Обвал

— Купила електронний годинник, а він не йде. Хотіла домовитись, щоб замінили. Якби був продавець, а не продавщиця, може б, і домовилася. Жінці з жінкою завжди важко домовитися.

Те ж саме каже й моя Люба, і в екстремальних ситуаціях посилає мене. Але майже завжди — безрезультатно.

— Хто їх купує, такі каблучки? — спитав я.

Ми вийшли на вулицю.

— Старі професори для молоденьких коханок. А ви б не купили, якби по-справжньому кохали?

— Немає логіки. Старі професори для молоденьких коханок. Справжнє кохання не потребує підкупу. Для нього, зрештою, немає різниці: каблучка на п'ять карбованців чи на п'ять тисяч.

— А самі милувалися діамантами.

— Я на них надивився.

— До?

— В Канаді.

— Ви були в Канаді?

— А що ж тут дивного. Провінція, вона нині... Один мій знайомий голова колгоспу побував у дев'ятнадцяти країнах. Я бачив персні, які коштують більше, ніж оцей будинок.

— Це мій будинок. А ото моє вікно.

— Одне вікно?

— Одно. Адже я живу сама.

Я хотів запитати, чому вона живе сама, й не одважувався. Хотів затримати її й не знав як.

Біля крайнього під'їзду цілувалася парочка. Обоє — напідпитку.

— Я не запрошую вас сьогодні... В мене розгардіяш... Та я й стомилася... Заходьте коли-небудь. Ось моя адреса і телефон. — Вона розщібнула сумочку й дістала візитну карточку.

— Кілька знайомих вже запрошували мепе, щоб заходив “котіи-небудь”,— сказав я, тримаючи в руці візитну до карточку, ії по збирався заходити до Інни, але мене чомусь образила візитна картка.

Іпна зніяковіла, навіть трохи розгубилася — вона вперше за кілька годин розгубилася, взяла назад візитну карточку, довго шукала щось у сумочці, мабуть, олівець або ручку, й, не знайшовши, відкрутила густо-червону помаду й написала на візитці навкіс: “Заходьте обов'язково”. Всміхнулася, махнула рукою і зникла в під'їзді. Я постояв якусь хвилю, пройшов кілька кроків, зупинився. Всі будинки здавалися мені однаковими. Та так воно й було. Я подумав, що сюди вже ніколи не прийду. І ніколи не побачу Інну.

Мені стало чогось шкода. Й не того, що Інна сьогодні не запросила мене до себе. Адже вона написала на візитці губною помадою “заходьте обов'язково”. Мабуть, вона написала її покуту за свою холодність, за отой білий клаптик паперу, який вручають на прес-конференціях. Але ж я можу зайти. Мені стало шкода чогось у минулому, й... трошки жаль себе. Спробував розвеселити себе іронією. “Чого тобі ще треба, ти наївся, напився, провів день у товаристві красивих жінок, і одна з них запросила тебе до себе, й тобі мало?” Іронія не допомогла. Я думав про домівку, про рентгенівський знімок, про Едика й розумів, що у мене попереду темна невідомість, що кожної миті мені загрожує шквал, обвал, камінний або селевий потік, який може розчавити мене, як черепашку. Ну, розчавити не за всіх випадків... А пом'яти, відкинути кудись убік на муки й нудно нидіння. А потім я карався сущою дрібницею: я з'їв такий розкішний обід, а мій син сидить на ковбасі та помідорах... Я навіть ікри йому забув узяти. Треба було попросити в Марії шмат індички та кілька картоплин. Я було і подумав... Клята соромливість. Нерозумне селюптію, од якого я ніколи не одвикну, якого не виб’ю з себе ніякими Ціцеронами, Декартами та Монтенями.

Зазирнув до одного магазину, до другого, але нічого ни знайшов, купив дві начки вафель, морозива іі з тим прийшов у номер. Ні вафель, ні морозива Едик не захотів, а доїв ковбасу та випів чаю із згущиним молоком. Аж по вечорі сказав, що дзвонила мама.

Ми полягали спати, ні я, ні Едик знову довго не спали. Едик двічі ходив до туалету, повертаючись звідти за другим разом, просто з пляшки випив види й присів на стілець. У темряві біліла його постать в голубій майці.

— Ти теж не спиш?

