Обліковець
Шрифт:
У Лейли загорілися очі, та відразу згасли.
– У мене немає телефону, – тільки й буркнула у відповідь.
– Якщо хочеш, я можу сама подзвонити й записати тебе на прийом, – запропонувала Міла.
Лейла гадала собі, чи не рятує та, бува, ще й зайців у повінь. Але на пропозицію пристала.
Коли Міла зав’язала свій шарф і взялася за ручку дверей, Лейла чомусь надумалася сказати їй:
– І я не циганка. Я вірменка.
– Мені байдуже, – чесно відповіла Міла.
Через день Міла зайшла ще – повідомити Лейлі, що наступного тижня їй треба їхати до стоматолога. А потім
– Звідки ви знаєте, що в малої болить животик? – дивувалася Міла, яка, як і всі інші в домі, уже котру ніч поспіль не могла спати через дитячий плач.
– Я трохи знаю вашу Полю, – відказала тоді Серафима. – Тому кажу тобі: слідкуй за дитиною, щоб Поля її не вграла!
Та ніяка трава не могла виправити Полину легковажність, тому через тиждень молоко в неї таки закінчилося. Міла, яка не могла без тіпання слухати дитячі плачі, не сумнівалася, що це був перст божий – там, на небесах, уже також не мали сил спостерігати, як Поля мучить дитину, і припинили це знущання. Може, хоч на сумішах дитя трохи наїсться й виспиться.
Мілу випроводили в місто за дитячим харчуванням.
Наближаючись до автобусної зупинки, Міла здалеку бачила натовп – доведеться не зівати, якщо хочеш їхати сидячи! Підійшовши ближче, дівчина зрозуміла, що буде не тільки багато люду, але й немало ґвалту.
На зупинці товклося кілька закутаних у кожухи бабусь, яким за статусом дістався обрубок старої лавочки, кілька молодиць у пальтах, які голосно гомоніли про насущне, та компанія розхристаної молоді, яка курила, пила пиво, гиготіла та матюкалася. Бабці та молодиці не звертали на хлопців і дівчат уваги, бо така поведінка давно стала нормою.
Трохи осторонь, притулившись до стовпа, стояла Лейла у своїй курточці з накинутим капюшоном і виколупувала з-під нігтів бруд.
Хтось із молодняка, допивши пиво, швиргонув бляшанку через плече і мало не влучив Лейлі в голову. Вона глипнула спідлоба, але промовчала, насунула нижче капюшон і продовжила своє длубання.
А молодняк уже заходився реготом. Якийсь парубок узяв у сусіда бляшанку і всупереч повідомленню, що там ще є трохи пива, кинув нею в Лейлу більш прицільно.
Лейла встигла ухилитися, але бляшанка зачепила плече, трохи пива ляпнуло їй на курточку, решта розлилася жовтою плямою на снігу біля її ніг. Вона матюкнулася й заховалася за стовп.
Усі заіржали й зацокали, посилаючи стрільцю поради й підбадьорювання:
– Оце снайпер – в пятьорочку!
– Циганському кодлу пятьорочки замало!
– Вище треба було цілитися, була б десяточка!
Усі ввійшли в раж і почали метати в Лейлу тим, що в кого було – бляшанками, пачками з-під цигарок, зіжмаканими папірцями й навіть камінням. Лейла мусила заховатися за стіну зупинки. Бабці та молодиці позатихали й уважно спостерігали за атракцією, та ніхто нічого молодняку не сказав.
Тим часом під’їхав автобус. Міла вскочила в нього раніше за заклопотану своїми справами компанію і сіла на порожнє подвійне сидіння посередині салону. Вона знала, що бабці повсідаються спереду, а молодняк заб’ється назад,
тому вибрала місце, рівновіддалене від тих та інших.Бабцям і тіткам спереду місць вистачило, а молодняку ззаду ні: парубок із дівчиною залишалися стояти. Парубок, не зважаючи на свою супутницю, спробував пролізти на місце поруч із Мілою, але вона закрила прохід рукою й повідомила:
– Тут зайнято!
Парубок скривився й відійшов. Коли останньою з усіх до автобуса ввійшла Лейла й притулилася до першого-ліпшого поручня, Міла встала, показуючи їй на місце біля себе.
Автобус задирчав і потрюхикав. Намагаючись говорити якомога тихіше, Міла почала розмову:
– Їдеш до стоматолога?
Лейла кивнула. Вона не розраховувала їхати сидячи, тим більше в чиємусь товаристві, тому за звичкою була замкнена й неговірка.
– Боїшся? – знову запитала Міла.
– Трохи, – видушила із себе Лейла перше слово.
– Не бійся! – доброзичливо заспокоїла Міла. – Боляче не буде, тільки трохи тиснутиме на зуб!
Хоча дівчата майже шепотіли, компанії позаду вдалося їх почути.
– Ви чули, народ? – вигукнула та дівчина, що залишалася стояти. – Циганка їде зуба ремонтувати – буде гарною!
Ззаду вибухнуло іржання.
– Станеш королевою краси – про нас не забудь! – почалися кпини.
– Спитай у стоматолога, може, він тобі заразом увесь фейс відремонтує?
– Тому фейсу найкращий доктор уже не поможе! – докинула дівчина, яка стояла.
Регіт пішов новою хвилею. Навіть дехто спереду почав підхихикувати. Лейла насупилася й відвернулася до вікна.
– Чоловік її і з таким фейсом любить! – раптом вигукнула Міла.
Від несподіванки всі аж позамовкали, а дівка, яка здійняла бучу, помітно скисла. Усі, зокрема й Міла, знали, що ту діваху в селі тягали всі, кому не ліньки, але ніхто не хотів не те що взяти за співмешканку, а бодай назвати своєю дівчиною.
Хтось ззаду тихенько гигикнув, – уже не з Лейли, – та отримав від дівки дебелого матюка.
– А що ж, що є, то є, з пісні слів не викинеш! – відповів дівасі сміхотун. – Може, тобі в неї кілька уроків варто взяти?
Діваха роздратовано гепнула того своєю сумкою, усі знову заіржали й переключили увагу.
Лейлу з Мілою більше не зачіпали.
– Дякую! – сказала Лейла Мілі, коли вони вийшли з автобуса й залишилися сам на сам. – За місце і за «любить».
– Пусте, – відказала Міла.
Дівчата рушили до зупинки маршруток. Побачивши в Лейли в руці папірець з адресою стоматолога, Міла запитала:
– Знаєш, де та вулиця?
– Ні. Буду якось шукати.
– Давай я з тобою сходжу до стоматолога, а ти зі мною потім сходиш по магазинах! Автобус назад усе одно буде тільки ввечері – встигнемо, а разом таки веселіше!
Півгодини спільного тремтіння біля кабінету та півдня швендяння по магазинах – і Мілі більше не потрібний був привід, щоб навідуватися до Лейли в гості.
Лейла вже не зустрічала її вовкуватим поглядом, а пригощала фірмовими пиріжками з варенням. Серафима також не була проти її візитів і дозволяла дочці кілька годин на день побайдикувати з новою подругою. Та що там говорити: якщо не рахувати матері – подругою першою в житті і єдиною.