Невидимець

— Оце, бува, в газеті прочитаєш про що-небудь незвичайне, — провадив матрос далі.

— Буває.

— Ось у цій газеті… — сказав матрос.

— А! — відповів містер Марвел.

— Є… — матрос втупив у містера Марвела пильний погляд. — Є, наприклад, про невидиму людину.

Містер Марвел скривив рота, почухав собі щоку і відчув, що вуха йому червоніють.

— Ну, а що вони ще пишуть? — насилу спромігся він. — І де це: в Австралії чи в Америці?

— Ні там, ні там, — одказав матрос. — Тут.

— Боже! — здригнувся містер Марвел.

— Коли я кажу тут, — на превелику полегкість містера Марвела пояснив матрос, — то це не значить саме в цьому місці, а десь неподалік.

— Невидима людина! — повторив містер Марвел. — І що ж вона робить?

— Усе, — відповів матрос, допитливо вдивляючись і містера Марвела, і додав: — Усяке паскудство.

— Я вже чотири дні не бачив газет, — сказав Марвел.

— Об’явився він уперше в Айпінзі.

— Ну?

— Відти й почав. А відки він узявся — цього нібито ніхто не знає. Осьо: “Надзвичайна пригода в Айпінзі”. І в газеті сказано, що все це незаперечна правда!

— О боже! — озвався містер Марвел.

— Справді, історія незвичайна. Свідчать про це священик і лікар, які бачили його цілком ясно… Себто, точніше, не бачили. Жив він, пишуть, у заїзді “Карета й коні”, і ніхто, здається, й гадки не мав про його нещастя, доки під час однієї сварки там не зірвали йому з голови бинтів. Тільки тоді помітили, що голова в нього невидима. Його зараз же спробували забрати, пишуть, але він скинув одяг і спромігся дати драла, правда, після запеклої колотнечі, коли він серйозно поранив, як тут кажуть, нашого достойного і шановного констебля, містера Джеферса. Цікава історія, га? Наведено й прізвища, й усе.

— О боже! — сказав містер Марвел, нервово озираючись і намагаючись навпомацки перелічити гроші в кишені. Аж раптом йому стрілила в голову нова, досить дивна думка. — Надзвичайно чудна історія, — зауважив він.

— Авжеж-бо? Просто незвичайно! Ніколи не чував я досі про невидимих людей, але тепер доводиться чути про такі дивні речі, що…

— Оце й усе, що він зробив? — спитав Марвел, силкуючись прибрати невимушеного вигляду.

— А хіба цього мало?

— А він часом не повернувся туди знову? Чи зник, та й усе, га?

— Зник, та й усе, — відповів матрос. — Вам що, цього не досить?

— Цілком досить.

— Досить і по-моєму, — сказав матрос— Як на мене, то досить.

— А спільників у нього не було? Про це не пишуть? — збентежено запитав містер Марвел.

— Хіба вам мало одного такого? — спитав матрос. — Ні, хвалити бога, спільників він не мав.

Матрос повільно хитнув головою і вів далі:

— Мене аж нудить, як тільки подумаю, що він вештається десь тут поблизу. Тепер він на волі і, як гадають, подався дорогою на Порт-Стоу. Себто якраз сюдою. Куди там всякі ваші американські дива проти цього!

Подумайте лишень, чого може він накоїти! Що було б з вами, якби він хильнув трохи зайвого та закортіло йому напастись на вас? Уявіть собі — він захоче грабувати; хто зможе перешкодити йому? Він може залазити куди схоче, красти; може пройти крізь кордон поліції з такою легкістю, як ми з вами могли б утекти від сліпого. Навіть, легше! Бо в тих сліпих надзвичайно гострий слух, як я чув. А коли б він нагледів де винце, якого б йому заманулося…

— І справді, він має страшні переваги, — сказав містер Марвел. — Але…

— Маєте рацію, — погодився матрос, — страшні.

Весь цей час містер Марвел уважно оглядався навкруг, прислухаючись до якихось ледве чутних кроків, намагаючись зловити якісь непомітні рухи. Нарешті, він, здавалося, наважився. Він кахикнув у руку, ще раз озирнувся, прислухався, а потім нахилився до матроса і стишеним голосом мовив:

— Бачте, я випадково знаю дещо про невидиму людину. З приватних джерел.

— Ну? — здивувався матрос. — Ви?

— Так, — відповів містер Марвел. — Я.

— Ого! — гукнув матрос. — І дозвольте спитати…

— Ви будете вражені, — прикриваючи рукою рот, сказав містер Марвел. — Це — незвичайна річ.

— Правда?

— Бачте… — почав був Марвел конфіденціальним тоном.

І раптом вираз на його обличчі неначе дивом яким змінився. “Ой!” — скрикнув він і аж підскочив. Обличчя його скривилося від болю. “Ой-ой!” — скрикнув він знову.

— Що з вами? — здивувався матрос

— Зуб болить, — пояснив містер Марвел, підносячи руку до вуха і хапаючись за книжки. — Ну, мені, мабуть, треба йти, — сказав він, кумедно совгаючи на лаві й одсуваючись од свого співбесідника.

— Але ви ж саме хотіли розповісти мені про невидиму людину, — запротестував матрос.

Містер Марвел нібито радився сам з собою.

— Брехні, — мовив Голос.

— Це брехні, — повторив містер Марвел.

— Таж у газетах пишуть, — спробував заперечити матрос

— Брехні однаково, — сказав містер Марвел. — Я знаю хлопця, який вигадав усю цю побрехеньку. Ніякої невидимої людини немає. Дурниці все це!

— А як же в газеті? Чи, може, ви хочете сказати?..

— Хочу, — твердо відповів містер Марвел.

Матрос витріщився на нього з газетою в руці. Містер Марвел судомно крутив головою.

— Стривайте, — поволі мовив матрос, зводячись на ноги. — Ви хочете сказати…

— Так, хочу, — повторив містер Марвел.

— Тоді якого ж чорта дозволяли ви мені верзти вам усі ці дурниці? Вам що, подобалось, щоб людина отак шилася в дурні перед вами, га?

Містер Марвел надув щоки. Матрос раптом почервонів і стиснув кулаки.

— Я розводжуся тут добрих хвилин десять, а він, цей мордатий старий шкарбан, цей чортів син, не міг би хоч із чемності…

— Навіщо ви лаєтеся? — сказав містер Марвел.

— Лаюсь! Я тобі покажу…

— Ходім! — звелів Голос і враз щось крутонуло містера Марвела, і він рушив уперед якоюсь чудною, кривульчастою ходою…

— Отож-бо, шмаляй відси… — сказав матрос.

— Це мені “шмаляй”? — спитав містер Марвел.

Він сунув якось бочка?, майже підстрибом, кумедно шарпаючись раз у раз, немов підштовхуваний ззаду. Відійшовши трохи, він притишеним голосом розпочав посеред дороги якийсь монолог з протестами і докорами.