Невидимець

У коридорі він зустрів місіс Гол.

— Його вкусив хурманів собака, — кинув він їй.

Гол піднявся нагору. Двері кімнати Незнайомого стояли прочинені; він штовхнув їх і, як людина добросерда, без церемоній увійшов.

Штора була спущена, в кімнаті було досить темно. Гол устиг спостерегти щось незвичацне: перед ним у повітрі метнулася ніби рука без кисті, а далі видніло обличчя — так наче три величезні блідаві плями на білому тлі, щось дуже схоже на братки. Потім його боляче вдарило в груди, жбурнуло назад, і перед самим його носом зачинилися двері. Все це сталося так швидко, що Гол не мав часу й роздивитись. Якісь непевні тіні, стусан і біль у грудях. Гол стояв на маленькій темній площадинці і роздумував, що то міг він таке бачити. Хвилини за дві вій прилучився до маленького гурту, що зібрався перед дверима “Карети й коней”. Там був Фіренсайд, який удруге докладно розповідав про подію; була місіс Гол, яка доводила, що Фіренсайдів собака не повинен кусати її пожильців; був Гакстер, власник універсальної крамнички навпроти, який розпитував про подробиці; був Сенді Воджерс із кузні, який коли-не-коли докидав свої зауваження. Були там ще й жінки та діти, і кожне казало, аби казати: “Мене він не вкусив би, я знаю”, “Ніхто не має права тримати таких собак”, “За що він його вкусив?” тощо.

Коли містер Гол дивився на них із сходів і дослухався до їхніх розмов, йому здалося неймовірним, щоб він міг бачити там нагорі щось дивовижне.

— Він не хоче ніякої допомоги, — сказав містер Гол у відповідь на жінчине запитання. — Віднесім лишень його багаж.

— Йому слід було б зараз же припекти рану, — зауважив містер Гакстер. — Особливо якщо є запалення.

— А я б застрелила цього собаку, — сказала одна жінка.

Раптом собака загарчав знову.

— Швидше! — гукнув сердитий голос у дверях. Там удруге з’явився Незнайомий у пальті з піднятим коміром і в капелюеі із спущеними крисами. — Чим ви швидше повносите мої речі, тим краще.

Один з присутніх зауважив, що на ньому були вже інші штани й рукавички.

— Він вас покусав, сер? — спитав Фіренсайд. — Мені дуже шкода, що мій собака…

— Це пусте, — заспокоїв його Незнайомий. — Навіть шкіра не подряпана. Поспішіть з цими речами.

І він вилаявся знишка — так принаймні запевняє містер Гол. Як тільки перший ящик за його командою було принесено до вітальні, Незнайомий зараз же кинувся до нього і заходився розпаковувати, розтрушуючи скрізь солому на килимі місіс Гол. Він витягав різні пляшки: і маленькі, пузаті з якимись порошками, і коротенькі, тоненькі з білою та кольоровою рідиною, і довгі, циліндричні з наліпками “отрута”, і круглі з тоненькими шийками, і великі з зеленого та білого скла, і пляшки із скляними затичками, і пляшки з корковими затичками, і пляшки з дерев’яними затичками, і пляшки з-під вина, і пляшки з-під олії. Розставляв він усе це рядами на шифоньєрці, на коминку, на столі коло вікна, на підлозі, на книжковій полиці, — одне слово, скрізь. Аптека в Брембльгерсті не могла похвалитися й половиною такої кількості пляшок. Видовище було разюче. Ящик по ящику звільнявся від пляшок; і нарешті всі шість спорожніли, а на столі й підлозі виросла ціла гора соломи. Крім пляшок, у ящиках була ще сила пробірок та старанно укутані терези.

Порозпаковувавши ящики, Незнайомий зараз же підійшов до вікна й почав працювати, не звертаючи найменшої уваги ні на грубий шар соломи під йогами; ні на пригаслий коминок, ні на ящик з книжками, який залишався ще надворі, ні на решту багажу, приставлену вже нагору.

Коли місіс Гол принесла йому обідати, Незнайомий настільки захопився переливанням рідини з пляшок у пробірки, що не помічав її присутності, аж доки вона позамітала солому і поставила на стіл тацю, зробивши це трохи сердито, бо бачила, в якому стані її підлога. Тільки тоді він озирнувся, але одразу ж повернув голову назад. Місіс Гол. спостерегла, проте, що він був без окулярів, які лежали поруч на столі, і їй здалося, ніби очні западини в нього страшенно глибокі. Незнайомий зараз же наклав окуляри, а тоді повернувся обличчям до неї. Місіс Гол зібралась була вже висловити своє незадоволення, що він так забруднив підлогу, але він випередив її.

— Я попрошу вас не входити до кімнати, не постукавши, — сказав Незнайомий трохи роздратованим тоном, що був такий характерний для нього.

— Я постукала, здається…

— Може й так. Але під час моїх досліджень — надзвичайно важливих і потрібних — найменша перешкода… скрип дверей… Я мушу просити вас…

— Звичайно, сер. Ви можете зачинятись на ключ у таких випадках. Та й завжди.

