Операція «Вольфрам»

Уважна людина могла б помітити, що новий власник готелю дуже схожий на старого морського вовка, що відважно борознив моря й океани.

Готель був сучасний і водночас затишний. В ресторані подавали смачні страви, характерні для грецької кухні, серед них чудовий салат з креветок. Цю кухню хвалили як іноземці, так і місцеві жителі. Отже, прибутки були забезпечені.

Лише після кількох термінових запитів поліція Південно-Африканської Республіки відповіла, що їй нічого не відомо про привезену звідкись вольфрамову руду. Про корабель «Куретаке-Мару» вона також нічого не знала.

Інспектори Інтерполу добралися навіть до Стамбула. Їхні колеги з турецької поліції не дозволили турбувати такого шанованого бізнесмена, як Ганс Ціммерман. Проте сам він не ухилявся від розмови з інспектором Інтерполу. Ціммерман визнав, що він знає Міллера. Познайомився з ним кілька років тому, коли продав йому свою цюріхську фірму. Йому навіть на думку не спало, що такий поважний швейцарець може виявитись аферистом. Дуже йому прикро з цього приводу, але він сподівається, що Скотленд-Ярд спіймає авантюриста. Адже чоловік з таким рубцем на щоці не зможе довго ховатися, бо тут не допоможе жодна пластична операція.

А полковник Аткінс і далі подорожував по світі, захоплювався пам'ятками давніх культур, знайомився з новими людьми. Він був товариською, добре вихованою людиною і вмів подобатися. З кожної країни полковник посилав давнім і новим друзям кольорові картки з екзотичними марками.

Розділ XIX ЧАС РОБИТЬ СВОЄ

Час робить своє. Велика афера з потопленням «Куретаке-Мару», яка набрала широкого розголосу в усьому світі, поволі відступала на задній план. Це було на руку Скотленд-Ярдові та поліції декількох країн, бо вони не мали чим похвалитися. Нікого не віддали до суду. Головний герой цієї афери, нібито швейцарець Антон Міллер, наче в воду канув. Не тільки не вдалося затримати чоловіка з характерним рубцем на лівій щоці, але навіть установити, як цей чоловік виглядав і яке було його справжнє прізвище. Цю таємницю знав лише Ганс Ціммерман — дуже поважаний житель Стамбула й одного з Принцевих островів, але ніхто в нього не запитав про це, та й запитувати було марно.

Фредерік Габон, збанкрутілий на цьому контракті ліванець з американським паспортом, повторював усім, скільки йому довелося викинути грошей на цю так добре сплановану аферу Антона Міллера. Він, мабуть, добре підупав на здоров'ї або ж почав погано переносити лондонський клімат, бо раптом продав свою Ліверпульську суднову компанію разом зі своїми апартаментами на Вікторія-стріт і купив зручний палацик в іспанському колоніальному стилі в містечку Файрхоуп, розташованому на березі Мексіканської затоки поблизу Нового Орлеана. Зараз він має власний пляж з білим-білісіньким піском, який нічим не нагадує вольфрамової руди. Біля невеличкої пристані погойдується струнка яхта. Пан Габон займається парусним спортом, іноді ловить рибу, часто приймає гостей, особливо гарних жінок. Його справи йдуть напрочуд добре як на людину, котра нібито багато втратила на операції «Вольфрам». Часом, щоб не втратити навику, він грає на біржі. І переважно з успіхом. Купує здебільшого акції золотих копалень та оборонної промисловості.

Арнонд Фок, взірець голландської працьовитості й чесності, також примирився з долею, яка не дозволила йому заробити більше на операціях з бразільською рудою. Власник компанії «Фоссілз трейдінг» зараз рідко буває у Голландії. Він-бо купив в іспанському місті Сан-Себастьяні розкішну віллу, чим дуже задоволений, і звідти керує своєю компанією.

Помічники капітана з корабля «Куретаке-Мару» і головний механік так швидко роз'їхались по світі, що не вдалось нікого розпитати про катастрофу, яка геть відбила їм охоту до праці на морі. Кожен з них або заснував якесь підприємство (і то якнайдалі від найближчого порту), або купив чи вибудував за чесно зароблені й заощаджені гроші прибутковий дім, аби жити собі без турбот.

