Огненний змій
Шрифт:
— Господи, що ж це я роблю! Чого я втелющився у тих жінок? Адже вони зовсім і не знають, що я тут…
Жінки уже плюскалися в воді, коли Явтух спустився з дерева і, підкравшись до бережка, підібрав якесь із покривал і закутався.
— Ой, хто це? — скрикнули купальниці. — Це ти, Ханим?
— Та ні, це Кая!
— А, може, Шерфе? — лопотіли жінки, стрибаючи й ляскаючи долонями по воді.
«Ну, — думав Явтух, зажмурюючи очі, — оце халепа!»
— Чого ж ти мовчиш? Роздягайся та йди до нас!
— Ой! Вуса!!! — пролунало несподівано над водою.
— Чого ви перелякалися, добрі пані? —
— Ой, та се й справді козак! — втішилися дві красуні уже зрозумілою мовою.
— Авжеж, козак! Лукавий біс мене притарабанив сюди на вежу.
З води залунали здивовані вигуки.
— А скажіть, пані, де це ми тепер… себто, яке се місто?
— А Бахчисарай.
— Мамцю моя! А чи далеко се буде від Ізюму?
— Рахуй сам — Бахчисарай в самій середині Кримського царства.
— Кримського царства! — вигукнув Явтух, сплеснув» ши руками. — Таж це знову верстов із тисячу буде, а може, й більше!
— Тисячу верстов?!
— Еге ж! Почекайте, то я вам усе розкажу.
— Ні-ні! Не говори так голосно, бо прокинеться наш наглядач. Краще залізь в он ту скриню з вбранням. Ми занесемо тебе в наші покої.
— Та хто ж ви такі? — спитав Явтух, скрутившись бубликом у скрині.
— Ми жінки кримського хана! — відказали вони й почали вдягатись.
А небавом вже несли його в гарем. Коли Явтух відчув, що скриню опустили й відчинили, він встав і подивився довкола себе. Стіни гарему були оббиті червоним сукном. Вздовж стіл лежали круглі подушки. Дзеркало над коминком, оббите фольгою, відображало цікаві обличчя красунь. Тремтяче світло ліхтаря з різнобарвних скелець лилося зі стелі, і легенький дим кадильниці, що стояла біля зашторених дверей в сусідній покій, стелився долівкою.
— Який гарненький! — защебетали красуні по-татарському.
— Який страшний та вусатий! — відказали їм інші вже по-нашому.
— Давайте, сестрички, зв’яжемо йому руки та вдягнемо в нашу одежу! Адже ж переодягли його десь козачки в спідницю…
— Ой, та який же він смішний! — хихотіли дві одаліски знову по-українському, плескаючи в долоні.
Явтух, заклавши руки за пояс, як і належиться ввічливому парубкові, мовчки стояв перед ними…
Одна з жінок звернулася до нього з проханням:
— Повесели нас своїми оповідками. Розкажи, як ти сюди потрапив?
Прохання йому переклали. Явтух почухав потилицю.
— Та що ж я вам такого, паніматко, розкажу? Я, бігме, й не знаю. Язик якось… той… не повертається.
— А от ми його підмажемо! — сказали дотепніші.
Та з тими словами йому наготували, мов хану, кальян, посадили на м’які подушки, поставили перед ним низенького столика, а на столика великий таріль з яблуками, виноградом і татарськими пірниками.
— Почнемо з того, що… — почав Явтух…
І цілісіньку ніч розповідав ханським жінкам свої пригоди, наминаючи виноград, яблука й персики. Коли ж на таці не зосталося вже нічого, Явтух встав і, похитуючись, сказав:
— Тепер уже все! Тепер уже я піду звідси!
— Як підеш? — спитали здивовані красуні.
— Та мені пора вже додому!
Ліхтар ледве блимав, і в покої панував блідий сутемок.
— Але ж ти чудний! Ти ж сам казав, що звідси до твоєї батьківщини зо дві
тисячі верст!— І то правда! — згодився Явтух. — Але таки мушу йти.
— Але ж довкола палацу тече ріка і вартові стоять біля піднятих мостів! Якщо тебе побачать і впіймають, то приведуть до хана, на мості перед палацом відітнуть голову, зашиють тебе в мішок та так безголового й кинуть У воду!
— Ба ні, таки піду, — стояв на свому Явтух, прямуючи до дверей.
— Та зачекай, шалена голова! Ми тебе знову винесемо в скрині в сад і відчинимо хвіртку. Ану ж знайдеш у городі якого-небудь жида: він тебе й вивезе на таратайці під мішками!
І, запакувавши його знову до скрині, жінки понесли її темними переходами і сходами, поки не опустили десь у кущах. Явтух підняв віко і подивився довкола…
Місяць уже опустився за гору, і рожева смуга на протилежних кресах міста виднілася з-за плескатих дахів. В повітрі свіжіло. Роса виблискувала на листі й пелюстках. Тополі перемовлялися з вітром, а в небі тяглися тоненькою ниткою бузьки…
Явтух протер очі: що це таке? Перед самим його носом знову стоїть вчорашня руда старушенція.
— Не журись, козаче! — каже вона. — Дай лише мені знайти і добряче провчити того клишоногого, що тебе вчора зобидив. Зараз тебе миттю занесу додому.
— Кого знайти? Якого клишоногого?
— Та чорта! — аж заскрипіла зубами відьма. — Того клятого бузувіра! Він тепер якраз замкнувся в ^млині з твоєю судженою і сидить там, оситник пулькатий!
— З моєю судженою? — скрикнув Явтух. — Вези мене, розпропаща душа твоя! Вези, а як ні, то заприсягаюся, що змелю тебе на тютюн!
І, вискочивши на спину відьми, Явтух стис її колінами, скинув з себе жіночу хустину і, закасавши рукави, підняв м’язисті кулаки. Відьма спочатку похитнулась і затупцяла на місці, але поволі випросталась, підстрибнула і стала підніматися з ним у повітря. З вікна палацу визирнула голова чорного араба й сипнула прокльонами, рука його з шаблею грізно змахнула в повітрі, але Явтух із відьмою були вже далеко-далеко…
Явтух лише дивувався, як відьма, не рухаючи ні руками, ні ногами, летить, наче хмара під вітром. Вони вже були так високо, що іще на всій землі сіріли сутінки, а вже вдалині виднілася червона куля сонця, яке мовби купалося у хвилях велетенського озера, збираючись вийти на ясне небо…
— А яке ж то озеро, тітонько? — спитав Явтух.
— Се астраханське море. Там багацько солі, а ще більше доброї тарані і різної риби.
— Е! — відсахнувся Явтух.
Просто в очі йому налетіла легка прозора хмаринка, і він щез у ній, наче у хвилях срібного серпанку. Коли вилетів знову на світ, на волоссі його і сорочці заблищали краплі роси, а хмарка далеко-далеко внизу синіла маленькою цяткою…
Коли вже свінуло, Явтух побачив ранніх жайворонів, що тремтіли в повітрі срібними крильцями. Очка їхні ще були заплющені, а вони в світлому повітрі, напівсонні, вже славили своїми піснями сонце.
З комина сільської хати вилетів у срібній одежі світлий дух, тримаючи в руках непорушну дівчину.
— Що це таке? — спитав Явтух.
— Янгол Божий забирає в небо душу щойно померлої дівчини!
«Чи ж не моя це Найда?» — подумав Явтух, але, придивившись, заспокоївся, бо то була не вона.