Одинадцять хвилин

Він каже, йому приємно, що вона не хоче замикати це коло. Вони зупиняють свій вибір на церкві, звідки відкривається вид на все місто і яка стоїть біля Дороги на Сантьяго, будучи частиною таємничої прощі, в яку обоє вирушили, відколи зустрілися.

Рядки зі щоденника Марії, написані напередодні того, як вона купила квитка на літак до Бразилії:

Був собі птах. Він мав два чудові крила й лискуче, строкате, прегарне пір'я. Тобто він був створений для того, щоб вільно й гордо літати в небі, подобатися всім, хто його бачить.

Якось одна жінка побачила цього птаха й закохалася в нього. Коли вона дивилася на його політ, її рот розтулявся від страху, серце калатало частіше, а очі блищали від збудження. Вона запросила його летіти з нею, і двоє мандрували в небі в досконалій гармонії. Вона захоплювалася птахом, поклонялася йому й славила його.

Але потім подумала: а що, як йому захочеться полетіти в далекі гори? І відчула страх. Страх, що ніколи більше не переживе нічого подібного з іншим птахом. І позаздрила птахові, що він уміє літати так високо й так далеко. І почула себе самотньою. І подумала: «Налаштую-но я пастку. Коли птах наступного разу захоче кудись летіти, то не зможе».

Птах, що теж був закоханий, повернувся наступного дня, потрапив у пастку й був посаджений у клітку.

Щодня вона дивилася на птаха. То був об'єкт її пристрасті, й вона показувала його подругам, які казали: «Таж у тебе є все, чого ти бажаєш». Тим часом почали відбуватися дивні зміни: оскільки вона мала птаха при собі і їй уже не треба було його завойовувати, вона почала втрачати до нього інтерес. Птах, не можучи літати й виражати смисл свого життя, почав чахнути, втрачати полиск, став негарний — і жінка майже перестала звертати на нього увагу, приходила, тільки щоб принести йому їсти або коли треба було почистити його клітку.

Одного чудового дня птах помер. Вона страшенно засмутилася й жила думками про нього. Але вона згадувала не клітку, а день, коли побачила його вперше й коли він літав, щасливий, під хмарами.

Якби вона заглянула в глибінь своєї душі, то зрозуміла б, що найбільше подобалися їй у птахові, найдужче збуджували її його свобода, енергія його крил у польоті, а не його фізичне тіло.

Без птаха її життя також утратило сенс, і смерть постукала в її двері.

— Чого ти прийшла? — запитала вона в смерті.

— Для того щоб ти знову могла літати з ним у небесах, — відповіла їй смерть. — Якби ти дозволила йому завжди вільно відлітати й вільно повертатися, ти любила б його й захоплювалася ним іще дужче; а тепер ти потребуєш моєї допомоги, щоб мати змогу зустрітися з ним знову.

* * *

Вона почала день із того, що подумки робила протягом усіх цих останніх місяців: пішла до агенції подорожей й купила квиток до Бразилії на ту дату, яку позначила у своєму календарі.

Тепер їй залишилося прожити в Європі трохи більш як два тижні. А потім Женева залишиться в її пам'яті обличчям чоловіка, якого вона покохала і який покохав її. Вулицю Берна вона згадуватиме лише як назву, що її дали на вшанування міста, столиці Швейцарії. Вона згадуватиме своє помешкання, озеро, французьку мову, дурниці, яких може накоїти двадцятитрьохрічна (її день народження був учора) дівчина, але вчасно пригадає, що існує межа.

Вона не стане садовити птаха в клітку або просити, щоб поїхав із нею до Бразилії; він був єдиною по-справжньому чистою пригодою з тих, які їй довелося тут пережити. Такий птах, як він, має літати вільно й годуватися тугою за тим часом, коли він літав із кимось. І вона також була птахом; мати при собі Ральфа Гарта означало б назавжди запам’ятати дні, які вона провела в «Копакабані». А це було її минуле, а не її майбутнє.

Вона вирішила, що скаже «прощай» лише один раз, коли настане мить розлуки; вона не витримає, якщо при кожній зустрічі їй доведеться казати: «Скоро мене тут уже не буде». А поки що вона одурила своє серце й пройшлася по Женеві того ранку, як це робила часто: по цих вулицях, по пагорбу, по Дорозі на Сантьяго, перейшла через міст Монблан, зазирнула до барів, які мала звичай відвідувати. Дивилася, як літають меви над річкою, як торговці напинають та розбирають свої намети, як службовці виходять зі своїх контор і йдуть обідати, милувалася кольором і відчувала в роті смак яблук, які їла, прогулюючись, дивилася на літаки, що сідали десь за містом, на райдугу, що вигнулася над стовпом води, який здіймався над озером, на боязку й приховану веселість людей, що її проминали, зустрічала погляди жадання, погляди без ніякого виразу, просто погляди. Більше року вона прожила в невеличкому* місті, схожому на безліч інших маленьких міст світу, і, якби не його своєрідна архітектура та не безліч банківських вивісок, воно могло б стояти й десь у бразильській провінції. Тут був ярмарок. Був ринок. Домогосподарки торгувалися з продавцями. Тут були студенти, які рано повтікали з лекцій, можливо, збрехавши, що мають хвору матір або хворого батька, й тепер прогулювалися та цілувалися на берегах річки. Тут були люди, що почували себе як дома, й були люди, що почували себе чужинцями. Були газети, які публікували скандальну хроніку, й були респектабельні журнали для негоціантів, котрі, ніби змовившись, читали лише газети, де описувалися скандали.