Яких тільки зусиль не докладав Скотленд-Ярд, проте йому так і не пощастило роздобути списку матросів. Матроська братія досить-таки балакуча. В портових шинках завжди можна почути красномовні розповіді про пережите на морях-океанах, про різні пригоди та жахливі явища, які траплялися матросам на водяних просторах. Проте ніхто навіть словом ніколи не обмовився про те, що плавав разом з хоробрим капітаном Ахіллесом Боргулісом на кораблі, що мав дивну японську назву «Куретаке-Мару».

Муджібар Саттар щасливо закінчив курс реабілітаційного лікування. Кістка чудово зрослася, і після нещасного випадку не залишилося навіть сліду. Колишній матрос повернувся в рідний край, де його вважають багатою людиною. Завдяки страховці, виплаченій компанією «Ллойдс оф Лондон», він заснував великий магазин, проявивши неабиякі торговельні здібності. І йому також зовсім не хочеться повертатися до сповненого пригодами життя на морі.

Полковникові Аткінсові, мабуть, набридло знайомитися зі стародавніми пам'ятками, бо його друзі перестали отримувати картки з кольоровими марками.

Ганс Ціммерман провадив на одному з Принцевих островів спокійне життя шанованої людини. Останнім часом він захопився розведенням троянд. Майже ввесь сад довкола його розкішної вілли перетворився на розарій. Йому вдалося навіть вивести новий сорт, який він назвав «царським». На виставці у Венеції троянди Ціммермана отримали нагороду.

Цей розумний люб'язний чоловік і далі допомагав своїм друзям, не скупився на поради. Кожен з них, якщо мав якісь клопоти або конфліктував з не дуже поблажливими представниками влади, завжди міг розраховувати на теплий прийом у його палацику й ефективні поради, як вийти зі скрутного становища.

Можливо, декого з директорів страхової компанії «Ллойдс оф Лондон» і досі переслідують жахливі сни. І сниться їм завжди якийсь порт, де стоїть великий корабель. По трапу біжить темношкірий матрос. В одній руці він тримає дорожню сумку, а в другій — фотоапарат. Матрос спритно пробігає по дошці, сідає в автобус… І тут директор страхової компанії прокидається, увесь залитий холодним потом.

А справді — що б то було, якби трап на кораблі «Куретаке-Мару» не виявився такий слизький і якби матрос із Бангладеш не посковзнувся і не зламав ногу?

Тоді б уже ніщо не допомогло. Треба було б сплатити багато мільйонів нахабним і спритним аферистам. Можливо, це не дуже зашкодило б такій великій страховій компанії як «Ллойдс оф Лондон», але завдало б відчутних збитків меншим підприємствам.

Дирекція компанії не дуже переймалася тим, що шахраї не були покарані, бо судова справа про відшкодування — то завжди погана реклама для будь-якої страхової компанії. Навіть якщо правда на її боці.

Таким чином, дирекція теж була задоволена з перебігу подій. Видатки для такої компанії украй незначні, зате прибутки величезні. Представник компанії у Кейптауні був приємно здивований, коли дізнався про виділену йому велику премію «за оперативність». Муджібар Саттар також не сподівався, що страхова сума за ногу буде такою великою.

Італійці, а особливо сіцілійці, кажуть, що Таорміна — найгарніше місце світу. Треба визнати, що коли і є в цьому певне перебільшення, то зовсім незначне. Невелике, але чепурне містечко розташувалось на досить високому березі над чудовою голубою затокою. Трьома терасами пагорб збігав до самого моря, понад яким тяглася вузенька смужка пляжу, але не кам'янистого, а з гарним жовтим піском.

На цих терасах височіли вишукані палацики багатіїв і невеликі, але теж для багатої публіки, пансіонати, де курортники платили щонайменше по сто п'ятдесят доларів за один день.

На затоці є, звичайно, місце, куди прибився корабель святого Павла. У кожній місцевості Сіцілії і на грецьких островах обов'язково мусить бути таке місце. Святий Павел справді був не лише відомим, але й дуже сумлінним туристом, який не минав під час своїх мандрів навіть найменших сіл. Він не ходив від села до села пішки, не їздив собі на ослі, а мандрував кораблем по морях і затоках, аби нащадки могли хвалитися, показуючи місця, де Великий Апостол ставив свою ногу на пісок.