Оповідання

–  Рятуйте, хто в бо­га вi­рує! Ря­туй­те!
– i бiльше нi­чо­го вже не пам'ята­ла…

Очутилась во­на до­ма. Нi, не очу­ти­лась, а впер­ше розп­лю­щи­ла очi. Де во­на i що з нею,- то­го во­на не ро­зу­мi­ла. Її об­ря­ту­ва­ли па­руб­ки та дiв­ча­та, ви­бiг­ши на її крик та по­га­сив­ши по­же­жу. Во­на стра­шен­но по­пек­ла­ся, але то­го не чу­ла: її ще дуж­че пек­ла га­ряч­ка… Страш­но во­на му­чи­лась. Усi її роз­па­ле­нi дум­ки кру­ти­ли­ся те­пер круг од­но­го осе­ред­ку: їй все зда­ва­ло­ся, що во­на га­сить по­же­жу, i во­на бор­са­лась, ки­да­лась, да­ви­ла по­пе­че­ни­ми грудьми пiл, де ле­жа­ла, кри­ча­ла:

–  Рятуйте! Лю­ди го­рять! Санька-го­лу­боч­ка зго­рить!…

***

Перед смер­тю во­на очу­ти­лась зов­сiм. Во­на зро­зу­мi­ла, що вми­рає. Бi­ля неї сто­яв батько. Ма­чу­хи в ха­тi не бу­ло. I бiльше не бу­ло нi­ко­го. Во­на пiз­на­ла батька, але нi­чо­го не ска­за­ла. Про­мо­ви­ла тiльки:

–  За що? Гос­по­ди, бо­же мiй! За що?
– пiд­ве­ла­ся i, скрик­нув­ши, впа­ла зно­ву на по­душ­ку. За кiлька хви­лин во­на бу­ла мерт­ва.

Її по­хо­ва­но, i нiх­то не по­жа­лiв її. Во­на всiм ос­та­лась ка­торж­ною. Санька тiльки пла­ка­ла. I нiх­то й не ду­мав од­мо­ви­ти со­бi на те пи­тан­ня, що во­на ки­ну­ла вми­ра­ючи: за що? За що стiльки му­ки, го­ря та слiз до­да­ють лю­дям лю­ди, ко­ли й так жит­тя та­ке ко­рот­ке i та­ке сум­не?…

1888.XII.31.

У с.Олек­сiївцi в Ка­те­ри­нос­лав­щи­нi

БАТЬКО ТА ДОЧКА

I

Мала Ма­ру­ся зос­та­ла­ся до­ма са­ма - її батько пi­шов на ро­бо­ту в шах­ту. Нi бра­тiв, нi сес­тер у неї не бу­ло; ма­ти її вме­р­ла, тим во­на зав­сiг­ди зос­та­ва­ла­ся са­ма, як батько йшов на ро­бо­ту.

Вони прий­шли сю­ди з се­ла. Ма­ру­ся за­люб­ки зга­дує той час, як во­на там iз ма­тiр'ю жи­ла. Тiльки це дав­но, дав­но бу­ло! Во­на лед­ве при­га­дує мо­ло­де врод­ли­ве об­лич­чя з ве­ли­ки­ми тем­ни­ми очи­ма. Во­на при­га­дує, як це об­лич­чя, без краю лас­ка­ве, схи­ля­ло­ся до неї, а дбай­ли­вi ру­ки вкри­ва­ли її теп­лi­ше, i ти­хий ма­те­рин го­лос ка­зав:

–  Спи, моя го­луб­ко! Спи, моє сер­денько!

Багато з то­го, що то­дi бу­ло, по­за­бу­ва­ло­ся - ад­же їй тiльки чо­ти­ри ро­ки бу­ло, як ма­ти вмер­ла, - але цей ча­рiв­ний об­раз нi­ко­ли не зни­кав з ду­шi бiд­ної дiв­чи­ни-си­ро­ти.

Її батька зва­ли Мак­си­мом. Вiн був без­зе­мельний, бо Ма­ру­син дiд, за пансько­го ще пра­ва, був при па­нах, а не хлi­бо­ро­бом, i че­рез те зем­лi йо­му не да­но. Як Мак­сим дру­жив­ся, то йо­го ма­те­рi вже не бу­ло на свi­тi, та й батько не­за­ба­ром по то­му вмер. Зос­тав­ся Мак­сим сам iз жiн­кою.

У їх бу­ла тiльки хат­ка та дво­ри­ща кла­поть, а зем­лю хлi­бо­роб­ну най­ма­ти до­во­ди­лось. По­ки ма­ти Ма­ру­си­на жи­ва бу­ла, - во­ни так-сяк гос­по­да­рю­ва­ли; а вже як во­на вмер­ла (тiльки п'ять год за чо­ло­вi­ком i по­жи­ла), то то­дi гос­по­да­р­ст­­во зов­сiм за­не­па­ло, бо й не мож­на бу­ло ха­зяй­ну­ва­ти без гос­по­ди­нi. Мак­сим не схо­тiв же­ни­ти­ся вдру­ге; вiн од­дав Ма­­ру­сю в сiм'ю до своєї сест­ри, а сам по­за­би­вав вiк­на та две­рi у батько­вiй ха­тi та й по­дав­ся за­роб­ля­ти на шах­ти.

