Оксамит нездавнених літ

– Досперечаємося, як додому голоблі повернемо.

Змоклі й натомлені, мої колеги, никаючи цілоденно в нелегких спробах продати якомусь тутешньому випивосі контрабандну плящину горілки чи спирту, аби купити фірмовий магнітофон (чи то вершина малоймовірних і малодосяжних мрій - відеомагнітофон, бодай плеєр!), полохливо і злякано озиралися навкруги: чи нема десь близько поліцейського? З тутешніми законами жарти погані. Гарні й достойні мої колеги, що приїхали з країни, яка іменувала себе великим і могутнім Радянським Союзом, брели приниженими привидами з товаром, котрий тихо збулькував під полою, і могли тільки блискати голодними очима на сяйво розкішних передноворічних фінських вітрин. Вдома ділили талони на масло і мило - аж не віриться, невже це було? А тут...

Тож які дискусії після бенкету, на святі, на чужому святі...

І ще один епізод перебування у Фінляндії. їдемо з Гельсінкі на північний захід-дорога в’ється поміж піщаних пагорбів, молодий сосняк на узбіччі... Ну геть тобі наше рідне Полісся,тільки хтось на оцій піщузі то там, то деінде валуни порозкидав у зріст людини, а то й більші...

А гід розповідає про економіку Фінляндії.

– У нас в сільському господарстві проблеми, проблеми... Перевиробництво.

Господи, думаю, нам би ваші клопоти - на цьому щирому пляжному піску, та ще й поміж каменюк люди “додумались” до перевиробництва. Вдома у мене - довжелезні черги, діти вистоювали по кілька годин за молоком. А якби вам, шановні фіни, крий Боже, наші черкаські чорноземи... Вільна, ненасильницька економіка навіть за найскромніших природно-кліматичних умов дає результати, які тоді, у 1990-му, навіть й уві сні ввижатися не могли.

А я ж добре пам’ятаю, як у повоєнні літа на Волині починався “новий етап” в сільському господарстві, пам'ятаю, як записували батьків у колгосп. І на моїй пам’яті все, що з того вийшло.

Писати у колгосп батька прийшли ще зранку.

– Ну, здоров, хазяяко!
– невисокий, замашний у плечах, як тугий перший осінній гриб-боровик, що виліз з-під глиці за одну лише ніч, голова подав руку. Вчора його тільки обрали головою колгоспу, першого й незнаного досі у селі, що загубилося аж ген на далекій околиці волинського Полісся, тож голова був сьогодні празниковий, усміхався з-під пишних портретних вусів поблажливою усмішкою удачливої й через те доброї зараз до всіх людини.
– А я зрання було звірився тебе й дома застати... Хутірський чоловік - пташка рання, звично вона вже носик теребить, коли пізня ще тільки очі жмурить.

– Та який я там хутірський... Ні пришити, ні прилатати, край села й годі, - обачно і насторожено якось вітався батько з головою та іншим гостем, мовчазним і вічно набурмосеним,теж тільки вчора призначеним бригадиром.
– То до хати прошу, людкове.

Голова поволі причинив усмішку, як причиняє дерев’яна засувка поліщукову хату, і по тому лице його стало казенним.

– Ніколи нам, чоловіче. У колгосп ми прийшли писати.

Батько не зразу знайшовся на слово, він стояв розгублено, як школяр, опустивши важкі, витягнуті роботою руки, які, наче зайві, не відав де діти.

Вчора у колишній поповій хаті, на якій тепер висіла фанерна дощечка з написом “клуб”, зробленими не вельми впевненою рукою, до півночі дерли горлянку дядьки, смалили махру, від якої аж зуби жовтіли, а незвичному зразу забивало памороки; уповноважені з району, вимахуючи руками у сизих клубах диму, мов потопленики, що рятуються з останніх сил, ублагували вступати до колгоспу.

