Новобранець

– Гарний ти товариш, і жаль мені твого Петра, але я нічого не можу зробить, бо вже всі маршрути готові і команда на вокзалі, може, через яких-небудь півчаса зовсім рушить в дорогу. Іди собі з богом.
– З цим словом начальник повернувся та й пішов собі у кімнату.

Пилип стояв, мов шалений. Він думав, як скаже начальникові, що у Петра жінка родила, батько вмирає, то той зараз захапається, сяде з ним в ґринджоли, поїде на вокзал, візьме Петра і пустить додому на неділю, А тут ось що: маршрут записаний! Може, він так і довго б простояв, якби денщик не нагадав йому, щоб ішов собі.

Опам'ятавшись, Пилип прожогом кинувся з хати до саней, мерщій сів на сани й хутенько погнав конячину на вокзал.

– А що ж ви довідались - чи пустять Петра?
– спитав Іван.

– Ні, братику, - у маршрут записаний. Не можна, каже. Коли б нам тепер поспіть та хоч попрощаться з ним.
– І з цим Пилип погнав дужче конячину.

Під'їхали до вокзалу. Пилип зараз кинув Іванові віжки, сказав "жди!", а сам мерщій побіг шукать Петра.

Вагони ще стояли, і з вікон визирали, а Петра не видко. Пилип хутко йде від вагонів, зазираючи до вікна. А це - дзелень-дзелень-дзелень!
– третій дзвінок. Пилип підбігцем іде та дивиться до вікна. Машина свиснула, поїзд рушив. Пилип несамохіть крикнув:

– Петро!

А Петро з вікна:

– Прощай, Пилипе!..

– Постой, постой!
– кричав Пилип і біг за машиною.

– Куди ти?
– крикнув жандарм і вхопив його за руку. Пилип вирвався, кинувся доганять машину, потім опам'ятався, став і довго дивився вслід машині, і сльози текли йому по лицю...

Пилип вийшов до Івана, розказав йому, що Петро поїхав і що він не поспів йому нічого сказать. Пилип був хмурий - все мовчав. Поїхали в город. Іван підкинув коняці сіна, а Пилип сів з ним снідать той сніданок, котрий наготовив задля свого товариша.

– Я, брате, коли-небудь влітку до вас прийду, як пустять. Може, поможу тобі. Ви тут недалеко живете; я знаю все - мені Петро розказував...

Так говорив Пилип, у котрого з думки не сходило безталання Петрової сім'ї.

Дещо розпитав Пилип у Івана, поміг йому запрягти коняку та й пішов собі на зборню, а Іван поїхав додому.

IX

"Як там батько дома? Чи ще живий, чи застану його?" - думав Іван дорогою. Молодий хлопець за один місяць багато бачив у своїй сім'ї горя. Не раз, дивлячись, як мати та Ярина плачуть, йому жалко й досадно було, що він нічого не міг зробить задля їх спокою; а як батько заслаб, Іван ходив, мов шалений. Тепер, їдучи в город, він думав, що привезе Петра і хоч трохи розважить Ярину й матір. Коли ж і тут невдача. Він не вмів добре розібрать, як воно таке нещастя склалось, і в думках своїх винуватив московську службу...

Пізно ввечері вернувся Іван у своє село. Де-не-де в хатах було світло. І в їх хаті ще світилось. Тільки що Іван в'їхав у двір і почав розпрягать коняку, як з хати вибігла Оксана. Вона кинулась до Івана з плачем.

– Братику ріднесенький! Посиротив нас господь: татко вмерли!.. Що ми тепер будемо робить?

Іван випустив з рук віжки і взявся за голоблю рукою, ніби обперся, щоб не впасти, бо ця звістка неначе важким камінням пригнітила його. Хоч він бачив, що батько дуже старий і слабий, тільки заспокоював себе, що бог помилує... Як не важко йому було, одначе він не плакав. Мов розсердився чого, такий був похмурий...

Продали теличку й поховали батька. На похоронах розказували люди, що тепер Марині вернуть сина. Декотрі радили їй піти до начальства. І де-то вже Марина не була, кого вона тільки не питала?! Та скрізь сказали їй: не можна вернуть сина, бо єсть старший Дем'ян...

Як не важко поховать рідного чоловіка, як не плачуть, не горюють люди, а все ж таки нарешті вгамуються. Живий об живому думає. Треба хліба добувать, податі платить, то за роботою чоловік скоро забуває горе. Та як по правді сказать, то бог його знає, що б воно й було, якби люди не мали короткої пам'яті. Горя так багато скрізь, що й сказать не можна... Так якби не забували про сьогоднішнє горе взавтра, а найбільш через тиждень, так мало б таких людей знайшлося, котрі б цілий свій вік день у день не плакали.

Вгамувались і Мирошники...