Оповідання

І забув він все - артист.

І з тої хвилі минув довгий час і настала осінь.

В природі ішло все до посліднього викінчення. Тут і там добачувалося в ній послідні рештки сіяючої краси. В лісі... на нивах... в парку, а найбільше між гордими осінніми цвітами без запаху.

Тижні минають, як стоїть йому циганя перед душею.

І він бачить його, як тогді стояло... в мізерній одежи­ні... головка сповита на манер матрони... в хустку не­означеної барви... смагляве личко з чорними очима... щастям розсіяними, напрочуд гарними очима... сумно вони закроєні - одинокі!!

І він хотів би, щоб воно знов прийшло.

Але не тепер - в маю.

Як все буде облите золотом сонця, буде розкошувати в свіжій зелені і в цвіті, в запаху і красі, в новості і уті­сі, і як повернуть ластівки,- щоб воно знов прийшло.

І він підняв би його високо вгору, а відтак дав би ми­лостиню.

За те нехай би поцілувало його. Але не в руку і під рукав - лише в уста. Своїми дрібонькими, непорочни­ми, теплими устами - нехай би поцілувало його. Тими пречистими оксамитно-м'якими братками... раз, і дру­гий, і третій, а відтак нехай би ішло собі.

* * *

Але воно не прийде.

Попливло кудись далеко, гуляє під голим небом - і не прийде...

І виросте з нього така сама пальма, як його мати - висока, поважна... з сумовито закроєними очима - і буде клонитися.

Вивчиться руки навхрест складати і при кождій хаті і кождім порозі в просьбі о зношену одіж оставляти щось зі своєї покори...

ТАМ ЗВІЗДИ ПРОБИВАЛИСЬ

Поезія в прозі

Під самим лісом плила вузька глибока ріка. Змива­ла коріння старих дубів, холодила берег, на якім ви­ростало буйне зілля, густі дикі корчі дерев,- і від­бивалась від часу до часу від берега на знак життя.

Густий ліс дубовий надав їй барву своєрідну. Плила зовсім зеленою водою, і лиш там, де припирала лівим берегом до гладкої рівнини, блистіла здалека сивавим сріблом.

По ній пишались водні рожі, а ще більше їх широке зелене листя.

Рівнина, що припирала до лівого берега,- се широ­кий степ. Степ український. По нім грала розпаношена безконечна туга і одностайний сум.

Звідки походив?

Не знав. Вже здавна був. Йому тут широко, і він роз­пустив далеко свої сумні крила і грав по пустім морю тім, мов цар...

Незамітно плила ріка вперед. Лиш як вітер здіймався й шалів по степу, її гладка поверхня морщилася з болю.

– Чого терпиш?..
– питав тихим шелестом дубовий ліс зелений.

– Дражнить мене, а розіллятись не можу,- відшептувала болісно.

– Виступи з себе, розіграйся та залий цілий степ широкий, щоб знав, що і в тобі сила!
– радив великан.

– Замало мене, щоб залляла цілий степ широкий,- відмовила сумно.- Зробились би з мене хіба краплі ро­си на нім, та окрасили його, мов кришталями. Волю так.

– Так? Стіснена в оцей жолоб та вічно стережена ка­менистим берегом?

...По гладкій поверхні промайнув у ясній, місячній ночі усміх її...

– Я глибока. Безмежно глибока. Оскільки вужча,остільки глибша. Оце широке пишне листя, що плаває тут і там по мені, що незамітною стеблиною здіймається з мойого замуленого дна до ясного світла, - воно тобі скаже, яка я глибока. Се моя сила і моє багатство...

Задумався ліс дубовий.

Говорила про багатство, а майже незамітна в тім широкім степу, і усміхалась.

* * *

Він був її вічною окрасою. Німої пристарої поезії. Магічними місячними ночами снувались русалки по його березі. В глибині його темній, безшелесній співали полохливі соловейки... а десь-не-десь вганявся з-поміж гущавин дерев сильний дуб-великан угору і глядів понад усіх далеко в сірий степ пустий... Далеко до сходу сонця?

Недалеко.

Але ще ніч пишалася.

А ночі тій відповідав широкий сум на степу й далеко розстелена туга...

За чим?

Що звізди в нім не пробивались. Що весь блиск ба­гатства, що пишався та тремтів вічним сріблом он там на небесах, весь рай, розцвілий на голубім небі, не схи­лявся до нього і ані раз не відбивався в його могутнім далекім просторі.

* * *

А під берегом лісу, в темрявім затишку, де ріка була найвужчою й найглибшою, де сунулась темно-лиску­чою поверхнею своєю незамітною вперед,- там грало світлом небесним.

Там звізди пробивались...

Чернівці, 27 липня 1900

В ДОЛАХ

Присвята В-у і О-у

Стоїть ліс. З дерев: берези, трепети, черемхи, дубини і т. ін.

Восени опадає листя, жовкне і шелестить. Грає з світ­лі різними барвами, іноді місцями жаріє проти сонця, мов само полум'я.

Між ними одна сосна, все зеленіє.

– Чого зеленієш?
– накинулися дерева одного разу на неї.- Ми всі осінню жовкнем і скидаємо листя, а ти одна хочеш відзначатись в лісі?

– Я сосна,- відповіла вона поважно.

– Що се сосна? Або ж ти не деревина, як ми? Не ростеш в землі? Коріння твоє деінде, як в землі? Як се!

– Я сосна,- відповідає вона знов поважно.

– Відколи живем, скидаємо рік-річно листя, не змі­няємо свойого звичаю, а ти одна бавишся зеленню. Сміх і наруга! Акторка!

Пішов лісом сміх.

Коли пізньою осінню почали сніжини літати і на їх гіллі білим пушком укладатися, а сосна все задержала свою одіж, піднявся гвалт.

– Ще не скидаєш твої голки. Вже час би! Ми вже давно про зелень забули...

– Я сосна,- знов відповіла деревина.

Тоді вони загуділи:

– Проч з тобою! ти не деревина, ти зайда. Твоє право неприродне, неможливо, щоб о тій порі справед­лива деревина ще зеленіла!

Сосна схилила поважно свої віти до землі. Росла тут давно та зелень усе задержувала. Голочки її стали гострі і неприязні проти неуважних дотиків, а верши­ною здіймалася до небес. Самітною почувала себе в лі­сі. А що була ростом найвища, орел спинявся на її вер­шині, прилітав і відлітав. І добре було в її густій зеле­ні. З її корони глядів на цілий ліс.