Оксамитовий перевертень

ГЛАВА 5 Не всі йогурти однаково корисні

Відсутність вибору пречудово прояснює розум.

Генрі Кіссінджер

Причини, з яких слід дбайливо приховувати від міліції наявність живої і здорової матері своєї буцімто покійної дружини, Тома проаналізувати не змогла. Просто не встигла. Перш ніж її припущення з цього приводу переросли кривенькі рамки анекдотичної генетичної ненависті до тещ, літня ніч розпластала над землею чорні оксамитові крила. Тамара вирішила прикликати Ритиного двійника. Вона сказала собі: «Так треба!»

Чомусь їй не надто подобався цей ритуал, хоча особливою складністю він не відрізнявся, порівняно з викликом покійника здавався простеньким, місцями навіть несолідним. Йому не передував сорокаденний піст із незмінною одежею, не було ані цвинтарної землі, ані повного відсторонення від усього земного, ані моторошного спокою перед зустріччю з потойбічним — не було нічого особливого. Просто дев’ять церковних свічок на столі, вкритому червоною і чорною тканиною, ладан і верба, зірвана на Вербну неділю. І просто велике бажання довідатися нарешті, куди ж, трясця тьоті Клаві, поділася Рита.

Двійник, тобто дух живої раби божої Маргарити, не проглядався. Не з’явився і дух її як померлої. Від ладану йшов холод, і Тамара швиденько перебрала подумки всі можливі пояснення. Рита п’яна як чіп? Не з її печінкою. Під впливом наркотиків? Не з її мораллю, хіба що силою, але на це не схоже, насильства не чути. Сила завжди пахне, по-різному, але завжди. То що тоді? І тут до Томи дійшло. Захист. Від усвідомлення цього її волосся заворушилось як живе. Хтось поставив захист — і цей «хтось» зараз контролює Ритину сутність. Це може бути майстер, дуже сильний, можливо відьмак, або...

Про альтернативу навіть думати не хотілося.

Оце ти вляпалась, сестричко, у лайно, ще й із кров’ю.

Оберіг на душу Рити довелося ставити всліпу. Тамара загасила свічки й буквально поповзла до спальні, рухаючись із вправністю рака-інваліда. Залишалося одне — зробити кілька глибоких вдихів і завітати до хлопчика Віті. Нехай пояснить, що відбувається. І їхати доведеться прямо зараз, не гаючи часу, доки він не встиг придумати казку-відмазку на всі випадки життя. Втім, знаючи швидкість обертання клепок в його голові, можна було з великою певністю передбачити, що до ранку він й три слова докупи не складе. Думати йому не личить — не його стиль. Тома глянула на годинник. Друга ночі. Боже, коли вона востаннє спала вісім годин? Вочевидь, ніколи. А завтра, себто вже сьогодні — переїзд. І це не жарти. Досвід свідчить, що проти новосілля та ремонту магія безсила.

На тому світі відпочину, звично підбадьорила себе Тамара, втискуючись у джинси з викладеною дрібними стразами пентаграмою на задній кишені. Вона страшенно любила такі провокаційні штучки, ще в Запоріжжі — в минулому житті — часто приходила до церкви з хрестом, трохи меншим, ніж на головній бані храму, і після служби дражнила батюшку:

— А в мене хрест більший, ніж у вас.

Панотець, колишній рок-музикант, ревно хрестився і щось бурмотів собі під ніс — надто червоний ніс, якщо хтось хоче знати її думку. Хресне знамення не допомагало — її розп’яття не зменшувалося, а його не росло, хоча поза церквою вони з отцем Лаврентієм чудово розуміли одне одного. Інколи (не часто і не надовго) він перетворювався на того худорлявого, гарненького Лаврика, від якого божеволіли всі прив’ялі панни славного козацького міста, і від тих перетворень Томі чомусь ставало сумно. Згадувалась юність, танцмайданчик і ледь надтріснутий голос Лавра, лідера гурту «Лаврові вінки», що старанно виводив «Моя любов вічнозелена». Зворушлива була балада. Коли Тамара перебралася на Київщину, вона перервала всі контакти з Лаврентієм, бо знала, що ностальгія гірша за упирів, і не хотіла, щоби почуття туги висмоктало з неї усі життєві соки.