Вона пішла до бібліотеки, щоб повернути книжку про управління фазендами. Вона не зрозуміла в ній нічого, але ця книжка нагадувала їй про ті моменти її життя, коли вона вже думала, що втратила контроль і над собою, і над своєю долею, забула про мету свого життя. Вона була її мовчазною подругою з жовтою палітуркою без малюнків, низкою графічних схем, але насамперед вона була її маяком у темні ночі недавніх тижнів.

Вона завжди снувала плани на майбутнє. І завжди теперішнє захоплювало її зненацька, сказала вона собі. Вона думала про те, як відкрила саму себе через незалежність, через розпач, через кохання, через біль — щоб потім зустрітися з коханням знову, — й була задоволена, що все закінчилося саме ним.

Найцікавішим з усього цього було те, що тоді, як декотрі з її колежанок по роботі говорили про чесноти та про екстаз, які вони знаходили в ліжку з певними чоловіками, вона ніколи не відкривала себе кращою або гіршою через секс. Вона так і не розв’язала свою проблему, так і не могла досягти оргазму під час проникнення в неї чоловічого члена й настільки вульгаризувала статевий акт, що вже навряд чи їй пощастить коли-небудь знайти в «обіймах плоті» — як називав це Ральф Гарт — той вогонь і ту радість, що їх вона там шукала.

А може (як вона мала звичай іноді думати) без кохання просто неможливо мати якусь втіху від розваг у ліжку, як запевняли матері, батьки й романтична література.

Бібліотекарка (і її єдина подруга, хоч вона й ніколи їй цього не казала), завжди серйозна, була в доброму гуморі. Марія прийшла до неї в час обіду, й вона запропонувала розділити з нею бутерброд. Марія подякувала й сказала, що вже пообідала.

— Ви щось дуже довго читали цю книжку.

— Я не зрозуміла в ній нічогісінько.

— А ви пам’ятаєте, що просили в мене одного разу?

Ні, вона не пам’ятала, та коли побачила лукаву усмішку на обличчі жінки, яка перед нею сиділа, то відразу здогадалася, про що йдеться. Секс.

— Ви знаєте, після того як ви прийшли й запитали про літературу на цю тему, я вирішила переглянути все, що ми в цьому плані маємо. Я знайшла небагато, а що ми повинні просвіщати нашу молодь, то вирішила дещо замовити. Молоді люди не повинні черпати ці відомості з найбрудніших джерел, від повій, наприклад.

Бібліотекарка показала на стосик книжок у одному з кутків — усі вони були акуратно обгорнуті в коричневий папір.

— Я ще не мала часу розкласифікувати їх, але скинула на них оком і вжахнулася від того, що там відкрила.

Марія легко могла уявити собі, що її там настрахало: чудернацькі пози, садомазохізм і все інше в такому дусі. Хотіла сказати їй, що повертається до нормальної праці (але вже забула, що сказала їй про те, де саме працює тут, чи то в банку, чи то в крамниці, — брехню завжди буває нелегко запам’ятати, — і тому визнала за ліпше промовчати).

Вона подякувала за все й зробила такий рух, ніби вже збирається йти, але бібліотекарка вела далі:

— Ви вжахнулися б теж. Наприклад, ви знаєте, що клітор — це зовсім недавній винахід?

Винахід? Недавній? Ще на цьому тижні один чоловік доторкався до її клітора, так ніби той завжди був на своєму місці, так ніби ті руки чудово знали той терен, який вони досліджували, — незважаючи на непроникну темряву.

— Офіційно його було визнано в 1559 році, після того як один лікар, Реальдо Колумбо, опублікував книжку під назвою «De re anatomica». Упродовж тисячі п’ятисот років християнської ери його просто не помічали. Колумбо описує його у своїй книжці як «річ добру й корисну», ви повірите?

Обидві засміялися.

— Через два роки, у 1561, інший лікар, Габріелле Фаллопіо, заявив, що це «відкриття» зробив він. Уявляєте? Двоє чоловіків, італійці звісно, сперечаються про те, хто офіційно включив клітор у світову історію!

Ця розмова була цікавою, але Марія не хотіла її продовжувати, бо відчула, як із її тіла потекла рідина й пуцька зволожилася, — і тільки від спогаду про доторкання, пов’язки, руки, що ковзали по її тілу. Ні, ні, вона не була мертва для сексу, цей чоловік якимсь чудом зумів її врятувати. Як добре відчувати, що ти жива!

А бібліотекарка з ентузіазмом розповідала далі:

— Та навіть після свого «відкриття» клітор не здобув належної пошани, — сказала вона, виступаючи в ролі справжнього експерта в галузі кліторології, чи як би там ми захотіли назвати цю науку. — Навіть сьогодні ми читаємо в газетах, що в деяких племенах Африки практикується обрізання клітора, щоб позбавити жінку права на втіху. Так само й у Європі, в дев’ятнадцятому сторіччі, ще робили операції з видалення клітора, вірячи в те, що ця маленька й незначна частина жіночої анатомії була джерелом істерії, епілепсії, схильності до подружніх зрад та неспроможності мати дітей.