Інферно
Шрифт:
«Цікаво, а як би відреагували гості доби Ренесансу, якби наживу побачили отой гелікоптер, що зависнув над входом до грота? Гелікоптер, про який свого часу мріяв Леонардо да Вінчі?» — подумав Ленґдон.
І саме в цю мить вищання безпілотника припинилося. Воно не вщухло, не зійшло нанівець — воно просто різко припинилося.
Здивований, Ленґдон визирнув з-за фонтана й побачив, що гелікоптер приземлився. Тепер він стояв на вкритому гравієм майданчику й видавався менш лиховісним, особливо зважаючи на ту обставину, що об’єктив його обтічної, мов сигара, відеокамери, дивився не на них, а вбік, на маленькі сірі двері.
Та недовго тривало
На вояках була вже знайома чорна уніформа із зеленими жетонами на лівому плечі. їхній м’язистий командир із порожніми очима нагадав Ленґдону маску чуми з його видінь.
Я— смерть.
Ніде не було видно ані чорного мікроавтобуса, ані срібноволосої жінки.
Я— життя.
Вояки поступово наближалися; один із них зупинився біля підніжжя сходів і обернувся, ставши лицем назад, вочевидь, для того, щоб нікого сюди не пускати. А решта двоє вирушили до грота.
Ленґдон із Сієнною знову скочили на ноги й заметушилися, хоча, можливо, вони лише відтягували неминуче: порачкували вглиб грота, до другої печери, яка була меншою, глибшою та темнішою. Тут також панував мистецький витвір: цього разу це була статуя двох коханців, чиї тіла пристрасно переплелися. Саме за ними й сховалися тепер Сієнна та Ленґдон.
Криючись у напівтемряві, Ленґдон обережно визирнув з-за підніжжя статуї й дивився, як наближаються їхні переслідувачі. Коли двоє військових дійшли до безпілотника, один із них зупинився і, нагнувшись, підняв гелікоптерчик і зайнявся відеокамерою.
«Чи помітила нас ця штука?» — подумав Ленґдон, побоюючись, що вже знає відповідь на своє запитання.
Третій, той, що мав м’язисте тіло й порожні очі, і досі йшов, не зупиняючись, і з крижаною рішучістю прямував до Ленґдона. Він майже дістався до входу. «От-от зайде всередину», — подумав Ленґдон, приготувавшись знову сховатися за статую й повідомити Сієнні, що все скінчено. Але цієї миті він помітив дещо несподіване.
Військовий не зайшов до грота, а різко відхилився ліворуч і зник.
«Куди він подівся? А може, він не знає, що ми тут?»
Через кілька секунд Ленґдон почув глухі удари: то гупали кулаком у дерев’яні двері.
«Маленькі сірі двері, — подумав Ленґдон. — Той м’язистий тип, напевне, знає, куди вони ведуть».
***
Охоронцю Палацо Пітті Ернесто Руссо завжди хотілося грати в європейських футбольних клубах, але тепер, маючи двадцять дев’ять років і багато зайвої ваги, він нарешті збагнув, що мрії його дитинства не судилося здійснитися. Останні три роки він працював охоронцем у Палацо Пітті — завжди в одній і тій самій комірчині з крихітний пенал завбільшки, завжди виконуючи одну й ту саму нудну роботу.
Ернесто вже встиг звикнути до пришелепуватих туристів, які інколи гепали в маленькі сірі двері його офісу, і зазвичай ігнорував їх, аж поки вони не кидали гепати. Однак сьогодні те гупання було сильним та безперервним.
Роздратований, він зосередився на екрані телевізора :t гучно увімкненим звуком, де транслювали повтор футбольного матчу «Фіорентини» із «Ювентусом». Але гупання стало ще гучнішим.
Насамкінець, проклинаючи туристів на всі заставки, він вийшов зі свого офісу й рушив вузьким коридором назустріч бахканню. На півдорозі він зупинився, щоб відчинити масивні сталеві ґрати, які були замкнені цілодобово, окрім кількох спеціально визначених годин.Набравши на клавіатурі потрібну комбінацію, Ернесто відімкнув ґрати й відсунув їх убік. Пройшовши повз них, він, діючи згідно з правилами, знову замкнув ґрати за собою. А потім підійшов до сірих дерев’яних дверей.
— Е chiuso! (Зачинено!) — гукнув він крізь двері, сподіваючись, що людина по той бік почує його. — Non si puo entrare! (Сюдине можна входити !)
Та гупання тривало.
Ернесто скреготнув зубами. «Якісь лохи з Нью-Йорка, — подумав він. — Такі доставучі. Подай їм те, що заманеться, і хоч провалися». Єдиним поясненням того, що їхня футбольна команда «Ред буллз» мала хоч якийсь успіх на світовій арені, було те, що вони купили собі одного з найкращих європейських тренерів.
Гепання тривало, тому Ернесто відімкнув двері й прочинив їх на кілька дюймів.
— Еchiuso!
Нарешті гепання припинилося, й Ернесто опинився лицем до лиця з вояком, від чиїх очей віяло таким холодом, що охоронець мимоволі аж позадкував. Чоловік показав йому офіційну «корочку» з абревіатурою, яку Ернесто вперше бачив.
— Cosa succede? (У чім річ?!) — суворо спитав він, стривожившись.
Поза першим вояком охоронець побачив іще одного. Він сидів навпочіпки, вовтузячись із якоюсь штуковиною, схожою на іграшковий гелікоптер. А ще далі стояв третій вояк, охороняючи сходи. Ернесто почув, як неподалік завили поліцейські сирени.
— Ви говорите англійською? — спитав вояк із не нью- йоркським акцентом. «Може, він із якоїсь європейської країни?»
Ернесто кивнув.
— Та трохи.
— Сьогодні вранці ніхто не проходив крізь ці двері?
— No, signore. Nessuno.
— Чудово. Нікому не відчиняйте. Нікого не пропускайте ані туди, ані сюди. Зрозуміло?
Ернесто стенув плечима. Це ж його робота.
— Так, авжеж. Non deve entrare, ne uscire nessuno. — повторив він за військовим італійською.
— А скажіть, будь ласка, ці двері — це єдиний вхід? Ернесто замислився. Із формальної точки зору нині ці
двері вважалися виходом,і саме тому вони не мали ручки із зовнішнього боку, але він зрозумів, про що питав його військовий.
— Так, вхід — лише через ці двері. Іншого шляху немає. І Іочатковий вхід до палацу заблокований уже багато років.
— А чи є якісь інші потаємні виходи із садів Боболі? Окрім традиційних воріт?
— Ні, сеньйоре. Повсюди високі стіни. Це єдиний пота- см ний вихід.
Військовий кивнув.
— Дякую за допомогу. — І він жестом наказав Ернесто зачинити двері й замкнути їх.
Ошелешений Ернесто зробив, як йому звеліли. А потім пішов назад коридором, відімкнув сталеві ґрати, пройшов крізь них, потім замкнув їх за собою і повернувся до перегляду футбольного матчу.
розділ З0
Ленґдон і Сієнна скористалися цією можливістю.
Поки м’язистий військовий дубасив у дерев’яні двері, вони встигли заповзти вглиб грота і тепер занишкнули в його найдальшій, останній печері. Невеличку камеру прикрашали груба мозаїка й сатири, а в центрі стояла статуя