Червневі ночі прохолодні, тому на білий топік Тома накинула чорну замшеву куртку, пошиту з трикутних клаптиків, босяцьку і дуже дорогу. Клаптики звисали з рукавів, наче крильця нічних метеликів, і шерхотіли, приглушено і сором’язливо, як осінні трави, коли Тамара йшла або махала комусь рукою. Це їй теж подобалося. В даний момент не смакували їй лише дві речі — зникнення Рити і відсутність пояснень цьому феномену. Майбутня розмова з Вітьком проймала її не більше за спілкування з двірником; великі білі крила, на яких вона полинула б до Козодуба, у Томи не виросли, але й стурбованості не було. Була впевненість: Віктор розповість їй все, що знає. А що не знає, те вигадає. Правдоподібно.

Дорога обіцяла стелитися рушником, та ледве Тамара вийшла на веранду, як куций перелік її турбот миттю подовжився рівно на один пункт. Цей пункт стояв біля старої яблуні, що під парканом, і дивився на неї в темряві не розібрати якими очима. Сліпеньке блимання лампочки над ґанком все ж дозволяло розгледіти, що пункт був жіночої статі і що почувався він досить незатишно. Ані агресії, ані страху Тома не відчула — тільки зніяковілість. Вибачте, що турбую, та чи не могли б ви позичити мені склянку води, бо у мене дім горить? Щось в такому дусі. Цікаво, як давно він, тобто вона, тут стоїть?

— Ти хто?

Мовчання. Лиш вітер шурхотить вишневими листками, цикає цвіркун і тривожно пахнуть нарциси.

— Гей, там, біля паркану, вуха заклало?

Тиша. Щоправда, до хрусткого шепоту листя додалося ображене сопіння.

— Оскільки ти влізла в мій сад без запрошення, я гадаю, що маю право на деяку фамільярність.

Тамара спустилася з тераси і підійшла до колодязя всередині двору. Сірувато-біла тінь рушила назустріч.

— Колись це був мій сад. Мій Шервудський ліс влітку, і Віденський — взимку. Я так любила тут бувати...

Голос теж хрусткий, під стать вітерцю, але не надламаний, чистий, просто зривається від хвилювання. Тома кивнула.

— Я можу це зрозуміти. У тебе щось сталося?

— Так. Тобто ні. Я знайшла чиюсь візитку, дуже дивну — про магію. Вона ваша?

— Може, й моя. І ти вирішила повернути мені її о другій ночі?

Нема ката на вар’ята.

— Тут не вказано, як вас звуть.

Серце в Томи тьохнуло. Невже?

— Не вказано?

— Ні. То як?

— Василина Калістратівна. Де ти взяла цю візитку?

— Дуже колоритне ім’я...

— Дякую, але ти не відповіла.

Жінка зробила ще кілька кроків, на неї впало світло, і на її лиці затанцювали тіні від гілля, схожі на довгі, темні шрами. На живі шрами.

— Я знайшла її сьогодні, о восьмій ранку, на Куренівці. Я там живу. Знаєте, де це?

Тамара знала, де це. Ще вона знала, що скоро теж буде там жити.

— Я можу глянути на неї?

— Звісно. А ви справді володієте магією вуду?

— Справді, — крізь зуби процідила Тома, хапаючи простягнуту їй картонку. Собою вона вже точно не володіла.

— А що таке магія впливу?

— А це коли я велю тобі «заткайся!», а ти це виконуєш без питань і образ, як от зараз. Молодець. Магія — це легко. Це...

Примарного типу дівулі під твоїм вікном, які до ранку не доживуть, якщо негайно не дізнаються все про магію впливу.

— Що — це?

— Це вона.

Це справді була вона. Перша Тамарина столична візитка, сигнальний екземпляр, на якому забули вказати її прізвище, і вони з Ритою реготали, замість того щоб розсердитись, як того остерігались працівники поліграфічної фірми.