Оксамитовий перевертень

Тому що вона не буде такою доброю, як мама.

Цікаво, чому їй не плачеться? Лише холодно і терпко всередині, там, де серце... Та треба ще Юхиму наказати, щоб оженився, як того хоче Левко, бо неня говорили — біди не буде, якщо діточки знайдуться, вони не слабуватимуть, то хай собі, хороший парубок, а на статки не одна сирота піде, та й недовго їй мучитися за Юхимом — років п’ять... Гафійка ще раз зиркнула на хлопця — ні, менше. Років зо три. Часу немає — ані в неї, ані в нього.

— Тобі батько велів женитися? — прямо спитала вона. Той кивнув.

— Ка-али, ожене.

— Добре. Тільки Орисю не бери, бо вона вже з пузом, хоча й сама не знає.

— Овва, не бели! А як тато звеляць?

— А ти татові вповідай, що хочеш на святу Покрову братися — хто ж тобі відмовить? До Покрови в Орисі живіт на ніс налазити буде! Повтори, що мусиш говорити?

— На Поклову хосю зенитися.

— Молодець. — Гафія чмокнула хлопця в чоло і здивувалася, відчувши, як по щоці в неї потекло щось тепле. Що ж вона за почвара — плаче, залишаючи слинявого нетяму, а коли матусю... її ріднесеньку... Тут Гафійка захлинулася власними думками — і риданнями.

— Цюєс, цюєс, — не зважаючи на її схлипування, Юхим смикав Гафійку за рукав сорочки, — а як ти заєс пло Олисю? Вона кала топі?

— Ні. Нічого вона мені не казала. — Дівчинка зловтішно хмикнула, вмить опанувавши себе. — Просто знаю, і все. Воно й на краще, — вже сама до себе промовила вона. — Орися — не Меланка, їй цього не подарують, ще в дьогті скупається та пір’ям порозкошує, курва вона, й мати її курва!!!

— Сцьо?

— Пусте. — Гафійка скуйовдила рідкуватий, м’який, як пушок курчатка, чуб хлопця і, не озираючись, заквапилася до місточка. Біжачи, вона повторювала подумки, що більше не оглянеться, нізащо, хоч би там що, хоч би стрісли в неї за спиною усі Висівки нараз, та все ж не втрималася, бо до неї долетів жахливий сморід, наче з пекла, він захопив її зненацька і зупинив — прямо на мосту. Це дим. Щось горить. Гафія таки обернулася й скрикнула: багряні спалахи вогню розтинали небо і її зіниці.

Вони підпалили хату.

Мазанка палахкотіла, як сухий сніп, вогонь обіймав її, облизував жадібно, палко, здавалося, що з-під призьби випустила свої пелюстки гігантська палаюча квітка, вогниста росичка, що впіймала біленьку комаху оселі і тепер не випустить її нізащо, доки не лишиться чорний попіл, сіро-чорна зола з білої кузьки... Що ж вони зробили з маминим тілом? Що ці іроди збираються з ним робити?!

Тріснула балка, солом’яна стріха теж взялася вогнем, і навіть крізь зелений серпанок дерев у крихітному садочку Гафійка помітила стовп сяючих леліток, що здійнявся догори. Якусь мить ті іскри ще трималися купи, а потім розсипалися, бризнули врізнобіч, рознесені вітром, яскраві, грайливі, як зоряний дощ, що раптом узяв та й полетів до неба, а не до землі. Хтось окликнув її, чийсь голос — тінь чийогось голосу спитала похмуро, чого вона чекає, і Гафійка, що вже готова була бігти назад, до матінки, до своєї хати, завмерла, здригнулася, востаннє уявивши собі понівечену неньку, — куди вони кинули її, у вогонь? — і повільно, човгаючи ніжками у грубих постолах, посунула вперед, сама не відаючи дороги. Під колодами, гладенька, як атласна стрічка, вплетена в її косу, переливалася жовтим тиха Качечка.

— Господи помилуй! — приніс вітер услід за чадом.

Це вбивці. Вони моляться. Он скільки молитов, щоб виблагати в їхнього Бога якоїсь милості. А її мама в житті й мухи не забила. Всіх лікувала, хто приходив до неї, жодному не відмовила. Їй було тридцять років — ще молода. Чому Він не помилував її?

Гафія зірвала з шиї хрестик, на якому присягала матері, і якийсь час — хвилю чи вічність — дивилася, як потьмяніле срібло відзивається сіруватим блиском на пестощі сонячних промінців. Вона утеряла все, що мала, але не себе. І не своє знання. Вона втратила матусю і господу, тихе життя і мрії. Добрі сусіди вбили Уляну і розтрощили майбутнє її дочки. У Гафійки не залишилося нічого, а Бога... що ж, мабуть, його в неї ніколи й не було. Рай не для таких, як вона.

