Незвичайні пригоди експедиції Барсака

Концерт почався. Старий, весь одяг якого складався з “біла”, вузенької пов’язки на стегнах, почав танцювати, а його товариш, одягнений з довгу сорочку “дороке”, сів на землю, заграв на своїй гітарі і гортанно почав співати, — так я собі уявляю, — сонце, місяць, зірки і мадемуазель Морна.

Вихиляння одного, вигуки другого і звуки їхніх інструментів розворушили наших погоничів. Покинувши свій обід, вони влаштували цілий балет.

Цей приклад вплинув і на нас, і, схопивши каструлі й казанки, ми почали вибивати по них дріб ложками і виделками… Сен-Берен розбив тарілку і з кастаньєтами із черепків пустився вдвох із вашим покірним слугою у шалений танок. Барсак, сам Барсак (чи слід мені згадувати про це?), забувши всяку стриманість, тюрбаном закрутив навколо голови серветку і пройшовся фантастичним, більш ніж південним вихилясом, дарма що шановний депутат Півночі Бодрієр затулив обличчя.

Та найвеселіший жарт мусить колись закінчитися. Через п’ять хвилин ми спинилися, засапавшись. Мадемуазель Морна сміялася до сліз.

Увечері мій намет випадково опинився поряд з наметом мадемуазель Морна. Я вже лягав спати, коли почув там розмову. Признаюся, замість того, щоб затулити вуха, я прислухався (нескромність для журналіста — найменший з можливих гріхів).

Мадемуазель Морна балакала із своїм слугою Тонгане; він відповідав їй ламаною англійською мовою, але, для зручності читачів, я не відбиваю тут цих неправильностей. Розмова, очевидно, тривала вже довгий час. Мадемуазель Морна розпитувала Тонгане про його минуле. Ось вона спитала:

— Як це сталося, що ти, ашанті…

Отже, Тонгане — не бамбара! А мені це і на думку не спадало.

— …став сенегальським стрілком?

Може, я помиляюсь, але мені чомусь здається, що мадемуазель Морна каже це не зовсім щиро. Тонгане відповідає:

— Це після справи Бакстона…

Бакстон?.. Це ім’я мені щось нагадує. Але що саме?… Продовжуючи прислухатись, намагаюся пригадати.

— Я служив у його експедиції, продовжує Тонгане, — коли прийшли англійці і почали в нас стріляти.

— А ти знаєш, чому вони стріляли? — запитує мадемуазель Морна.

— Тому що капітан Бакстон зняв заколот, усіх грабував і вбивав.

— Це правда?

— Авжеж. Спалювали села. Убивали бідних негрів, жінок, малих дітей…

І всі ці звірства робилися з наказу капітана Бакстона? — добивається мадемуазель Морна, і голос її бринить якось дивно.

— Ні, відповідає Тонгане. — його ніхто не бачив. Він більше не виходив із свого намету після приїзду другого білого. Цей білий і віддавав нам накази від імені капітана.

— Він довго був з вами, той другий білий?

— Дуже довго. Місяців п’ять чи шість, а може, й більше.

— Де ви його зустріли?

— У хащах.

І капітан Бакстон легко згодився його прийняти?

— Вони не розлучались аж до того дня, коли капітан перестав виходити зі.свого намету.

І, розуміється, звірства почалися з того дня?

Тонгане вагається.

— Не знаю, — признається він.

— А ім’я цього білого ти пригадуєш?

Якийсь шум за наметом заважає мені почути відповідь Тонгане. Зрештою, мені однаково, як би його там не звали. Це взагалі якась стара, забута історія, і мене вона мало цікавить.

Мадемуазель Морна продовжує розпитувати:

— Після того як англійці вас обстріляли, що сталося з тобою?

— Я вам казав у Дакарі, коли ви мене наймали, — відповідає Тонгане. — Я — і ще багато інших — ми налякалися і утекли в хащі. Потім я повернувся, але там, де був бій, нікого вже не знайшов. Там були тільки мертві. Я поховав кількох моїх друзів і начальника теж, капітана Бакстона…

Тут я чую приглушений вигук.

