Оповідання та повісті, окрушини

— Спить, — сказав старий і вже певнішим кроком почапав до дверей.

Що тут коїться? До страху перед небезпекою, яка загрожувала їй особисто, приєднувалося передчуття, що ось тут, за кілька кроків від неї, твориться якесь погане діло. Недобре діло!

Першим пориванням було відчинити вікно і втекти, чимскоріш втекти з цієї печери розбійників. Поки ще жива! Поки втретє не увійшли до неї, вже з сокирою. Але розум опирався втечі наосліп. Тут треба простежити, викрити їх, бо діло погане. Діло — недобре.

Встала, пішла навпомацки і, притримуючи клямку, поволеньки, з передишками, загостривши слух, почала відкривати двері до сіней. Темно й тихо. У світлиці навпроти було темно: щілини у дверях не світились. Раптом до її настороженого вуха долетів звідкись приглушений людський голос. Де ж вони? Напружено вдивлялася в темряву. Побачила ясний прутик на підлозі: у льоху світилося!

Приклала вухо до щілини в ляді. Серце так товклося в грудях, що навіть побоялася: тамті почують його стукіт.

«Певна смерть чекала б мене, коли б побачили». Холодний піт виступив у неї на тілі.

Говорив тепер хтось чужий. Марія не могла вловити кожне слово. Та з першого ж зачутого речення: «Не здаватися — з-за океану нам допоможуть», — здогадалася, з ким Кавулі засіли на раду.

«От воно як, от воно як», — повторювала в думці зовсім розгублено. Поруч творився злочин. Збентеження, страх, гостра цікавість, невиразна, проте нав'язлива думка, що треба щось робити, кудись іти, когось кликати, — все це змішалося в голові Марії.

Знала, що всі Кавулі скупі, неприхильні до людини, користолюбні, хитрі, але ніколи не подумала, що вони здатні на такий злочин. Не могла всього вловити, але з тих уривчастих слів їй стало ясно, що вони, не виключаючи старого й Катерини, вбивали. Мало сказати — вбивали. Так знущалися з своїх жертв, що кров у жилах холонула, коли пізніше розповідали про це люди. Раптом мова зайшла про неї. Певно, питав чужий, чи вона досить безпечна особа в хаті. Пропонував, очевидно, знищити її, бо тут озвався старий:

— Не треба. Молоді ви та дурні. Чи думаєте, що говорите? Та ви не тільки на мою голову накличете біду… але й шнурок на свою… Нічого не думаєте… нічого не думаєте.

На селі почувся спів. Парубки поверталися з клубу й співали на все горло. Голоси у підвалі втихли. Світло погасло. Жах пойняв Марію. Вб'ють. Не встигне й крикнути. Обережно, щоб не заплутатись у власній сорочці, піднялася з колін і навшпиньках добралась до своєї постелі. Накрилася з головою, але це не дуже допомагало, бо клацала зубами, аж самій страшно було. Чула, як виходили з льоху, як зносили щось з горища, як хтось вискочив наперед, щоб пса притримати. Не чула тільки, коли старий до кімнати зайшов. Марія неспокійно поверталася з боку на бік. Вирішила не спати до ранку. Проте таки заснула, сама не зогляділася як.

* * *

Вранці скочила з постелі, немов хто підкинув. Здалося, що хтось торкнувся холодною долонею її чола. В кімнаті нікого не було. Сонце давно вже зійшло. Під дверима надоїдливо нявчав кіт. Марія пішла відчинити йому двері. Підлога в сінях була свіжо вимита. Ясно, змили сліди. Завагалася на хвилину: видоїти корову чи зроблять це вже без неї? Хіба видоїть ще, бо доки невістки здогадаються, що її нема дома, вим'я нажене, як гори.

Увійшла Катерина. Ніхто не запідозрив би в цій рум'янощокій молодиці з ямочками на щоках і з великими карими очима кривавого змовника.

