Інферно

Сієнна так і зробила, швидко закрокувавши за Ленґдоном і втративши Ферріса з очей. Однак поки жінка, петляючи, просувалася крізь юрбу, у неї виникла дивна підозра, що Ферріс відстає навмисне... немов намагаючись збільшити відстань між собою й ними.

Сієнна давно навчилася довіряти власним інстинктам, тому пірнула в нішу і, занишкнувши там, обдивилася юрму позаду, видивляючись Ферріса.

«Куди ж він подівся?!»

Схоже, чоловік і не збирався нікуди з ними йти. Сієнна ще пильніше приглядалася до облич у натовпі — і нарешті гаки помітила Ферріса. На її превеликий подив, він зупинився, присів і набирав номер на своєму телефоні.

На тому самому телефоні, у якого, за його словами, здохла батарейка. Сильний звірячий страх охопив її, і Сієнна знову повірила йому. «Він збрехав мені у поїзді».

Вона дивилася на Ферріса, намагаючись збагнути, що він робить. Потайки надсилає комусь СМСку? Займається власними розшуками поза їхніми спинами? Намагається розгадати загадку поеми Цобріста, перш ніж це зробить вона з Ленґдоном?

Хоч яким би мотивом цей чоловік не керувався, він нахабно їй збрехав.

«Я не можу йому довіряти. — подумала Сієнна. — А може, підбігти до нього й застукати на гарячому?»

Але швидко передумала й знов пірнула в натовп, перш ніж Ферріс її помітив. Вона вирішила прямувати до базиліки й знайти там Ленґдона, як вони й домовлялися.

«Маю попередити його, щоб більше нічого не розказував Феррісу».

До базиліки залишалося п’ятдесят ярдів, коли раптом чиясь сильна рука схопила її за светр і потягнула назад.

Сієнна різко крутнулася на п’ятах — і опинилася лицем до лиця з Феррісом.

Чоловік із висипом на шкірі важко дихав, йому, певно, довелося бігти крізь натовп, щоб її наздогнати. У його рухах і обличчі проглядалася якась несамовитість, котру Сієнна раніше не помічала.

— Вибачте, — захекано випалив він, ледве переводячи подих, — я загубився в натовпі.

Сієнна глянула йому у вічі — і враз усе зрозуміла. «Він щось приховує».

* * *

Коли Ленґдон добрався до фасаду базиліки Сан-Марко, то з подивом виявив, що двоє його напарників відстали. Дивним йому здалося й те, що біля входу до церкви нема черги. Утім, він швидко збагнув, що тепер, коли у Венеції вечоріло, більшість туристів, обважнівши від піци, макаронних страв і вина, прогулювалися по майдану замість нудитися в черзі за наступною порцією історичних відомостей.

Припустивши, що Сієнна з Феррісом прийдуть із хвилини на хвилину, Ленґдон звернув погляд на вхід до базиліки. Нижній фасад церкви, інколи критикований за надмірний доступ до неї, прикрашала шерега з п’яти заглиблених у стіну проходів, а його колони, аркові проходи та розчахнуті бронзові двері, безсумнівно, надавали будівлі гостинного вигляду.

Один із найвизначніших зразків візантійської архітектури — церква Сан-Марко мала однозначно м’який і вигадливий вигляд зовні. На відміну від аскетичних сірих веж Нотр-Даму чи Шартрського собору, базиліка Сан-Марко видавалася величною й одночасно більш приземленою, звичайною. Завширшки більша, ніж заввишки, вона мала нагорі п’ять опуклих побілених куполів, які випромінювали невимушену, майже святкову ауру, через що базиліку мало не в кожному туристичному довіднику порівнювали зі шлюбним тортом, прикрашеним безе.

На самісінькому вершечку церкви виднілася невеличка статуя святого Марка, який дивився вниз на майдан, названий на його честь. Його ноги впиралися у вигнуту арку, пофарбовану в темно-синій колір і поцятковану золотими зірками. І на цьому мальовничому тлі мерехтів крилатий венеціанський лев — талісман міста.

