Око прірви

Так дісталися до Десятинної церкви, яка теж лежала у руїні, але один із приділів її, що зберігся, був покритий новою ґонтовою банею, а двері, як і в Софії, нововставлені. Прибулець став, простяг руки – й розчинилися двері, і пішов він до приділу, який зберігся й не був у руїні. І знову засвітилася там зоря і осяяла приділ, прибулець молився тут ще довше, а коли вийшов, двері так само, як у Софії, самі зачинилися. І прошепотів Созонт одне: «Господи, помилуй», – бо стояв і тут надворі, припадаючи росою, і хоч від чував своє тіло як тіняве, жах у ньому гуляв незбагненний, ніби вітряний подув.

Тоді повів його прибулець униз, Боричевим узвозом, крученою вуличкою, до церкви Святої Пирогощі – і все повторилося так само, як і до цього. Коли ж рушили вони далі вже подільськими вулицями, де так само була безлюдь, збагнув диякон Созонт: йдуть до монастиря й церкви, де він дияконував разом з ієромонахом Петром, і де розпалилася їхня свара, і звідки пішов у потойбіччя отець Петро, так з ним і не помирившись. Коли ж досягли вони загорожі, знову непорушно застиг перед дверима прибулець, звів руки, хоч у тінявій одежі диякона Созонта був тінявий ключ, яким міг би сам ті двері одчинити, – ключ справжній лежав у кишені покинутого під Софією сонька. І тут відчинилися двері від себе, і прибулець, поставивши тінь диякона Созонта, сказав голосом, ніби із рури:

– Стій і дивись. Старанно дивись, нічого не пропусти! – А сам зайшов до церкви, і, як тільки увійшов до неї, запалилося в ній світло, але не від одного свічника-зорі, а без види мого світильника. І побачив Созонт, як із олтаря вийшов так само, як він сам не раз виходив, дияконувавши, якийсь світлий диякон – не він, тобто не в його подобі, ішов і обкаджував церкву, махаючи срібним кадилом. Тоді з розчинених царських воріт рушили один за одним незнайомі Созонтові священики, одягнуті в білі ризи, – виступали з олтаря один за одним і ставали побіч, вилаштовуючись у лівому ліці. За ними звідтіля ж, також один за одним, виходили інші священики, ці одягнені в червоні ризи і поставали у правому ліці – були вищі перших на голову. Прибулець, що стояв перед ними, як регент, [5] змахнув руками, й заспівали всі солодко:

5

Регент – керівник хору.

Розверглися пекельні ворота – уста богохульні,Щоб нещадно церкву твою проковтнути,Але ти істинний у нас є, царю-женише,Божественною силою отих загорож.Серцем розбитим тебе молимо,Скоро її від усіх налягань покажи,Її бо чесну ти викупив кров'ю.

Тоді повернувся до нього прибулець, і в ясному світлі ясно бачив Созонт, що голова прибульцева ніби у скляній кулі, а лице більш жіноче, як чоловіче, без вусів та бороди, але ніби неживе, хоч ясно освітлене, бо й саме виточувало світло, а очі його виливали темний, але не морочний вогонь, від якого ціпеніло тіняве Созонтове тіло. І голос його рівно, чітко й повільно проказав:

– Дияконе Созонте, ввійди в середину церкви!

І диякон пішов, але мав таке враження, ніби не йде, а його несе, ніби не торкається землі, наче тіло його паперове, а він сам аркуш, на якому написано письмена рукою печерського старця.

– Роздивися ієреїв, що на лівому боці, – сказав прибулець, – може, пізнаєш того, з яким ворожнечу мав?

Диякон ішов уздовж ряду облич, власне, не йшов, а ніби плив коливаючись. І всі обличчя були неживі, хоч і мали шкіру, й очі, й волосяний покрив на лицях та голові. І світили ті очі потойбічним світлом, і ніби чекали, що мав принести їм звільнення, прохально і ждально, але не було поміж них того, котрого шукав.

Тоді прибулець мовив трубним голосом:

– Роздивися ієреїв, котрі в правому ліці!

І пішов диякон вздовж правого ряду облич, і всі вони ви давалися напрочуд однакові, тільки одне виділилося: в цього не тільки риза, але й обличчя було червоне. Вказав на нього Созонт:

– Оце він, чоловіче Божий, і є!

– Виведи його надвір! – наказав прибулець, розвернув ся, як вояк на пробах, і важко рушив із церкви – кроки його сталево дудніли. Вони ж з ієреєм Петром попливли слідом, не торкаючись землі, ніби поворозами до нього прив'язані, бо не тільки Созонт мав тіняву плоть, але й священик Петро. Созонт тримав священика за правицю, і йому здавалося, що плоті та не має – сама кістка.

Тоді й побачили вони перед собою місяця. Був величезний, може, втричі більший звичайного, і світло від нього міражно розливалося навдокіл й умертвило всі дерева навколо, всі будинки, і людей у тих будинках, і вулиці, й траву, бо та раптом стала ніби памороззю вкрита. І місяць усе більшав і більшав, ніби спускався на землю, і вже видно було на ньому обличчя Каїна, скорчене з люті, і Авелеве, скорчене від страждання. Відтак прибулець сказав тихим голосом:

– Зруйнуйте ворожнечу, яку мали поміж себе!

На те слово диякон із священиком, власне, тіні їхні, уклякнули один перед одним і обійнялися. І здавалося Созонтові, що він тримає в руках кістяка і що кістяк стискає його костомашшям рук, і майже не стало йому повітря для дихання. Місяць же над ним палав холодним багаттям, махаючи довгими вогняними язиками, і від того криваві світлотіні почали хилитатися по землі, деревах, траві, церкві, по їхніх обличчях; зрештою, й обличчя у священика Петра вже не було, тільки голий череп, що шкірився до нього голими зубами.

Конец ознакомительного фрагмента.