— Чуєш, — привітно звернулася вона до Марії, — їдуть люди на відпуст до Гриневої Гори. Ти колись мала таку охоту. Як хочеш — їдь.

«Хочуть збутися мене. Замишляють якесь діло. Хочуть мати вільні руки. Вчора, здається, їм перешкодили парубки, що поверталися з клубу. Зброя. Зброя. Вчора багато говорили вони про зброю. Або завезти у двір, або вивезти з двору мають якусь зброю. Свідків не потрібно їм».

Марія, не глянувши на Катерину, знизала плечима:

— Дякую тобі за ласку. Відійшла мені вже охота їхати на відпуст…

Катеринине лице негарно видовжилось. Голос підскочив угору:

— Що це має значити? Чому не хочеш їхати? Кажу тобі, що тата й худобу обійду сама… Ти їдь… а то ще скажуть, що ми тебе не пускаємо, ти ж знаєш, які тепер часи настали. Поїдеш, Маріє…

— Не поїду, Катерино.

— А це чому?

— А тому, що зараз мені треба в район іти…

Обличчя Катерини перекосилося, але тої ж хвилини вона опанувала себе. Щоб підкреслити свій цілковитий душевний спокій, ще й позіхнула на весь рот:

— А що тобі район? Сьогодні там ярмарку нема… Що ти маєш там шукати?

«Я б тобі сказала, що я маю там шукати, але боюся, що як вчуєш, то не вийду живою з цієї хати…» — подумала Марія.

— Зуб у мене болить… Спокою немає… Треба до лікаря.

— І вночі болів? — подивилася на Марію пильно, з явним підозрінням.

— Не знаю, чи болів, чи не болів, бо спала я, як забита. Може, і болів. Напевно болів, бо бачила я цієї ночі дуже важкі сни…

— Ану, покажи мені той зуб… Котрий то?

— Я не кобила, щоб мені в зуби заглядати…

Катерина засміялася на все горло, але нічого веселого не було в тому сміхові:

— Коли в нашої покійної боліли зуби, то вона прикладала галун або полоскала рот виваром з дубової кори, але до лікаря не ходила. То була правдива хазяйка. Тату! — гукнула Катерина через сіни. — Ану, ходіть сюди. Треба вам, тату, запрягати коней та везти свою кралю до лікарні в район. Чули чудасію? До зубного вибирається.

Увійшов старий. По ньому помітно було, що не спав ніч. Але голос його не здавався.

— Що тут поміж вами зайшло? — крикнув. — Чого тобі, Катерино, треба від неї? Хоче йти до лікаря, хай іде собі до лікаря. Хіба я тримав її коли-небудь? Хіба не пускав, куди хотіла? Хай сама скаже!

«Старий лис, хитрий ти, але цим разом мене вже не впіймаєш», — думає Марія з ненавистю.

Старий починає нишпорити в капшуку з грішми.

— На… може, треба буде на дорогу…

— Нічого мені не треба…

— Я розумію, що тепер лікар задурно, але, може, перекусити схочеш…

— А як же вона буде перекушувати, коли їде з зубом до лікаря? — єхидно засміялася Катерина.

— Мовчи! — гримнув на неї Кавуля. — Мовчи, бо ти хоч і вважаєш себе за розумну, а дурна, як чобіт. Нічого ви, — переніс на множину, — не хочете розуміти, нічого, анічого…

Він не ховав десятки в капшук, а ще тримав її в простягнутій перед собою руці. Марія, обминувши його, попростувала до дверей. У воротях зупинилася: «Гей-гей! Якою увійшла я у ці ворота, а якою покидаю їх…» Але одразу й схаменулася. А за чим то вона жалкує? Якою тоді була? Затурканою овечкою, яку повели на заріз, а вона й пішла з похнюпленою головою. А сьогодні? Загартувало її життя — на загибель усім кавулям. Сьогодні розум заступив милосердя і помста стала не гріхом, а обов'язком.