Саме під цим золотим левом розташувався один із най- знаменитіших скарбів базиліки Сан-Марко — чотири гігантські жеребці, які тепер виблискували в променях надвечірнього сонця.

Коні Сан-Марко.

Вони застигли у своєму русі, немов наготувавшись от- от стрибнути на майдан. Ці четверо безцінних жеребців — як і багато інших пам’яток Венеції — були забрані як трофей із Константинополя під час хрестового походу. Іще один схожий мистецький трофей виднівся під кіньми на південно-східному крилі церкви: композиція з різьбленого пурпурового порфіру, відома під назвою «Тетрархи». Ця скульптурна група була відома тим, що їй бракувало ноги — вона відламалася, коли «Тетрархів» вивозили як здобич із Константинополя в тринадцятому сторіччі. Чудесним чином нога знайшлася в шістдесяті роки двадцятого століття у Стамбулі. Венеція подала петицію з проханням віддати їй втрачену ногу, але відповідь уряду Туреччини була простою: «Ви вкрали статую — ногу ми залишаємо собі».

— Пане, купляєте? — почувся жіночий голос, який змусив Ленґдона опустити очі додолу.

Опецькувата товста циганка тримала довгу палицю, із якої звисала колекція венеціанських масок. Більшість із них були виготовлені в популярному стилі вольто інтеро, тобто анфас, — стилізовані повнолиці маски білого кольору, які жінки часто вдягають під час місцевого карнавалу. Були в тій колекції й грайливі напівмаски Коломбіни, кілька масок Баута з гострими підборіддями і масок Моретта без зав’язок. Попри це квітчасте розмаїття, увагу Ленґдона привернула єдина сіро-чорна маска на вершечку палиці — її зловісні мертві очі, здавалося, витріщалися саме на нього понад довгим дзьобом-носом.

Чумний лікар.Ленґдон відвів очі: йому не хотілося бачити ще одне нагадування про причину його перебування у Венеції.

— То ви купляєте чи ні? — повторила циганка.

Ленґдон слабко всміхнувся й похитав головою.

— Sono molto belle, та no, grazie.

Жінка пішла, а Ленґдон іще довго дивився на зловісну чумну маску, яка теліпалася на палиці поверх юрми. Тяжко зітхнувши, він знову підняв погляд на чотирьох мідних жеребців на балконі другого поверху.

І раптом професора мов громом ударило, а спалах блискавки освітив його здогадкою.

Усе, що бачив Ленґдон за останні кілька хвилин, вихором обрушилося на нього з несамовитістю стихії — коні Сан- Марко, венеціанські маски і скарби, викрадені з Константинополя.

— Господи, — прошепотів він. — Он воно що!

розділ 72

Роберт Ленґдон аж заціпенів.

Коні Сан-МаркоїЦі четверо надзвичайно красивих коней — із царствени- ми шиями й товстими хомутами — Ці четверо надзвичайно красивих коней — із царствени- ми шиями й товстими хомутами — несподівано наштовхнули Ленґдона на один спогад, і він збагнув, що цей спогад містить пояснення ключового елемента таємничої поеми, написаної на зворотному боці посмертної маски Данте.

Колись Ленґдон був на прийомі, влаштованому з нагоди «зіркового» весілля на історичній фермі Ранімед у Нью- Гемпширі, де з’явився на світ жеребець Дансез Імідж — єдиний переможець за всю історію «Кентуккі-дербі», якого дискваліфікували. Як розкішним делікатесом гостей почастували виступом кінної театральної трупи «Поза маскою» — то було приголомшливе видовище, під час якого вершники постали в ефектних венеціанських костюмах, а їхні обличчя ховалися під масками вольто інтеро.Трупа гарцювала на конях фризької породи — то були найбільші скакуни, яких коли-небудь доводилося бачити Ленґдону. Ці коні гігантської статури гуркотіли полем, створюючи перед очима глядачів розпливчасте полотно з бугристих тремтячих м’язів, масивних копит, вкритих зверху довгими пасмами шерсті, і грив три фути завдовжки, що майоріли, подовжуючи їхні граціозні шиї.