Оповідання

Завжди і всю­ди чую її лю­би­мий приспів:

–  А ти са­мотній!.. І ніщо не заг­лу­шить - я се знаю, - ніщо не заг­лу­шить ти­хо­го співу; крізь стогін ху­ги, крізь сміх вес­ни, крізь регіт гро­му і плюскіт зли­ви - я все вчу­ваю:

–  Самотній!.. Са­мотній!..

Навколо лю­ди. Бли­щать їх очі, трем­тять їх го­ло­си… Снує срібну нит­ку ро­зум і зо­ло­ту - сер­це, хви­ля жит­тя ви­хо­дить з бе­регів, шу­мить і грає, і ко­ли до уст моїх тор­кається ке­лих ве­се­лощів, - я чую вже знай­омий реквієм душі:

–  А ти са­мотній!..

Я пла­чу. З мо­го сер­ця теж ллється стру­мок в мо­ре людсько­го го­ря. І хоч теп­ла ру­ка моя прос­тяг­не­на для дружнього стис­ку там, де йо­го тре­ба, хоч ду­ша моя розк­ри­та для чу­жо­го го­ря, як квітка для ро­си, а про­те… а ра­зом з тим - я чую - встає з гли­би­ни, як вічне прок­лят­тя:

–  Ха-ха! Ти все ж са­мотній! І ко­ли навіть біля сер­ця мо­го б'ється ко­ха­юче сер­це, ко­ли дві іскри злу­ча­ються в по­ломінь щас­тя, ко­ли здається, що сфінкс роз­га­да­ний вже, - і тоді навіть… …І тоді навіть чор­ним клуб­ком ко­титься в гру­дях моїх болісний й гор­дий пок­рик:

–  А я… са­мотній!..

СОН

Снилось мені - чи ж сни­лось мені?

– що в гру­дях у ме­не лиш по­ло­ви­на сер­ця.

"Де дру­га?" - му­чив­ся я.

А та, що ли­ши­лась, би­лась три­вож­но у гру­дях, і в кожнім тріпо­танні чув я жад­ли­вий і влад­ний го­лос:

–  Шукай. І я шу­кав.

Широкими світа­ми, по­то­ком жит­тя, між на­тов­пом й тис­ком мчав я розділе­не сер­це, і скрізь вви­жа­лась мені рідная по­ло­ви­на. І радісно розк­ри­ва­лись свіжі краї сер­ця, і ли­лась най­кра­щая кров у дру­гу, зда­ва­лось, знай­де­ну по­ло­ви­ну.

Та я по­ми­ляв­ся. Краї не зрос­та­лись у цілеє сер­це, а все бу­ло дві по­ло­ви­ни.

Й, скре­го­чу­чи з бо­лю зу­ба­ми, од­ри­вав і волік я - не мчав, а волік я скри­вав­ле­не сер­це, бо все чув го­лос:

–  Шукай… І так бу­ло дов­го, і так бу­ло завж­ди…

Та ко­ли врешті нас­та­ла зи­ма, ко­ли на го­ло­ву мою впав пер­ший сніг, я знай­шов те, чо­го шу­кав.

Останнім тріпо­тан­ням за­би­лось спус­то­ше­не сер­це й, без­си­ле, од­мо­ви­лось розк­ри­ти зів'ялі краї до рідної по­ло­ви­ни. І тоді - ви ро­зумієте?
– тоді підняв я очі до­ро­ги, до біло­го снігу, і зо­ром зацько­ва­но­го звіря бла­гав йо­го: іди… іди… спа­дай, пок­рий навіки…

Так сни­ло­ся мені - чи ж сни­ло­ся мені?..