І один у полі воїн

— Можливо, в штабі полку є якісь відомості. Адже в записці, яку партизани залишили в кабінеті графа, є натяк — і зовсім недвозначний — про переговори.

— А коли ти зможеш виїхати?

— Хоч і зараз. Ранковий обхід я вже зробив. Попереджу лише асистента…

— Тоді я зачекаю тебе тут. Разом підемо до генерала доповісти, що ми готові.

Матіні телефоном викликав свого помічника і дав йому останні розпорядження. Хвилин за десять друзі вже прямували до штабу. Курта Гольдрінг послав у замок, наказавши йому захопити автомат і плащ і передати записку графині. В ній Генріх коротко сповіщав Марію-Луїзу, що їде в Палермо парламентером до партизанів і сподівається домогтися звільнення графа, Штенгеля і решти заложників.

І генерал, і представник командування висловили своє задоволення з того, що парламентери так швидко зібралися.

— Пам'ятайте — Штенгеля ви мусите визволити будь-що, — ще раз підкреслив генерал, даючи останні настанови. — Якщо гарібальдійці не погодяться на ваші пропозиції, попередьте їх: ми спалимо і знищимо дощенту села, де залишишся сім'ї партизанів.

— Гадаю, що нам не доведеться вдаватися до погроз, — впевнено зауважив Матіні.

— Дуже б цього хотів, — сухо відповів генерал. Він відчував якусь незручність перед парламентерами і силкувався приховати її за навмисною сухістю і офіціальністю. Але, прощаючись, Еверс не витримав. — Бачить бог, як мені не хотілося посилати вас у цю не зовсім безпечну подорож, — стиха сказав він Генріху.

В обідню пору машина виїхала з Кастель ла Фонте. — Ти передав записку графині? — запитав Генріх Курта.

— Я вручив її покоївці, бо графиня ще спала.

Сідаючи в машину, Генріх і Матіні ще раз перевірили свої пістолети і тепер увесь час сторожко позирали на дорогу, не припиняючи розмови.

— Не боїшся потрапити до чорта в зуби? — запитав Матіні російською мовою.

— Не такий страшний чорт, як його малюють, — теж по-російському відповів Генріх.

— А проте признайся, на серці тривожно?

— Коли нам пощастить врятувати тих нещасних, що захопив як заложників Функ, я вважатиму себе компенсованим за все пережите.

Матіні вдячно стиснув руку Генріху:

— Сподіваюся, що нам пощастить!

У розмові час сплив непомітно, і обидва здивувалися, що так швидко доїхали до Палермо.

У штабі полку, куди вони заїхали, на них чекав несподіваний і дуже приємний сюрприз. З півгодини тому сюди хтось подзвонив і просив переказати парламентерам, що гарібальдійці згодні почати переговори. Представники штабу дивізії. мають їхати з Палермо дорогою на північ, на десятому кілометрі вийти з машини і пройти метрів сто до джерела під високою гранітною скелею. Там на них чекатимуть парламентери гарібальдійців.

— Дорогою на північ. На десятому кілометрі спинишся! — наказав Генріх Курту.

— Схоже на те, що гарібальдійці знали про наш приїзд ще до того, як ми вирушили з Кастель ла Фонте. Нічого не розумію! А ти, Мартін?

— Я ще менше. І, признатися, почуваю себе не зовсім добре. Адже про наше доручення знали лише п'ять чоловік: генерал, представник командування, Міллер, ви і я. Можливо, ще Лютц. І от виявляється, що хтось попередив партизанів. На мене, як на напівіталійця, безперечно, впаде підозра…

— Але ж ми з вами не розлучалися ані на хвилину! Я зможу це засвідчити.

— Ви гадаєте, що для Міллера, а тим паче для Кубіса, який мене ненавидить, цього буде досить?

— А хіба обов'язково сповіщати їх, яким чином ми розшукали партизанів? Виконали доручення — і все! А якими шляхами, то вже наша дипломатична таємниця.

— Десятий кілометр! — схвильовано, чомусь пошепки, попередив Курт і спинив машину.

— Ну що ж, викидай білий прапор, стій тут і чекай, поки ми повернемось.

