Інші пів’яблука

– Чисті руки у того, хто ще не брався за розум, – відповів Кінь.

Тепер уже зареготали хлопці – роти напхані яблуками, малопривабливе видовище. Ох вже цей грубий чоловічий гумор… Що за жарти?… Усі вдавали, що зайняті чимось, проте з цікавістю прислухалися до розмови новенької з Конем. Він у них тут, мабуть, за клоуна.

Луїза відкусила від яблука, сказала лагідно:

– З чистотою думок усе зрозуміло.

– А я не зрозумів щодо голосу, – не вгавав той. – Ви з нього професійно коли-небудь користалися чи ні? Голос у вас – те, що треба. Ми саме на ньому акцент робитимемо. Це буде ваша фішка.

У її трудовій книжці було з півтора десятка записів. Ще кілька робочих місць там не були зафіксовані. Працювала референтом директора фармацевтичної фірми, менеджером з персоналу у стоматологічній клініці, провідним фахівцем у відділі зв’язків із громадськістю страхової компанії… Тільки-но відчувала, що їй нецікаво або немає вже чого навчитися, чи виникала можливість отримати більш оплачувану роботу – без зайвих вагань закривала прочитану сторінку і спішила зазирнути на наступну, часом прогортаючи нецікаві місця. Вона не розуміла: як можна по двадцять років гарувати на одному місці?…

Той факт, що у трудовій біографії Луїзи трапився рік роботи у фірмі «Голоси сирен», був відомий лише трьом найближчим подругам. Дівчатам і жінкам зі служби «секс по телефону» непогано платили. Серед майстринь розмовного жанру траплялися й віртуози, наприклад бабці з дівочими голосами, глави сімейств, вони працювали, затиснувши телефонні слухавки плечем, – говорили у мікрофон, не випускаючи зі спритних пальців дротиків та недоплетених шкарпеток для внуків. Луїза мала усе необхідне для цієї роботи: живу фантазію, бурхливу уяву і низький оксамитовий тембр голосу. Бавилася з чоловічими голосами, вигадливо провокуючи, вигадуючи неймовірне. Але їй швидко набридла передбачуваність на тому кінці дроту.

Як Коневі вдалося при першій зустрічі влучити у десятку? Що б він сказав, якби дізнався, що своїм недолугим жартом висмикнув правдивий факт із її трудової біографії?…

…Кінь увірвався до бару, ледь не розтрощивши скляні двері. Гримнув так, що опинився у центрі уваги. На секунду зупинився, приклав руку до грудей, покаянно глянув на господиню за стійкою й у два кроки вже був біля Луїзи.

– Лу, готовий до страти. Винен. Мобіла, зараза, здохла. Не мав звідки передзвонити. Обіцяю чекати на тебе усе життя… У подібних випадках.

Подумала: цікаво, що промайнуло в його голові між двома останніми фразами? Молотить язиком не думаючи – чи навмисне ставить капкан?… А вголос сказала:

– Будеш мені винен. Можеш уже починати віддавати солодким.

– Ти ж не їси солодкого, – нагадав Кінь.

– Я що, руда? Звичайно, їм, – відповіла Луїза, трусонувши вогняною гривою.

– Ти – чудо, – засміявся Кінь, піднімаючи руку – точнісінько учень на уроці, – і озирнувся у пошуках офіціантки.

Насправді солодкого не хотілося. Вона давно відохотила себе від тістечок і цукерок. То чого ж раптом таке бовкнула? Луїза ще зі шкільних часів помітила за собою цю особливість: що більше їй подобався хлопець, то дурнішою вона робилася у його присутності. Поруч із тим, у кого була закохана, перетворювалася на тиху, спантеличену недоріку. Проте звабити хлопця або чоловіка у стані «рівного дихання», з незначною домішкою симпатії до об’єкту, було справою безпрограшною. Звідкись брався кураж, швидкість реакції, особливе відчуття легкості життя і нюх на правильний наступний хід у цій захопливій грі. І чоловік не зводив з неї очей, як кобра з сопілки факіра. Для успіху їй потрібна була лише одна умова – легка скороминуча закоханість, а не тягуча вагомість щохвилинної залежності від іншої людини. От сказав він щойно: «Обіцяю чекати на тебе усе життя», а в неї вже й серце впало. А треба було теж відповісти щось двозначне: «Куди ти дінешся? – наприклад. – Коней на переправі не міняють…» Щось таке. Був би на місці Коня якийсь інший Кінь – так би і сказала. А тут розгубилася, як дівчисько…

Чого покликав? Чого призначив зустріч?… Щось особисте? Ні. Відсутність серйозних, та й несерйозних намірів теж наразі була очевидною. Але те, що він сказав, коли на столі з’явилися тістечка, кава та коньяк у череватих келишках, стало цілковитою несподіванкою.

