Ольвія

– Аби твої поради, архонт, та лікували рани.

– Не будь злим. Зло ще нікого не прикрашало.

– А від чого мені бути добрим?

– У місті багато дівчат. Вродливих.

– Але немає серед них Ольвії!

– Так, немає, – згодився архонт.

– Я ненавиджу тебе, архонт, – вигукнув Ясон.

Родон навіть не ворухнувся.

– Я заслужив твою ненависть, тому сприймаю її як належне.

Ясон повернувся і вийшов з покоїв ще з важчим серцем, аніж раніше. Він не сподівався на розмову з архонтом, билася навіть думка: поговорить з архонтом, і, може, що зміниться? Була така думка, хоч і розумів, що вона – наївна. Нічого вже не зміниться, та й не може змінитися.

Архонт ішов слідом за ним. Вже в дворі Ясон запитав:

– У якому краї Ольвія? У яких скіфів?

– Тапур – вождь кочових скіфів.

– Де вони? Кочовики?

Архонт розвів руками.

– Степи безмежні, а скіфи кочують, на місці не стоять. Хіба я знаю, де вони тепер?

Ясон ступив крок до архонта і, дивлячись йому у вічі, твердо мовив:

– Не ховай від мене Ольвії, архонте! Я все одно знайду тих проклятих скіфів і того Тапура, який її захопив. І Ольвію знайду. Чуєш, архонте, знайду!

В ті дні Ясон шукав собі коня.

Що б він не робив, чим не займався, а все думав про коня. Дістати б прудкого коня, кинутись у степи, і – вірилось! – він би знайшов скіфів, він би виручив із біди Ольвію. Навіть коли з батьком ходив у некрополь відвідати матір, навіть коли стояв біля її могилки, все думав і думав про коня і вірив: знайди він коня – знайде й Ольвію.

Йому навіть снився кінь – баский, крилатий. Сідав на нього юнак і летів над степами, і крилатий кінь мчав його, мчав його попід хмарами, і вже бачив він унизу скіфів… Але в ту мить прокидався…

І розумів, що все те – задумки з конем – дитяча задумка. Питав у батька про той день, про той останній день, коли скіфи забрали Ольвію. Як вона до них пішла? Із сльозами чи з радістю?..

Батько не хотів того казати, аби не пекти синове серце, але син наполягав, і батько змушений був йому розказувати:

– Скіфи тоді стали табором за містом. Примчали і стали зненацька. Всі переполошилися – тисяча-бо скіфів! На прудких конях. А вони нап'яли для свого вождя шатро, запалили багаття. Їхні вершники сюди й туди носилися на рівнині, залітали в місто. А потім їхній вождь прислав до архонта сватів із багатими дарами, й архонт…

– Не треба далі, – прохав син. – Я й так знаю, що архонт продав дочку за багаті дари, а тепер посилається на якісь обставини…

– Але справді обставини, – почав було батько, та син знову його спинив:

– Кажу, не треба про це… – Помовчав. – Ти розкажи мені, як Ольвія ішла до скіфів…

Була вона у скіфському вбранні: у червоних шароварах, малиновій куртці, на голові – башлик, з-під якого розсипалося по плечах каштанове волосся…

На поясі – акінак.

У руках – нагай.

В очах – сльози.

У серці – відчай.

А скіфи підійшли ближче до міста, щоб належно зустріти дочку архонта. Тисяча вершників стала перед містом стіною і чекала її.

Чим ближче підходила Ольвія до стіни вершників у чорних башликах, тим повільнішими ставали її кроки. А скіфи ніби самі пливли їй навстріч – бородаті, чубаті, смагляві, білозубі…

Страшні, незнані, незбагненні.

Хижі.

– Ой мамочко… – вихопилося в неї, і дівчина в розпачі спинилася і навіть було зробила крок назад.

І тоді від ольвіополітів, котрі її проводжали, хтось підбадьорливо гукнув:

– Не забудь, дочко, прислати нам гінця, що в тебе усе гаразд. Ми будемо чекати від тебе вістей!

– І сама в гості навідуйся!

– Щасливої тобі дороги, славна дочко архонта!

їй махали городяни руками і посміхалися, бажаючи щастя.

Ольвія оглянулась, кивнула городянам, спасибі, мовляв, за добрі поради, витерла рукавом куртки сльози і швидко пішла вперед.

Вершники розступилися перед нею (в кінці довгого проходу, утвореного кіньми, вона з жахом побачила на горбі біле шатро вождя), і ледве вона ступила у той прохід і зробила кілька кроків, як вершники ворухнулися і зімкнули ряди. І не стало більше Ольвії.

І питає тепер Ясон, а де моя Ольвія, і ніхто йому не може сказати, а де ж його Ольвія.

«Коня, – шепоче в розпачі юнак, – крилатого коня, і я дожену скіфів і порятую своє щастя».

Та ніхто не знає, де у світі є крилаті коні, у яких краях, у яких степах вони пасуться на зелених травах…

Розділ шостий Остання чаша полемарха

Ніхто в місті не відав, що той сонячний і лагідний день, коли так мирно ширяли над Ольвією лелеки, стане останнім днем для Керікла.

Не знав того і сам полемарх.

А втім, хто може знати свою долю наперед та де й коли скінчиться його дорога? З раннього рана полемарх був у клопотах і собі не належав. Слуги вже закінчували приготування, і десь в обід полемарх збирався запросити знатних городян на банкет з нагоди повернення сина. Тому був збуджений, не в міру метушливий, сам особисто пробував на смак вина і страви, ганяв слуг, котрі й без того все робили підбігом, і єдине його око світилося гарячковитою збудженістю і радістю: сина буде показувати людям. «Ну, синку, виріс ти, змужнів, – скаже він Ясону при людях. – Тепер служи місту, та служи так, щоб не соромно мені було за тебе».

Бенкетувати мали в андроні, і там уже все було приготовлене і прибране, і слуги вносили останні амфори та посуд.

– Гей, швидше! Гей, жвавіше метушіться! – весело покрикував на них господар. – Скоро гості прийдуть, ох і гульнем! Все місто знатиме – полемарх сина зустрічає!..

Ось тоді до полемарха прибіг посланець з магістратури, прибіг із вісткою, що буцімто в Заячій балці бачили підозрілих чужих людей. Хто вони і чого там ховаються вдень од стороннього ока – ніхто не знав, але залишати їх там не можна було. Ще займуться, як споночіє, грабунками! А чого б вони вдень у балці ховалися? Ясно, чекають ночі. Правда, їх всього троє, принаймні бачили трьох, та лиха і троє можуть накоїти.

– Якісь волоцюги, – буркнув полемарх, а око його нишпорило по стравах, чи все гаразд. – Їх нині достоту тиняється степами.

І повернувся до посланця, весело на нього глянув:

– Передай магістрам, що полемарх хутко приведе тих волоцюг у місто і подарує їх казні. І більше вони не тинятимуться степами, а трудитимуться на благо міста. Іншим добре застереження буде: не колобродьте світом, бо рабами станете.

Слугам наостанку велів:

– Глядіть мені, щоб усе було як треба! Чого повитріщалися? Ану, подайте мені шолом та пояс з мечем!..