— Після цього, — продовжує Тонгане, — я мандрував від села до села і дійшов до Нігера. Я піднявся по ньому (пірогу я вкрав) і нарешті добрався до Тімбукту, саме коли туди вступали французи. Моя подорож тривала майже п’ять років. У Тімбукту я найнявся стрілком, а коли мене звільнили, подався в Сенегал, де ви мене і зустріли.

Помовчавши, мадемуазель Морна запитує:

— То капітан Бакстон помер?

— Так, хазяйко.

І ти його сам поховав?

— Так, хазяйко.

— То ти знаєш, де його могила?

Тонгане сміється.

— Певна річ, — каже він. — Я б знайшов її з заплющеними очима.

Знову мовчання, потім я чую:

— На добраніч, Тонгане.

— На добраніч, хазяйко, — відповідає негр і йде з намету.

Мадемуазель Морна лягає спати, я теж не барюся більше. Та не встиг я загасити ліхтар, як моя пам’ять оживає.

Бакстон?.. Чорт забирай, кому ж знати, як не мені! І де була моя голова? Який пречудовий репортаж я тоді проґавив!

Давненько це було, — я працював на той час в “Дідро” і запропонував своєму редакторові послати мене на місце дії, щоб взяти інтерв’ю у бунтівничого капітана. Редактор кілька місяців не погоджувався, боячись витрат. Що поробиш? Не всі розуміють, що таке злободенність. Коли він, нарешті, погодився, було надто пізно. Уже в Бордо, сідаючи на судно, я дізнався, що капітан Бакстон помер.

Та все це давне минуле, і, якби ви мене спитали, навіщо я вам розповів оцю підслухану розмову між Тонгане і його хазяйкою, я б признався, що й сам не знаю.

Ранком 13 грудня ми без ніяких пригод досягли Тімбо. Це найбільш значний з усіх населених пунктів, які ми досі проминули. Він оточений тата — глиняною стіною, яка буває в різних місцевостях різна завширшки, поза нею зводять дерев’яний поміст.

В Тімбо така стіна оточує власне три окремих села, між якими простяглися оброблені ниви й гаї, де свійські тварини гуляють на волі. У кожному селі невеличкий базар є щодня, але в найбільшому з них раз на тиждень буває ярмарок.

Ми саме потрапили туди в ярмарковий день і побували ца торзі, де на одинадцяту годину вже зібралася вся місцева аристократія. Що ж до торговців, то вони вже з восьмої ранку розміщуютвся в солом’яних халабудках, які тягнуться двома рядами, чи просто під матою на чотирьох підпірках.

Продають усе потроху: просо, рис, олію каріте, сіль, биків, кіз, овець, курчат, а також крем’яні рушниці, горіхи кола, тютюн, койо — пов’язки на стегна, ніомі — щось подібне до млинців з пшоняного чи кукурудзяного борошна; крім того, серпанок, коленкор та інші тканини, брилі, тюрбани, нитки, голки, шпильки, порох, кремінь для рушниць і т. д. і т. п. і, нарешті, розкладене маленькими купками на сушеній шкірі загниваюче м’ясо з неповторними пахощами — для ласунів.

З нагоди ярмарку місцеві кокетки з найбільш заможних причепурились, як могли. На стегнах у них пов’язки в білі й сині смуги, верхня частина тіла загорнута в шматок білого коленкбру або тафти яскравих кольорів, у вухах важкі металеві кільця, підтримувані срібними ланцюжками, які перехрещуються на голові, на зап’ястях і литках — браслети, на шиї — намисто з коралів або штучних перлів.

У більшості жінок зачіски в формі шолома. У деяких частина голови виголена, тільки на вершечку залишено щось на зразок півнячого гребінця, оздобленого бляшками. Є й такі, у яких поголена вся голова. Усі ці особливості зачіски залежать від того, з якого племені походить жінка — пель, манде, бамбара та ін. Не вдаватимусь тут у всі тонкощі етнографії, це не мій фах, до того ж, після повернення Тассен має докладно висвітлити це все у своїй книзі, яка буде належмо документована.