– Лу, ми не будемо робити програму про казино.

– З якого дива? – не зрозуміла вона.

– Просто не будемо, і все. Не можу наразі більше нічого сказати.

Навіть усміхнувся, дурниці, мовляв, нема про що розводитись.

– Що за таємниці мадридського двору, чорт забирай?! – мовила вона. – Задля цього ти витягнув мене сюди і змусив чекати? Поки ти догулював відпустку, ми зібрали матеріал, зробили підводки, зняли вставки. Залишилося зробити основні зйомки у гральній залі, і по всьому. А ти мені кажеш: давай відмовимося від цієї дурки. Що сталося?

– Далеко не кожне запитання передбачає миттєву відповідь, Лу. Це саме той випадок. Якщо я кажу ні, значить, ні, і наразі цього достатньо. Не треба наполягати. І, до речі, дозволь нагадати: ви цю тему вирішили робити, коли мене не було… То що – за нас?…

Луїза до свого коньяку навіть не торкнулась.

– А чого ти мовчав раніше? Ти що, тільки сьогодні про це дізнався?

– Ми повернемося до цієї розмови. Згодом.

– Коли? – напосідала вона.

– Ніколи, якщо не зміниш тону!

Луїза завмерла, тоді граційно потягнулася до попільнички й акуратно витрусила вміст своєї люльки. Кінь посьорбував із келишка, спостерігаючи, як Луїза хлюпнула у файку коньяку й розтерла дерево м’яким фетром. Вона зосередилась на своїх рухах, вичищаючи вересові нутрощі від залишків тютюну. Здавалося, забула про співрозмовника, повністю переключивши увагу на свою забавку. Тоді сховала люльку у футляр, застібнула торбинку і підвела очі на офіціантку, що проходила поруч:

– Ви цукор до кави давали?

Паузу Луїза витримала не гірше від досвідченої актриси, повільно порахувавши до десяти. У Коня теж витримка виявилася будь здоров.

– Одну грудочку, – винувато відповіла офіціантка. – Не треба було?

Луїза махнула рукою – «дурниці, усе гаразд» – і лагідно запитала Коня:

– Коли?

– Що коли? – не зрозумів він.

– Коли повернемося до цієї розмови?

– Не знаю наразі. Знаю, що повернемося.

– То яке тістечко вибираєш?… – поцікавилася Луїза. – Я хочу сирник.

Вона звикла, що саме жінки, а не чоловіки надійніше тримають своє слово. Принаймні в її оточенні. Такий був її особистий досвід. Для більшості чоловіків, які їй зустрічалися, слова нічого не важили, були дешеві, як борщ. Дав слово – забрав. Пообіцяв – не зробив. Ляпнув – забув… І не робив собі з цих дурниць жодної проблеми – обставини, мовляв, змінилися, вчора думав так, нині інакше. Чоловік міг у запалі сказати щось справді образливе, а згодом здивуватися, що вона ці слова запам’ятала. Як в анекдоті: «Куме, ти що – обідився?…»

А Кінь словами не розкидався. Хоча іноді було незрозуміло, жартував чи був серйозний. Цю його особливість – відповідати за сказане – Луїза спочатку зауважила з подивом, згодом переконалася, що це не випадковість, а прояв характеру. А потім закохалася, як десятикласниця.

…Нічого не вдієш, доведеться набратися терпіння і дочекатися, поки він сам пояснить, що до чого.

3 Галя. Журнал «Цікаво жити»

Чи є життя після сорока п’яти? Чи це вже доживання, коли усе найважливіше відбулося і дорога лежить не на ярмарок, а з ярмарку?