— Заступи, помилуй і охорони нас, Боже, своєю благодаттю. Авжеж. Заступай їх, Боже. Давай їм блага, охороняй їх. Бо ти справді — їхній Господь. А я... я не бажаю мати з ними нічого сумісного. Навіть Бога. Ти мене чуєш, Царю Небесний? Нічого, навіть тебе! Хрестик упав у жовту воду зовсім нечутно, увійшов у неї, як у масло, й тиха Качечка прийняла у своє тепле лоно і символ втраченої віри, і ту присягу, яка застигла на ньому ледь видимим відблиском сонця, що торжествує у ще одному дні свого народження.

ЧАСТИНА 1

ГЛАВА 1 Що таке видіння і як з ним боротися

Провість — це дурниця; ніяких провістей не буває. Доля не шле нам вісників — для цього вона достатньо мудра або достатньо жорстока.

Оскар Уайльд

Селище міського типу Вишневе, Києво-Святошинський район, червень 2007 року

Новий день Тамара Олександрівна Сотник (для справжніх друзів — «просто Тома») зустріла з тяжким усвідомленням того, що їй все остогидло. Жодних підстав для такого похмурого узагальнення не було, тому воно викликало ще більше занепокоєння, аніж ґрунтоване на чомусь суттєвому передчуття. Вже спаковані валізи, пузаті торби та картонні короби з начинням розсілися по кутках спальні, готові до переїзду в будь-яку мить, хоч сьогодні, негайно. За прозорими, добре вимитими вікнами — навіщо вона драїла ті шибки вже перед від’їздом, Тома й сама не відала — буяло у всій своїй соковитій зеленій красі новонароджене літо. Сонячні зайчики, як млосні одаліски, лежали на лапатім листі кленів та платанів, повітря дзвеніло кришталевістю, і передзвін той, чистий, мелодійний, просочувався крізь стіни й через скло, змушуючи резонувати келихи в сервантах та розморені від спеки людські тіла. На якусь мить Тамара навіть пошкодувала, що залишає це привітне містечко, яке дивним чином суміщає чарівливу неквапливість провінції з шаленим ритмом та амбіціями столиці. Ходили чутки, що за кілька років Вишневе цілком офіційно увійде до складу Києва, але чекати Тома не могла. Вона й так провела тут більше часу, аніж планувала. З її роботою все-таки краще перебувати в сяючому оточенні Вогнів Великого Міста. Принаймні, іногороднім клієнтам легше винайняти номер у столичному готелі, аніж знайти, де зупинитися в селищі міського типу, яке зроду-віку не було ані курортом, ані місцем паломництва спраглих до архітектурної краси туристів.

Тамара знехотя підвелася, босоніж почалапала до великого дзеркала у крихітному коридорі, зазирнула у нього і, переконавши себе, що за вісім годин сну її личко якщо і змінилося, то лише на краще, знову тяжко замислилася над причинами своєї дратівливості. Нічні дзвінки? Буває, але сердиться вона недовго, щонайбільше упродовж розмови, завжди короткої, бо після десятої вечора на всі «алло» вона відповідає таким чином:

— Хтось помер?

— Ні, — як правило, озиваються на тому кінці дроту.

— То зателефонуйте зранку.

На ранок від гніву чи, радше, від сердитості людини, котру дзвінок вирвав із солодких обіймів сну, зазвичай не лишається й сліду. Бувають, звісно, й винятки — так, здається, з тиждень тому якийсь навіжений запевняв, що телефонує до СБУ — о третій ночі! — щоби розповісти про підступних шпигунів, які кружляють навколо нього, як мухи над... гм... гноєм, сповнені хтивого бажання викрасти його рецепт хлібного самогону. Заклопотаний самогонник телефонував тричі; спочатку Тамара просто кинула трубку, потім спитала, чи дядько часом не сприйняв анекдот про напис на дверях СБУ «Дзвінок не працює — стукайте за телефоном» надто серйозно, і наостанку просто гаркнула в трубку:

— Нічний відділ по роботі з дятлами, чергова майор Сотник слухає!