У тiт­ки Ма­ру­ся ви­жи­ла чо­ти­ри ро­ки. Важ­ко їй там бу­ло жи­ти! Во­на зав­сiг­ди бу­ла як чу­жа, як прий­мач­ка у цiй сiм'ї. Там бу­ло вже чет­ве­ро дi­тей та двоє ста­рих, - то Ма­ру­ся бу­ла аж сьомою. Усiм тре­ба бу­ло на­да­ти їсти, всiх тре­ба бу­ло якось одяг­ти. Тiт­ка з дядьком з усiєї си­ли пра­цю­ва­ли, го­ду­ючи сiм'ю, - тож не див­но, що во­ни ча­сом на­тя­ка­ли Ма­ру­­сi, що во­на не "своя". Прав­да, Мак­сим пла­тив сест­рi за до­ч­ку скiлькись там гро­шей. Тiт­ка з дядьком зна­ли, що цих гро­шей ста­не, щоб про­го­ду­ва­ти дiв­чи­ну. А все їм зда­ва­ло­ся ча­сом, що Ма­ру­ся - зай­вий кло­пiт у їх; зда­ва­ло­ся це їм то­го, що важ­ка ро­бо­та в убозт­вi зу­чи­ла їх тру­си­ти­ся над кож­ною крих­тою.

Через те Ма­ру­ся не зна­ла жа­лу­ван­ня в цiй сiм'ї. Во­но i свої дi­ти тiт­ка не ду­же ми­лу­ва­ла, та все ж то бу­ли свої: хоч i по­кар­тає, та й по­жа­лує по­тiм. А Ма­ру­ся бу­ла "не своя", хоч i ро­дич­ка. Тим во­на чу­ла вiд тiт­ки зде­бiльшо­го са­ме бу­р­чан­ня та гри­ман­ня i ма­ло, ду­же ма­ло ко­ли заз­на­ва­ла жа­лу­ван­ня. Eгe, во­на не зна­ла жа­лу­ван­ня, то­го пест­ли­во­го ма­те­ри­но­го жа­лу­ван­ня, що так доб­ре йо­го вид­ко на­вiть, як гля­не ма­ти, як пог­ла­де ди­ти­ну по го­лiв­цi. Оце са­ме й бу­ло най­бiльшим го­рем бiд­нiй ураз­ли­вiй дiв­чи­нi. Тим i об­раз той, як ма­ти її пес­тує, на­хи­лив­шись до її, Ма­ру­си­но­го, при­го­­лов'я, збе­рiг­ся в ди­тя­чiй ду­шi та­кий зваб­ли­во-ча­рiв­ни­чий.

Найбiльша ра­дiсть Ма­ру­сi бу­ла, як у не­ро­бо­чий день ча­сом при­хо­див до неї батько. Вiн ду­же лю­бив Ма­ру­сю, зав­сiг­ди при­но­сив їй яко­го гос­тин­ця, са­до­вив її до се­бе на ко­лi­на, як во­на бу­ла ма­ленькою, i так ба­га­то роз­мов­ляв iз нею, як во­на пiд­рос­ла. З са­мим батьком тiльки роз­мов­ля­ла во­на зов­сiм щи­ро, сам батько тiльки й знав, чим во­на жу­ри­ла­ся та з чо­го ра­дi­ла.

I ото, як од­но­го ра­зу си­дi­ли во­ни вдвох у сад­ку, її жур­ба за рiд­ним пес­ту­ван­ням ви­бух­ну­ла вiд­ра­зу.

–  Вiзьмiть ме­не, вiзьмiть ме­не до се­бе, тат­ку! Я не хо­чу тут бiльше жи­ти!
– бла­га­ла, ри­да­ючи, дiв­чи­на, при­па­да­ючи своєю ма­ленькою чор­ня­вою го­лi­вонькою батько­вi до ко­лiн.

–  Серденько моє, ку­ди ж я те­бе вiзьму? Ад­же я в ка­зар­мi жи­ву, - там то­бi не мож­на жи­ти, - впев­няв її батько.

–  Я бу­ду там жи­ти, я бу­ду вам по­соб­ля­ти, - тiльки вiзьмiть ме­не!

–  Дурненьке! Ти не знаєш, що то та­ке ка­зар­ма. Там кис­но, не­чис­то, там жи­вуть са­мi ве­ли­кi чо­ло­вi­ки, а дi­тям там не мож­на жи­ти. Нi­як ме­нi те­бе, доч­ко, взя­ти.

I справ­дi не мiг батько взя­ти Ма­ру­сю. Ка­зар­ма, де шах­та­рi жи­ли, - це бу­ла дов­га, кис­на й бруд­на бу­дiв­ля. В нiй жи­ли ро­бiт­ни­ки й спа­ли всi по­ко­том на од­но­му по­лу, а пiл тяг­ся че­рез усю ха­ту. Бу­дiв­ля бу­ла ду­же вузька, бо мiж по­лом та дру­гою стi­ною лед­ве мож­на бу­ло прой­ти, щоб ляг­ти на пiл. Тут не мож­на бу­ло жи­ти сiм'єю - ось че­рез вi­що Ма­ру­син батько не мiг її до се­бе взя­ти.

Але її сльози зво­ру­ши­ли йо­му сер­це, i вiн по­чав ду­ма­ти, яким би спо­со­бом зро­би­ти, щоб доч­цi бу­ло жи­ти кра­ще. Вiн зга­ду­вав усiх своїх ро­ди­чiв, сил­ку­ючись уга­да­ти, хто з їх був би лас­ка­вi­ший до Ма­ру­сi, щоб ту­ди вiд­да­ти її, у сест­ри заб­рав­ши. Та нi­чо­го не на­ду­мав. Та­ких ро­ди­чiв не бу­ло; бу­ли й гар­нi лю­ди, та хто ж йо­го знає, як у їх Ма­ру­сi бу­де. Ад­же й сест­ра йо­го - лю­ди­на гар­на, а Ма­ру­сi важ­ко в неї жи­­ти. Та ще й те: сест­ра гнi­ва­ти­меться, ко­ли взя­ти в неї дiв­чи­ну, а ко­му iн­шо­му вiд­да­ти.