— Думка дуже слушна, — зауважив Незнайомий.

— Але ця солома, сер. Дозволю собі сказати…

— Не треба. Якщо солома вас непокоїть, запишіть її до рахунку.

І він пробурмотів кілька слів, що місіс Гол видалися наче лайкою.

У нього був такий чудний вигляд, войовничий і запальний, коли він стояв перед нею з пляшкою в одній руці й пробіркою в другій, що місіс Гол не на жарт збентежилась. Але вона була жінка рішуча.

— Тоді я б хотіла знати, сер, скільки, на вашу думку…

— Шилінг… Запишіть до рахунку шилінг. Шилінга, певно, вистачить?

— Нехай і так, — сказала місіс Гол, застеляючи стіл скатертиною. — Коли це вас задовольняє, то, звісно…

Він сів, обернувшись до неї піднятим коміром пальта.

До вечора він працював, замкнувши двері і, як свідчить місіс Гол, майже в цілковитій тиші. Тільки раз почувся дзенькіт пляшок, що стукались одна об одну, неначе струсили стіл, потім брязкіт з силою кинутого на підлогу скла і швидкі кроки по кімнаті. Боячись, чи не скоїлось там чого серйозного, місіс Гол підійшла до дверей і прислухалась, але стукати не наважилась.

— Нічого не виходить! — нестямно вигукнув її пожилець. — Нічого не виходить! Триста тисяч, чотириста тисяч! Безліч! Залишився в дурнях! Це може забрати все моє життя… Але терпіння! Терпіння насамперед! Дурень! Дурень!

У цю хвилину в буфеті почулась чиясь важка хода, і місіс Гол хоч-не-хоч мусила відійти, так і не дослухавши. Коли ж вона повернулась до дверей, у кімнаті вже було тихо; тільки поскрипувало крісло під постояльцем та іноді бряжчала яка пляшка. Все скінчилося. Він знову працював.

Принісши йому чай, місіс Гол побачила в кутку під дзеркалом побите скло й жовтувату, абияк розтерту пляму. Вона звернула на це його увагу.

— Запишіть це до рахунку! — огризнувся він. — І, бога ради, не докучайте мені. Коли щось буде пошкоджене, записуйте до рахунку. — І він знову взявся робити якісь позначки у своєму зошиті.

— Маю щось розповісти вам, — таємниче сказав Фіренсайд.

Було вже надвечір, і вони сиділи в маленькій пивничці.

— Ну? — спитав Тедді Генфрі.

— Про того самого молодця, що його вкусив мій собака. Він, знаєте, чорний. Принаймні його ноги. Я бачив це крізь дірку в штанях і в рукавичці. Ви сподівалися б побачити там щось рожеве, правда? Але нічого подібного. Справжнісінька чорнота. Він — чорний, кажу я вам, як мій капелюх.

— Ну, їй-бо? — здивувався Тедді. — От-то чудасія! А ніс же у нього рожевий, мов намальований.

— Правда ваша, — згодився Фіренсайд. — Але я теж дещо бачив. І я скажу вам те, що думаю. Він — рябий, Тедді. Подекуди — чорний, подекуди — білий; плямистий. Він — мішаної крові, і колір на ньому виступає плямами замість змішуватись. Я чував про таке й давніше. А з кіньми воно буває раз у раз, це кожен знає.

Розділ ІV ПОБАЧЕННЯ МІСТЕРА КАСА З НЕЗНАЙОМИМ

Про прибуття Незнайомого в Айпінг я розповів досить докладно, щоб читач зрозумів, яке дивне враження справив він на містян. Але про подальше його перебування там аж до пам’ятного дня клубного свята — за винятком двох не зовсім звичайних випадків, досить буде розповісти у кількох словах. Правда, він мав не одну сутичку з місіс Гол з приводу порушень встановленого нею розпорядку, але до кінця квітня, аж поки з’явились перші ознаки грошових нестатків, усі непорозуміння легко залагоджував додатковий рахунок.

Гол не любив свого пожильця і, коли набирався духу, все повторював, що треба його позбутися. Найчастіше ж нелюбов свою він виявляв явним приховуванням цього, уникаючи зустрічей з пожильцем.

— Зажди до літа, — розважливо казала місіс Гол, — коли сюди почнуть приїздити художники. Тоді побачимо. Він, може, трохи й з примхами, але як там не є, а рахунки сплачує акуратно.

Незнайомий не бував у церкві і взагалі не відрізняв неділі від буднів, навіть щодо вбрання. Працював він, казала місіс Гол, якось шарпливо. То він сходив у вітальню вранці і був зайнятий увесь день. А то вставав пізно, цілими годинами снував по кімнаті, нервував, палив або спав у кріслі перед коминком. Ніяких зносин ні з ким поза заїздом не мав. Настрій у нього бував дуже мінливий. Здебільшого він мав вигляд людини немовби зацькованої, а іноді вибухав гнівом і тоді лаявся, бив, трощив усе, що не попаде. Дедалі частіше він розмовляв упівголоса з самим собою, але хоч як сумлінно не підслуховувала його місіс Гол, второпати нічого не могла.