Один в океані
Шрифт:
До мене завітав солідний чоловік років тридцяти, який зовні був схожий на типового американського репортера. З властивою деяким журналістам навальністю і фамільярністю він почав інтерв'ю і раптом спитав:
— А у вас є радіопередавач?
— Ні.
— Ні? Друже мій, дякуйте богові, що ви зустрілися зі мною! Я дістану вам передавач.
І поки я, не вірячи власним вухам, здивовано дивився на свого несподіваного благодійника, він вів далі:
— Ми дуже цікавимось вашим дослідом. Чи знаєте ви, що монтаж приймальної і передавальної апаратури на такій посудині, як ваша, висуває ряд складних технічних
Я поспішив гаряче потиснути йому руку й висловити свою подяку.
— Добивайтеся від властей князівства дозволу на передачі. Це найскладніше. Як тільки ви матимете офіційні позивні, ми відразу ж приїдемо до вас.
— Але… мені хотілося б якнайскоріше одержати апаратуру. Щоб її встановити, треба, мабуть, добре поморочитися.
— Звіртеся на нас. Промовивши це, він зник.
Мало не стрибаючи від радості, я звернувся з заявкою до властей князівства Монако і попросив прискорити справу. Дозвіл я одержав 23 травня. Але, оскільки мені раніше стало відомо, що власті задовольнили моє прохання, я міг повідомити про це репортерові вже 20 травня.
За чотири дні до цього, 16 травня, я був у Парижі і розповів про все Жану Люку. Правду кажучи, я чекав од нього несамовитої радості, але він поставився до цього стримано.
— А чи знаєш ти, які труднощі пов'язані з цією машинерією? — спитав він мене. — Адже для того, щоб підтримувати з допомогою такого слабенького передавача зв'язок через океан за три тисячі кілометрів, треба бути принаймні досвідченим радіолюбителем або ж справжнім радіотехніком. Ти знаєш це?
— Правду кажучи, я й сам про це думав. Навіть попередив свого репортера, що зовсім не розуміюся на радіо.
— Тим краще!
Викликавши в Парижі тривогу, я поїхав назад. А Жан Люк після тривалих роздумів пішов до Жана Ферре, члена Французького об'єднання радіолюбителів, щоб попросити в нього поради.
А я в цей час відчував цілковиту довіру. Тоді я й гадки не мав, що доведеться пливти без радіо. Та про це не жалкую: принаймні маю тепер двох вірних друзів.
22 травня. Жан Ферре дзвонить мені з Парижа. Він цікавиться:
— Які саме лампи у вашому апараті? Який тип антени, яке джерело енергії? На яких хвилях будете працювати? Що за приймач?
Я ніяковію, адже я невіглас у цій справі, і відповідаю:
— Покладаюся на спеціалістів…
— Але чи знаєте ви, — веде далі Ферре, — що навіть справжнім радіотехнікам потрібно кілька місяців для вирішення цієї проблеми? Чи відомо вам, що навіть нам, любителям, потрібно щонайменше два тижні на монтування й перевірку такої апаратури? Сьогодні 22 травня. Ви хочете відпливти 24. У вас іще нічого немає? Та ви просто божевільні!..
І він кладе трубку.
Негайно я дзвоню своєму радіорепортерові:
— Чи не можна швидше? Я вирушаю двадцять четвертого.
— Любий лікарю, ми знаємо все. Звіртеся на нас.
23 травня я зустрічаю на вокзалі Карбуччіа і Ферре. Замість привітання Ферре вимахує папірцем з надрукованим текстом:
«Президент Французького об'єднання радіолюбителів відряджає пана Жана Ферре в розпорядження лікаря Бомбара, щоб вивчити разом усі технічні питання радіозв'язку під час експедиції.
Пан Ферре мусить ознайомити лікаря Бомбара з усіма заходами, вжитими для успішного проведення цього досліду, що становить для радіолюбителів винятковий інтерес з технічних і спортивних міркувань.Маршвіль»
Такого досліду ще ніхто не робив. Отже, моя апаратура має бути шедевром технічної думки, насамперед з точки зору своєї ідеальної ізоляції від води і вологи. Далі. Вона повинна мати надійне джерело енергії і працювати при будь-якій антені і на всіх хвилях. А для цього треба бути або найдосвідченішим радистом, або мати дуже складний радіопередавач…
Лишалося тільки одне: залучити до цієї справи радіолюбителів. Може, їм пощастить почути мої слабенькі позивні. Адже на земній кулі двісті тисяч радіолюбителів! Французькі радіостанції попередять їх, і вони слухатимуть мене вдень і вночі.
Я не знав, як навіть висловити свою найщирішу подяку цим добровольцям-радіолюбителям!
— Еге, воно добре, любий лікарю, але я мушу оглянути вашу апаратуру і переконатися, що їм буде за чим слідкувати в ефірі!
Знову я кидаюся до телефону. Мені відповідають:
— Не хвилюйтеся, все буде гаразд. Ми приїдемо завтра вранці.
Тоді Жан Ферре сідає до телефону і розмовляє з ними особисто.
— Чи знаєте ви, які труднощі вас чекають?
— Звичайно.
— Яку антену обрали?
— Антену ми прилаштуємо до щогли.
— Але ж «Єретик» має щоглу заввишки два метри! З такою антеною жоден передавач не буде працювати.
— ???
— Може, ви використаєте антену, прив'язану до повітряного шара-зонда або ж розсувну?
— Еге ж, звичайно!
— Цікаво, а що воно за приймач у вас?
— Про це не турбуйтеся.
— А робоча хвиля?
— Десять мегациклів (тридцять метрів).
Мій нещасний апарат на таких хвилях нізащо б не пробився крізь потужні трансляції інших станцій.
Знову дзвонимо і знову чуємо у відповідь:
— Ні про що не турбуйтесь!
П'ятниця, 23 травня. До Монако приїхав представник фірми.
— Мене відряджено, щоб усе підготувати, — повідомляє він. — Апаратура буде завтра.
Ми пояснюємо йому, як склалися справи. Він приголомшено мимрить:
— Ну, знаєте, оце втнули!
П'ятниця. Вже полудень, а нікого й нічого немає.
Жан Ферре бігає, наче лев у клітці.
Аж ось дзвонять:
«Ми зараз приїдемо!»
15 годин, 16 годин, 17 годин. Любителі Монако та Ніцци вкрай здивовані й обурені легковажністю швейцарських радіотехніків, на яких ми цілком поклалися.
24 травня. Відплиття призначено на 15-ту годину. Об 11-й годині кілька радіотехніків нарешті приїздять до Монако.
Представник радіостанції кидається до Жана Ферре.
— З ким я можу домовитись про надання нам виняткового права?
Жан витріщив на нього очі. Виняткового права? Якого виняткового права? Адже йдеться про допомогу двом «потерпілим від корабельної аварії». Вони ризикують власним життям, щоб зберегти життя іншим!
— Я кажу про надання нам виняткового права на трансляцію ваших радіопередач. Зараз ви все зрозумієте. Якщо я матиму виняткове право на ці передачі, то зможу продати їх Бі-Бі-Сі, а можливо, навіть американцям!