І один у полі воїн

Матіні підвівся і попрямував до дверей, але на порозі зупинився і окинув Генріха сумним поглядом:

— Я так люблю тебе і Карла, і ось через мене…

— Коли хочеш, то у всьому винен я. Не продумав до найменших деталей нашого плану, не поговорив з цим Ментарочі, гадав, що встигну, і ось… Ну, та перепрошувати один одного будемо потім, а зараз… зараз іди!

Безнадійно махнувши рукою, Матіні вийшов.

Лишившись на самоті, Генріх міг спокійніше обміркувати план, який у нього почав зароджуватися ще під час розмови з Матіні.

Так, здається, це єдиний вихід! Адже діяти треба швидко, не гаючи часу. Саме час вирішує зараз успіх справи. І те, що він не помилився в своїх здогадках… А що, коли помилився? Тоді треба винайти новий варіант. І винайти якнайскоріше. А щоб у цьому впевнитись…

Генріх натиснув на кнопку дзвоника і викликав Курта.

— Поклич Лідію і простеж, щоб сюди, поки ми будемо розмовляти, ніхто не заходив. Навіть ти.

Курт стривожено і запитливо глянув на Генріха, але, помітивши, що обер-лейтенант чимсь роздратований, не наважився ні про що запитати і мовчки вийшов. За хвилину з'явилася Лідія.

— Ви кликали мене, синьойоре? Я вас слухаю! — голос дівчини звучав весело і привітно, як завжди, може, занадто спокійно для її жвавої вдачі.

— Сідайте, будь ласка, бо розмова у нас буде не коротка! — Генріх присунув дівчині стілець. — Ви не здогадуєтесь, про що я буду говорити?

— Ні, синьйоре! Але сподіваюсь, що ви задоволені мною. — Лідія опустила вії, ховаючи трохи тривожний блиск очей.

— Я чув від Курта, що ви збираєтесь одружитися з ним?

Обличчя Лідії зашарілося:

— Ми домовились почекати кінця війни…

— Ви його любите?

— Коли дівчина дала згоду…

— А він вас?

— Любить! — не замислюючись, відповіла Лідія.

— Тоді я дуже шкодую, що так сталось… Я добре ставлюся до Курта і хотів би, щоб його життя складалося щасливо, але…

— Ви хочете сказати, що йому не дозволять одружитися з італійською дівчиною? — з викликом запитала Лідія.

— Я хочу сказати, що ви з ним не поберетесь. Ніколи. І не тому, що хтось не дозволить, а тому… — Генріх спинився і продовжував, відрубуючи слово від слова, — тому, що зараз, після нашої розмови, я буду змушений вас заарештувати і відправити на допит!

Лідія здригнулась, як від несподіваного удару нагаєм. Чорні очі блиснули лихим вогнем:

— У вас для цього немає ніяких підстав. Всі ваші речі, здається, цілі. Я вже рік живу у графині, і за цей час у неї не пропало жодної дрібнички.

— Не прикидайтеся! Ви знаєте, що я маю на увазі.

— Я знаю лише те, що я нічим не завинила. Скривдити бідну дівчину, покоївку…

— Вдруге вам повторюю — не прикидайтеся!

— Але я ні в чому не винна!

— Це ви будете доводити на допиті в гестапо.

— А це хіба не допит?

У погляді дівчини Генріх побачив стільки зневаги до себе, що мимохіть в його голосі прорвалися нотки ніяковості:

— Я не працюю в гестапо і я не слідчий… — сказав він, ніби виправдуючись. — Я лише хотів переконатися, чи справді ви винні в тому, в чому вас обвинувачують. Щоб знати, як мені поводитися з вами…

— Отже, ви маєте зараз вирішити, винна я чи не винна? — голос дівчини тремтів від обурення.

— Вирішувати це буде суд…

— Суд? Який?

— Той, що судитиме вас, що судив би Ментарочі, коли б він не втік…

— Він утік! — Коли б щастя мало обличчя, воно скидалося б зараз на обличчя Лідії.

— Хіба ви його знали?

— Це мій батько!

— Так це ви сповістили його про приїзд наших парламентерів? Прочитавши записку, яку Курт мав необережність передати вам?

— Курт тут ні при чому!

— Це з'ясує гестапо.

— А він же на вас мало не молиться, він же казав…

— Мене не цікавить, що казав ваш співучасник!

— Курт нічого не знав!

— І це ви відкрили двері замку, впустили сюди вашого батька з партизанами, щоб вони взяли тут заложників.

Лідія схопилася з стільця і стояла перед Генріхом, виструнчившись у тому самозабутті гордої зневаги, гніву, зненависті, яке примушує людину забувати про власну небезпеку, кидати виклик сильнішому за неї.

— Я врятувала цим п'ятдесят ні в чому не винних людей! Адже ваші їх, напевне, розстріляли б у Палермо! Ну що ж, беріть, робіть зі мною, що хочете! Коли батько на волі, він однаково помститься…

— Його спіймали раз, спіймають і вдруге. За кожним його кроком слідкує наш агент, який є серед партизанів.

— Брехня! Серед гарібальдійців немає зрадників!

— Свята наївність! Гестапо відомий кожен крок ваших гарібальдійців.

— Вигадка, щоб залякати!

— І сьогодні, коли ваш батько радо розповідатиме, як йому пощастило втекти, наша людина дивитиметься на нього пильним поглядом з-під кошлатих брів, щоб зараз же…

— Боже мій, до чого тут брови? Я… я не розумію…

— До чого брови? Це я так, між іншим. Бо я вперше у житті побачив такі густі, широкі і кошлаті брови. Вони мене просто вразили..

— Не може бути!

— Ви не вірите, що бувають такі брови? Але ви матимете нагоду переконатися самі. Він часто буває в гестапо. А тепер його вже напевне викличуть для очної ставки…

Вперше за весь час на обличчі дівчини промайнув страх, вся вона якось знітилась, очі з благанням дивилися на Генріха:

— Це ви вигадали про брови… Цього не може бути… ви це навмисне кажете, щоб… — похитнувшися, дівчина сперлася на краєчок стола, помацала другою рукою позад себе, шукаючи стілець, і сіла, майже звалилася на нього.

Генріху стало невимовно шкода дівчину.

— Лідія! — сказав він лагідно і стиснув своїми руками її руки. — Вислухайте мене уважно. Вашого батька виказав агент гестапо, партизан з чорними кошлатими бровами. Я не знаю його прізвища, але добре запам'ятав зовнішність. Він був другим парламентером партизанів.

— Дядько Віктор! — простогнала дівчина.

— Треба негайно попередити про це начальника загону і вашого батька. Але нікому більше жодного слова. Ви мене розумієте? Ви чуєте, що я кажу?