Нові пригоди самоходика

— Ви справді закидаєте чудово, — сказав він, придивившись, як ловить Вацек Краватик.

Той зневажливо махнув рукою:

— Закидай, як хочеш, не бере на блешню.

— Може, треба ближче до очерету? — порадив пан Анатоль.

Я вклонився білоголовій Едіті, яка сиділа на палубі яхти й робила собі манікюр.

— Мені здається, сьогодні буде дощ, — сказав я.

— О, це ви? — всміхнулась вона.

Бородань, що теж закидав спінінга, неввічливо спитав мене:

— А вам уже замало озера? Ви тут лякаєте нам рибу? Марта захихотіла.

— Ви не за рибу боїтесь, а за ту даму на палубі. Ми не заберемо її, не турбуйтесь.

Білоголова Едіта відклала ножички й пилочку.

— Ой, заберіть мене, бо я вмираю з нудьги. А куди ви пливете?

— По рибу, — відповіла Марта.

— Ненавиджу рибалок, — вибухнула Едіта. — Нема гірше в світі за чоловіка, що любить ловити рибу. Ви теж хочете рибалити? — звернулася вона до мене.

— Я не вмію.

— А вудки везете, — зауважив Бородань.

— Це мої вудки, — сказала Марта.

— А на що ви ловите? — глузливо спитав Бородань.

— На заклинання, — засміялася дівчина. Навіть князь спінінгу зацікавився.

— І багато ви спіймали на заклинання? — спитав він.

— Ви сьогодні зранку третій, — відповіла вона. Бородань скривився.

— Старий дотеп.

— А яке ж то заклинання? — поцікавився Вацек Краватик.

— На різні породи риб різні заклинання, — пояснила Марта. — Але можна ловити й без заклинань, коли хоч трохи знаєш звички риб.

— Я знаю, а риба не ловиться, — буркнув Вацек. — Я вже годину закидаю цю бляху, і все дарма. Ви теж закидаєте бляху?

— Іноді. Це залежить від місця, часу й погоди.

— А що б ви ловили на нашому місці?

— Окунів.

— Тут? Окунів? — Бородань стукнув себе пальцем по лобі.

— Не тут. А там далі. З того боку півострова. Бородань ще раз стукнув себе пальцем по лобі.

— Прокажіть сьогодні багато заклинань. Тут водяться судаки.

— Авжеж. Тут слід ловити судаків, — поважно кивнув головою Вацек Краватик. — Повірте мені, я на цьому розуміюсь. Торік я здобув срібну медаль. Дехто називає мене князем спінінгу.

— Я знаю про це, ваша княжа світлість, — зробила реверанс дівчина. — А проте ловитиму окунів.

Марта взялася за весла й попливла на той бік півострова.

— Вони дурні, — мовила вона до мене. — Ви добре роздивіться, де кружляють чайки. По цей чи по той бік півострова?

— По цей бік.

— А чому?

— Не знаю.

— Бо тут на поверхню води вистрибує дрібна рибка. А чому вона вистрибує?

— Звідки мені знати?

— Вистрибує тому, що тут полюють на здобич окуні. А ми на них полюватимемо. На «отченаш».

— Що воно таке? Це ваше заклинання? Я вже знаю: ви закинете принаду, а я повинен буду латинською проказувати «отченаш»?

— «Отченаш» — це така штучка з дроту, — засміялась Марта. — Ось вона. У верхнє вушко протягнено волосінь, а до нижнього прив'язаний маленький важок на міцній нитці. Мої брати так ловлять окунів.

Ми підпливли до півострова з другого боку. Марта закинула у воду свій «отченаш», далеченько від берега. А коротке вудлище встромила в прибережний пісок.

— Окунь сам себе підсікає, — пояснила вона, — тож нам не треба весь час пильнувати. У мене в бляшанці кілька живих пічкурів, їх спіймав батько сьогодні вранці. Спробуймо щастя.

— А чому ви ловите на «отченаш», а не на звичайне довге вудлище?

Вона показала пальцем на небо.

— Хмариться, зараз буде вітер. Він би виштовхнув поплавка на берег.

І справді. За мить я відчув на обличчі легкий, а потім дужчий подмух вітру.

«Вона чарівниця», — подумав я.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Чи Марта індіанець? Таємничий слід. Табір у глибині лісу. Дивний птах ківік. Шахрай чи орнітолог? Де вудка? Розпач. Диво-окунь. Присяга. Як побито польський рекорд. Баланс втрат.

Найпершим схопив принаду маленький окунець. Марта щось незадоволено пробурмотіла на його адресу. Я з подивом спостерігав за її вправними рухами, коли вона скручувала котушку, знімала рибу з гачка, а потім начепила нову принаду. Зубами притримувала за кінчик косу, щоб не заважала, й займалася своїми рибальськими справами. Збоку це булр симпатично й кумедно.

Тільки тепер я помітив, що вона чимось схожа на кота.

Гнучке тіло і обережна котяча хода. Вона була у вузьких джинсах, боса. Ідучи, не дивилася під ноги, а проте старанно обминала все, що могло вколоти. її манера ходити нагадувала мені ходу індіанців, з відомих описів у пригодницьких книжках про Дикий Захід.

Коли Марта щось робила, то, здавалося, цілком поринала у свою працю, але водночас вона помічала все, що діялося поряд, за її спиною, чи на озері.

— Бачите отого птаха? Подивіться, бо він зараз пірне. Це біло-чорна дика качка. Називається гоголь. У нього гніздо в дуплі дерева, під яким ви зараз стоїте.

— Качка на дереві? Я завжди думав, що вони мостять гнізда в очереті або в кущах.

— Звичайно так, але це особлива порода качки. О, чуєте? Полетіла. Це самець. Коли він летить, то чути звук такий, ніби щось дзвенить.

Знову клюнув невеликий окунь. І знову Марта щось незадоволено пробурмотіла.

— Глибше встромлю в землю, — сказала вона. — Принада має плавати не нижче, як п'ять-десять сантиметрів понад дном.

Вона міцніше встромила вудлище в берег.

— Ходімо по малину, — запропонувала дівчина. — Я не всиджу на березі. А тут, далі на півострові, майже над самою водою, повно малини.

Вона знала, де є малина, де наприкінці літа можна поласувати солодкою ожиною. А восени, напевно, змогла б показати, де найбільше грибів у навколишніх лісах.

Ми пішли вздовж берега вузькою смужкою намитого водою піску. Інша дівчина, йдучи берегом озера, неодмінно б лунко ступала по воді й хлюпала. А вона йшла так, що нічого не хлюпнуло, а на піску не лишалося слідів її ніг. «Індіанець у спідниці», — жартівливо подумав я про неї.

Над водою вона не свистіла, розмовляла завжди півголосом, а, ловлячи рибу, так сідала на березі, щоб з озера її якнайменше було видно. Старалася відгородитися від води хоча б кущем чи високою травою.

Ніби на доказ, що моє порівняння правильне, дівчина раптом зупинилася.