він якось заходив сюди. Але ж про це я вже розповідала? — Її голос звучав запитально.

— Так, так, я знаю, фрекен Енквіст, просто хочу, аби це почув мій норвезький колега, а за одним разом і поглянув, де працювала Інґер. Можливо, ми тут, у сіднейській поліції, чогось не помітили, і на це нам укаже Харрі Ховлі — найкращий слідчий Норвегії.

Харрі закашлявся.

— А хто такий «містер Бін»? — нарешті запитав він не своїм голосом.

— «Містер Бін»? — Бірґіта здивовано поглянула на поліцейських.

— Ну, не актор Роуєн Аткінсон, а той, який, по-вашому, на нього схожий.

— A-а, «містер Бін»! — Бірґіта знову зайшлася своїм дзвінким сміхом. Як він їй личить, подумав Харрі. — Це наш адміністратор Алекс. Він завжди спізнюється.

— У нас є підстави вважати, що він цікавився Інґер.

— Так, вона йому подобалась. І не лише вона — більшість дівчат, що працюють у барі, потерпають від його нав’язливих залицянь. Ми ще називаємо його Камбалою. А кличку «містер Бін» придумала Інґер. Йому, бідоласі, теж нелегко: за тридцять, живе з матір’ю, і навряд чи щось зміниться. Але адміністратор він хороший. І людина сумирна, якщо це вас цікавить.

— А ви звідки знаєте?

Бірґіта почухала ніс:

— Ну, по ньому видно.

Харрі зробив вигляд, ніби записує її слова.

— А ви не пригадаєте когось із знайомих Інґер, по кому було б видно інше?

— Сюди багато народу ходить. Не всі ж педики. Інґер багатьом подобалася, вона гарненька. Була. Але так от щоб пригадати… Мабуть…

— Ну-ну?

— Та ні, нічого.

— У рапорті сказано, що в ніч убивства Інґер була тут. Ви не знаєте, вона домовлялася зустрітися з кимось після роботи чи збиралася відразу піти додому?

— Вона забрала з кухні залишки їжі, сказала, для псини. Я й не знала, що в неї є собака, тому запитала, куди вона збирається. Вона сказала, що додому. Більше я нічого не знаю.

— Диявол, — пробурмотів Харрі. І у відповідь на здивований погляд Бірґіти пояснив: — У її домовласника є тасманійський диявол. Значить, цю тварюку треба було чимось задобрити, аби проскочити в дім цілою і неушкодженою.

Подякувавши Бірґіті, поліцейські вже намірилися йти, коли дівчина сказала:

— Ми тут, в «Олбері», всі дуже шкодуємо про те, що сталося. Як там її батьки?

— Боюся, не дуже добре, — відповів Харрі. — Звичайно, обоє шоковані. І покладають на себе вину за те, що дозволили їй сюди поїхати. Труну з тілом відправлять до Норвегії завтра. Якщо хочете послати квіти на похорон, я можу дати вам адресу в Осло.

— Дякую, дуже люб’язно з вашого боку.

Харрі хотілося запитати ще про дещо, але він вирішив, що це буде недоречно після розмови про смерть і похорон. Наостанок він зловив її усмішку, і довго ще вона сяяла у нього перед очима.

— Дідько! — пробурмотів він. — А, що буде, те й буде.

У барі гриміла музика «Walking On Sunshine», і всі трансвестити, а також дехто з гостей сіпалися під неї, видершись на стійку бару.

— У таких місцях, як «Олбері», смуток і скорбота не затримуються, — зауважив Ендрю.

— Не дивно, — відгукнувся Харрі. — Життя йде далі.

Попросивши Ендрю зачекати, він повернувся у бар і помахав рукою Бірґіті:

— Перепрошую, ще одне питання.

— Яке?

Харрі зробив глибокий вдих. Він уже пошкодував, що сказав це, але відступати було пізно.

— Ви не знаєте, тут є який-небудь гарний тайський ресторан?

Бірґіта задумалася:

— Та-ак… є, на Бент-стрит, у Сіті. Знаєте, де це? Кажуть, дуже навіть пристойний.

— Якщо так, не могли б ви сходити туди зі мною?

Якось по-дурному звучить, подумав Харрі. І непрофесійно. Навіть дуже. Бірґіта приречено зітхнула. Але Харрі зрозумів, що це — початок. До того ж вона усміхнулася.

— Ви часто так робите, пане слідчий?

— Буває.

— І як, спрацьовує?

— У плані статистики? Не дуже.