— Не сплю, — сказав я.

— Не любиш готелів?

— Ти спостережливий.

— А мені готелі подобаються.

Я усміхнувся.

— В молодості мені теж подобалися готелі та мандрівки. Подобалося все нове. Я тоді мріяв об'їздити весь Радянський Союз. І побувати в багатьох країнах світу.

— Справді? — чомусь зрадів Едик. Я не бачив у темряві його обличчя, але радість засвітила його голос.— Я теж... хочу побачити увесь світ. І побачу.

— Ти дуже самовпевпепий, сину.

— Розумію... Може щось і статися. Завадить... Але я по сидітиму склавши руки.

— Самі по собі мандрівки — не мета, — обережно сказав я.

— Звичайно, — підтримав Едик. Нас знову повертало на розмову, схожу на ту, яку вели другої ночі на новому місці.

— Справжня мета...— Я несподівано загнувся. Хіба я знав, якою є справжня мета. Звичайно, в загальних рисах знав. Але істишю, глибоко... Цього, мабуть, не знає ніхто. Боявся загальних слів, боявся сентенцій, які набили у всіх оскому. Хоч, може, ці сентенції й справедливі.

— Авжеж, — знову обізвався Едик. — Я тебе розумію... Ти за мене хвилюєшся... Може, паніть подумав, що я поступаю в медичний інститут, аби кудись поступити. В такому випадку я міг би піти до нашого, педагогічного... І навіть не в інституті справа. А в тому, що після нього... Звичайно ж, не таке: отримати двокімнатну квартиру, купити ірпінську стінку, наплодити дітей, вечорами грати в місцевій самодіяльності або працювати дільничним агітатором. На свято — два кілограми свинини, а також торт “Вєточка”. Раз у два місяці запрошувати гостей — голову колгоспу, директора школи...

Едик говорив і говорив, але я його більше не слухав. Адже я знав і так, що він скаже далі. Сам того пе розуміючи, сип переповідав мое життя. Й розпочав з того моменту... наплодити дітей. Від свого власного народження, інтерпретувавши його таким чином. Отже, я зробив помилку?

Помилку я зробив тільки одну. Коли мріяв про те, що хоч один мій син досягне вершин, яких не досягнув я. Вій прославиться сам, уславить наш рід. І ось тепер я розумів, що все то — дурниці. Що зрештою для батьків найважливіше, аби діти були справжніми людьми. Я тепер боявся лише одного: той або той зіб'ються з шляху, сплутаються з поганою компанією, стануть п'яницями або хуліганами. Якби котрийсь з них оце зараз став хорошим комбайнером, я не бажав би нічого кращого.

— ...І немає в світі нічого сталого, — проривається з глухої пітьми Едиків голос. — Як казали колись — святого.

— А де воно візьметься, — й далі думаючи своє, кидаю я.

— Бачиш, ти теж поділяєш мою думку.

— ...Де воно візьметься, коли такі думки бродять у твоїй і в інших головах.

Едик знову гарячкове промовляє до мене. А мені у вухах тільки лящить його голос.

— ...Ти мене не слухаєш? — запитав Едик.

— Та щось... хилить на сон.

Едикові голі підошви ляпотіли по паркету ображено.

День одинадцятий

В мені вже бринів ранок, а я все ще борсався в сні, сидів у своєму лікарняному кабінеті після обходу. Щойно когось розпікав, нелегко було перекинутися на розмову з двома лікарями із тубдиспансеру, які прийшли за порадою. Не приховаю, мені приємно, що до мене йдуть радитися лікарі з інших лікарень. Лікар я, мабуть, не найвищого штибу, не першої руки, але хоч я не старий, проте належу до того викопного племені, представників якого майже не залишилося на планеті. Принаймні в нашому краї їх дуже мало. Нині вік вузької спеціалізації, новації, експериментів, а я експериментів не люблю і знаю не тільки свою підшлункову чи ліве вухо, а потроху знаю все, всю людину, всі її болячки. Ще в нашій області залишився один хірург, який оперує майже все, та один невропатолог, якого виїдають за всезнайство і не можуть виїсти колеги. Так, у нашій клініці чимало кращих за мене спеціалістів по окремих профілях, навіть у тій же терапії, але я їм не заздрю і перед ними не торопію.