– От я здам кобилу й лоша, - схоплювався й гарячився котрийсь із дядьків.
– А в Грицька Пріськи дві курки, та й то одна кульгава. І в нас буде їднакове право?

– Однакове, - втішав уповноважений.

– Але...

Гамір бухнув новою хвилею, і та хвиля зовсім втопила уповноваженого, що безпорадно та марно лише розкривав рота, як у німому кіно; вщерть заповнена людьми хата двиготіла й гула осіннім ярмарком, а клуби тютюнового диму вирували понад стелею, як пара над шпарким окропом.

– А вода ж бо як?
– прорвався урешті, як притомилися трохи, верескливий Гриць Пріська, якого, очевидячки, не вельми журила власна кульгава курка - був він рибалкою заповзятим, і жінка, кленучи смертними кльонами лайдака-чоловіка, що геть запустив подворицю, не раз і не два ламала на цурки вудилища.
– А вода чия? А риба?

– Вода ваша, риба наша, - засміявся уповноважений і втомлено присів на стілець.

Врешті колгосп ухвалили-таки лаштувати, голову встановили, призначили бригадирів і побрели по домівках, ще довго по кутках і на роздоріжжях доводячи одне одному свою правоту.

– Так пишешся чи ні?
– вернув батька в сьогодні голос голови. Його посмішка була надійно замкнена міцною засувкою, тихо сміялися лише очі - чомусь одне в нього було зеленкувате, а друге - каре, чорної, прірвної глибини.

– Є би намне, - розводив безпорадно порепаними руками батько, в’яло і похнюплено все ще стовбичачи перед прибулими.
– Ци є відаю...

– Та-а-к, - з повільною насолодою розтягуючи слова, голова вийняв із-за халяви складений удвоє учнівський зошит, вийняв з переможною неспішністю.
– Не хочеш -діло твоє. Тут ось намальовано, що живеш ти, чоловіче, на хуторі. А хутори, як знаєш, будемо мести мітлою.

І він розвернув свої у сажень плечі до бригадира:

– Бий комина.

Бригадир з тим самим набурмосеним, байдужим до всього на світі обличчям, мов не було навкруги для нього геть нічого цікавого і нового, тільки сіра нудьга, з тим самим порожнім виразом на лиці узяв драбину і знехотя покарабкався на стріху. Батько широко розкрив рота, дивився ошелешено на бригадирове суконне галіфе, що ковзало по слизькій стрісі, дивився заворожено, мов на негадане заморське чудо, а врешті таки не витримав:

– Ік, до лихої матері... Справді поб’є. Злазь!

Бригадир сонно якось озирнувся і на кивок голови неохоче почовгав униз кирзаками із затоптаними у різні боки задниками.

– Отак би відразу, - голова відсунув засувку і знову випустив з-під пишного вуса на волю посмішку, білі зуби його грали у хованку.-А раз пишешся, то межу села ось так проведемо... І ти, чоловіче, уже не хутірський,ти вже законний у селі.

Голова поважно обвів якийсь кружечок на аркуші жирною чорною лінією й уже знайомим добрим поглядом щедрої та удачливої людини зиркнув на зніченого господаря.

– А може, нех уже весною?
– м’явся і тер чомусь змерзлі руки батько.
– Влітку і качка прачка, а в зимі й Тереся не береться...

– Знов ти мазаним до себе, - засувка беззвучно шугнула вниз, і лице голови стало державним.
– Ну як ти живеш: у кишені тарган та блоха, у хліві - ратиця й хвіст. Ото й усе твоє життя. А колгосп знаєш, як зватиметься? ’’Світлий шлях"! О!

– Е, голово, - недовірливо прицмокнув батько і скривився, мов узяв на язик кислицю.
– Ще по воді вилами писано, як на тому шляху поладнається...

– Балачки, - скосив невдоволене око-оте чорніше-голова.
– За такі балачки - сам знаєш куди...