Інферно

Вони ввійшли в прохолоду затіненої вулички, і Ленґдон, обдумуючи все щойно почуте про Цобріста і його бентежні філософські погляди, зрозумів, що йому не давало спокою одне запитання.

— Оті вояки, — почав він. — Ті, що намагаються нас убити. Хто вони? Це якось безглуздо. Якби Цобріст розмістив десь неподалік вогнище потенційної епідемії чуми, то всі начебто мали б згуртуватися й намагатися це вогнище загасити, чи не так?

— Необов’язково. Може, Цобріст і перетворився на парію в медичних колах, але він, цілком імовірно, мав купу відданих прихильників своєї ідеології — людей, згодних із тим, що біологічне відбракування є необхідним для порятунку нашої планети злом. Наскільки я розумію, ці вояки намагаються сприяти тому, щоби плани Цобріста стали реальністю.

«Приватна армія Цобріста, що складається з його прихильників?» Ленґдон замислився над такою можливістю. І справді, в історії повно фанатиків і послідовників химерних культів, котрі вбивали себе через усілякі маячливі концепції — через віру в те, що їхній ватажок є месією, через переконання в тому, що за місяцем на них чекає космічний корабель, через віру в те, що кінець світу неминучий. Спекуляції на тему перенаселення ґрунтувалися принаймні на наукових відомостях, але Ленґдон відчував, що з цими вояками щось не так.

— Мені аж не віриться, що купка тренованих вояків свідомо піде на вбивство безневинних мас... тим більше, що вони знають про небезпеку заразитися самим і померти.

Сієнна кинула на нього здивований погляд.

— Роберте, а чим, на твою думку, займаються солдати, коли йдуть на війну? Вони вбивають безневинних людей і ризикують власними життями. Усе можливе, якщо люди вірять у мету.

— У мету? У поширення чуми?

І знов карі очі Сієнни прискіпливо й допитливо увіп’яли- ся в нього.

— Роберте, мета — не поширити чуму, а врятувати світ. — Нона трохи помовчала. — Один із пасажів у статті Цобріста, який найжвавіше обговорювали, був поданий як цілком конкретне гіпотетичне запитання. Я хотіла б, щоби ти на нього відповів.

— Яке запитання?

— Цобріст запитав: «Якби ви мали можливість клацнути вимикачем і вбити половину населення Землі — ви зробили б це?»

— Авжеж, ні.

– - Гаразд. Але якби тобі сказали, що коли ти не клацнеш вимикачем негайно, то людство вимре впродовж наступного сторіччя? — Сієнна зробила паузу. — Тоді ти клацнув би вимикачем? Навіть якби це означало вбити твоїх друзів, родину і навіть, можливо, й себе?

— Сієнно, як же я можу...

— Це гіпотетичне запитання, — повторила вона. — Чи вбив би ти половину населення Землі сьогодні, щоби врятувати рід людський від вимирання?

Ленґдона глибоко збентежила химерна й моторошна тема, яку вони обговорювали, тому він із полегшенням зітхнув, ко- ли побачив червоний транспарант на боці кам’яного будинку, що показався попереду.

Ось дивись, — сказав він, показуючи рукою. — Ми вже прийшли.

Сієнна похитала головою.

Те, що я й казала. Типовий приклад заперечення.

Розділ 51

Каза ді Данте розташована на віа Санта-Маргеріта. Її лег- ' ко впізнати за великим транспарантом, що висить над кам’яним фасадом майже посередині вулиці: «MUSEO CASA DI DANTE».

Сієнна невпевнено поглянула на транспарант.

— Ми що, збираємося заходити до будинку Данте? ,

— Та не зовсім. Данте мешкав за рогом. А це, скоріше, му- і зей Данте. '

Колись Ленґдон вирішив зайти всередину цього будинку, цікавлячись колекцією мистецьких творів, які виявилися не чим іншим, як копіями відомих робіт на сюжети Дан- j тових творів, зібраними з усього світу, утім, професору і було цікаво побачити їх усі під одним дахом. ¹

Раптом на обличчі Сієнни відбився вираз надії.

— А ти гадаєш, що серед експонатів вони мають старо- і винну копію «Божественної комедії»? і

Ленґдон усміхнувся.

— Ні, але я знаю, що в сувенірній крамниці продаються /гігантські плакати з повним текстом «Божественної комедії», надрукованим мікроскопічним шрифтом.

Сієнна поглянула на нього з легким розчаруванням.

— Знаю, знаю. Але це краще, аніж нічого. Єдина проблема — це мої підстаркуваті очі,' тому тобі доведеться самій читати той дрібний друк.

— Е chiusa, — гукнув літній чоловік, побачивши, що вони підходять до дверей. — Е il giorno di riposo.

— Зачинено, бо сьогодні вихідний? — Ленґдон знову відчув легку дезорієнтацію. І поглянув на Сієнну. — А хіба сьогодні не понеділок?

Вона кивнула.

— Флорентійці воліють відпочивати в понеділок.

Ленґдон аж застогнав, раптом пригадавши, що в цьому місті діє незвичний тижневий календар. Через те, що потік туристичних доларів є найбільш повноводним саме на вихідні, багато флорентійських торговців вирішили перенести християнський вихідний із неділі на понеділок, щоби офіційний день відпочинку не надто заважав їм заробляти гроші.

Ленґдон збагнув, що через цю обставину, на жаль, відпадав і запасний варіант: букіністична крамниця — один із найулюбленіших флорентійських магазинів професора, де неодмінно мали бути у продажу примірники «Божественної комедії».

— Є інші ідеї? — спитала Сієнна.

Ленґдон надовго замислився, а потім кивнув.

— За рогом є місце, де збираються палкі прихильники творчості Данте. Б’юся об заклад, що дехто з них має при собі примірник «Божественної комедії», який ми зможемо позичити.

— Там, скоріш за все, також зачинено, — застерегла Сієнна. — Майже всі торговельні точки в цьому місті перенесли вихідний із неділі на понеділок.

— У тому місці, про яке я кажу, про таке навіть подумати побояться, — усміхнувся Ленґдон. — Бо це церква.

* * *

Стежачи за ними з натовпу на відстані п’ятдесяти ярдів, чоловік із висипом на шкірі та золотою сережкою у вусі прихилився до стіни, насолоджуючись можливістю перевести дух. Та його дихання не покращувалося, а висип на обличчі було вже неможливо ігнорувати, особливо на чутливій шкірі над очима. Він зняв дизайнерські окуляри і легенько провів рукавом по заплющених очах, щоб не пошкодити шкіру. Коли він знову начепив окуляри, то побачив, як його жертви пішли далі. Чоловік попрямував за ними, рухаючись через силу й намагаючись дихати якомога спокійніше й тихіше.