Дядько радісно затараторив — а чи не підкаже люба пані, тобто, даруйте, товариш майор, адресу, на яку він міг би надіслати власноруч зібрані досьє на зловмисників. Тома, позіхнувши, охоче відповіла: «Місто Київ, вулиця Фрунзе, 103» [3] — і втішений громадянин відключився — напевне, пішов на пошту за конвертами. Однак вже цілих шість ночей її ніхто не турбував — отже, причина не в цьому. Тоді що ж її бентежить? Не надто пунктуальні відвідувачі — себто відвідувачки, якщо точніше? О, то ще та морока! Переважну більшість клієнтури складали представниці саме тієї статі, яку хтось здуру назвав прекрасною, і витворяли вони таке, що ні на яку голову не налазило (саме постійні натовпи подібної клієнтури і стали головною причиною їх з Ігорем розриву після трьох років подружнього життя). Якійсь жіночці нічого не варто було прийти о другій дня замість призначеної сьомої вечора, і бодай би була подумала, що, напевне, зруйнує якісь плани господині дому, що на другу годину теж трапляються призначення, — де там! Адже вона — тут, ось вона, пуп землі, озброєна ніяковою усмішкою і похвальним наміром «почекати в коридорі» — так, ніби сусіди (це неминуче зло багатоповерхівок) все життя тільки й мріють про юрбу знервованих тьоть у спільному передпокої, що заважають їм пробиватися до власних дверей. Щоправда, нині Тамара мешкала у приватному будинку, але так недовго... За роботу Тома брала тільки грошима — її смішили заяви не в міру «просунутих» у магічних справах персон про те, що їй Дар від Господа «на шару» дістався, то як же може вона, сяка-така-прикра, не виконувати свою місію на Землі безкоштовно і не допомагати всім, хто цього потребує?! Якщо Тамара Олександрівна мала час і натхнення, вона пояснювала, що звуть її зовсім не мати Тереза; що, по-перше, невідомо, чи дійсно Господь, а не хтось інший, дав їй той Дар — ця заява на смерть лякала в Бога віруючих бабусь. По-друге, звідки їм відомо про якусь «шару»? Може, вона вже заплатила за свої здібності, а може, ще заплатить. І по-третє, чи не сказав їм Творець по секрету, що вона буде їсти в перервах між допомогою всім стражденним недосконалого світу цього? На останнє контрзапитання дехто блискавично знаходив відповідь: «А гостинці?» Тамара лише фиркала. Якби вона жила у глухому селі, без газу, магазинів та інших благ цивілізації, то й гроші їй були б не потрібні, але чого немає — того немає, а які вже гостинці їй возили — то застрелитися й не жити! Останній презент чомусь запам’ятався найкраще: кабачок, дві головки часнику і банка торішнього вишневого варення. За це підношення подружжя хотіло знижку, і воно її дістало, бо «дістало» також і саму Тому, аж до печінок. Вона на все була готова, аби їх здихатися, й таке теж бувало нечасто. Крім того, не візьмеш грошей — візьмеш на себе чужі проблеми; цього неписаного закону ніхто не відміняв, і навіть з постійних своїх клієнток, яким періодично продивлялася поточну ситуацію просто по дружбі, вона брала хоч кілька гривень — ясна річ, не тому, що їй на хліб бракувало. Але все це траплялося з Тамарою так довго і часто (і до того ж регулярно), що легше було б хмари сачком лапати, аніж через це дратуватися. Що ж тоді?

3

Психіатрична лікарня імені Павлова.

За роздумами Тома встигла прийняти душ, одягнути чорну блузу з довгими шифоновими рукавами і тепер, ретельно фарбуючи очі — прийом мав розпочатися лише за годину, хоча ніколи не знаєш, як воно вийде насправді, — продовжувала розмірковувати над причинами свого кепського настрою. Звичайні пояснення на кшталт «не з тої ноги встала» тут не проходили, сон, який вона бачила цієї ночі, хоч і не був аж надто добрим, являв собою звичайне попередження про речі не вельми приємні, але ніяк не смертельні і, що найголовніше, поправні. День видався чудовим, хіба що трохи більш спекотним, аніж те годилося б для початку червня, однак Тамара добре переносила жарінь, принаймні доки та не сягала критичної межі в тридцять п’ять градусів. Син подався на синє Чорне море в супроводі бабусі, і Тома нарешті могла відпочити від тої білявої дзиґи в окулярах, від схожого на кулеметні черги безперервного стукотіння по клавіатурі, від косих поглядів учителів і зляканого перешіптування у неї за спиною. І чи могла вона винуватити нещасних педагогів? Останнє «ноу-хау» Іванка — ціла серія гіпертонічних кризів у викладача англійської мови, усього їх було щось п’ять за тиждень, влаштована добрим хлопчиком лише тому, що його друзяки-лобуряки не підготувалися як слід до контрольної роботи, — не лізло вже ні в які ворота. «Швидка» їздила до школи щоранку, наче на підстанцію, і тягала бідного «англійця» сюди-туди, як лантух з половою. Тамара втрачала терпець, намагаючись розтлумачити сину, що дар, який він успадкував від неї, — це як фамільний меч і не можна махати ним навсібіч для забави, бо дуже легко поранитись. За її спиною, а тепер уже й за спиною Івана стояло щонайменше шістнадцять відьомських поколінь — це якщо не рахувати власне її й повірити, що Ванда Любомирська, року народження одна тисяча шістсот тридцять третього, до якої Тамарі вдалося прослідкувати свій родовід, була найпершою з них (що вельми сумнівно). Та замість виправдань чи хоча б пояснень Іванко бурмотів без упину: «Ма, ну я ж не для себе». Не так легко бути потомственим чаклуном у дванадцять років та ще й у дуже середній школі, щоправда, прикрашеній назвою «ліцей», — це вам не Гаррі Поттер з його платформою номер дев’ять і три чверті, Гоґвортським експресом і Гоґвортською школою чарів і чаклунства. Це цілком реальний, в міру хуліганистий, гарненький хлопчисько з незвичайними здібностями, який заради дружби готовий на все. Втім, після літніх канікул Іванко нарешті буде вчитися у справжньому ліцеї, а спробує ще раз підтримати приятелів таким чином — дістане від неї на горіхи, і тепер уже не тільки на словах. За це не варто перейматися.