Генріх і Матіні взяли в руки невеличкі білі прапорці і пішли ледь примітною стежкою праворуч від шляху.

Хвилин за десять вони справді побачили високу голу скелю, що здіймалася над проваллям, і почули той непередаваний журкіт, який породжує швидкий біг води з височини.

— Здається, ми прийшли саме у визначене місце! — кинув Генріх, оглядаючи місцевість навколо. — Гляньте, яка краса!

— Я звик до наших гірських пейзажів, а проте у мене кожного разу якось солодко стискується серце, коли я натраплю ось на такий куточок. Чомусь радісно і сумно одночасно… Немовби ти чимсь завинив перед цією земною красою, але вона, безмежно щедра, дарує тобі своє прощення…

— Ти поет у душі, Мартін. А мені хотілось би бути художником. Поглянь на це буяння фарб!

З невеличкого гірського плато, на якому стояли Генріх і Матіні, відкривався чудовий краєвид. Прозоре осіннє повітря розширило виднокруг, і на тлі блакитного неба чітко вимальовувалися примхливих форм гірські вершини. Вищі, нижчі, вкриті густою шапкою лісів і зовсім голі, вони здіймалися одна за одною, позолочені сонячним промінням, і кожна з них вбирала і потім відбивала це проміння по-своєму: рівним світлом вилискували грані голих вершин; палали, мов пожежа, схили, вкриті пожовклим дубовим лісом; гарячим карміном відсвічували букові ліси; м'яке смарагдове сяйво стояло над полонинами. Внизу, мов пасіка з розкиданими вуликами, виднілося Палермо. А від нього вгору здіймалася дорога, якою Генріх і Матіні тільки-но проїхали. Сліпучою срібною стрічкою блиснувши проти сонця, вона занурювалася у густу зелень придорожних дерев, мов у тунель, потім знову вислизала на поверхню і, зробивши крутий завиток, огинала скелю, щоб блиснути ще вище і знов сховатися.

— Яка краса і яка тиша! — вирвалося з уст Матіні.

— Отак би стояти, забути про все на світі і милуватися! — погодився Генріх.

— А тут доводиться воювати! — почувся з-за спини чужий голос.

Генріх і Матіні здригнулися від несподіванки і рвучко повернулися. Перед ними стояло двоє з білими пов'язками на рукавах.

Перший, очевидно, старший, у звичайному селянському, дуже приношеному одягу, був низенький на зріст, чорнявий, з стомленим, але привітним обличчям, на якому рожевіла широка смуга недавньої рани. Вона простяглася від правої скроні через усю щоку і закінчувалася біля кутика губ.

Глянувши на другого партизанського парламентера, Генріх ледве стримав рух здивування: оцей низенький лоб і надмірно широкі, кошлаті брови… Ні, він не помиляється, звісно, це той самий італієць, якого він бачив у приймальні Міллера на другий день свого приїзду до Кастель ла Фонте.

«Провокатор!» — майнуло в голові. Голосно Генріх запитав:

— Маємо перед собою парламентерів загону гарібальдійців?

— Це ми і є! — щиро посміхнувся партизан із шрамом.

— А ми парламентери штабу дивізії генерала Еверса, обер-лейтенант фон Гольдрінг і оберштабсарцт Матіні, — по-військовому відрекомендувався Генріх.

— Ой, аж слухати страшно! — знову широка і трохи насмішкувата посмішка промайнула на устах партизана з шрамом.

Другий партизан з-під кошлатих брів пильно дивився на Генріха.

— З ким маємо честь говорити? — запитав Матіні.

— З представниками загону гарібальдійців. А прізвища свої ми позабували!

— Ви, звичайно, знаєте, у якій справі ми прибули сюди? — запитав Генріх.

— Здогадуємось.

— Ми погоджуємося обмінятися заложниками. Обіцяємо відпустити таку ж кількість затриманих, яку відпустите ви, — сказав Генріх сухо офіціальним тоном, хоч йому нестримно хотілося підійти до цього чоловіка з шрамом, який тримав себе так спокійно і впевнено, і крикнути йому: «Стережись! Ворог поруч тебе!»