Оповiдання
Шрифт:
А вони вже їй на те: "Страх! У цих людей нi сорому, нi совiстi, нi душi десь немає!"
Да так i судять собi, смачненько вечеряючи або так бавлячись.
XIII
А дитинка тихо дiйшла… одного ранку приходжу я її попестити, нагодувати; входжу — у хатi темно, бо надворi нахмарило, далеко грiм одгримує, вiтерець залiг десь, тиша…
Входжу, дивлюсь, а дитинка вже очицями поводить. Я до неї кинулась, перехрестила. Воно зiтхнуло разочок, i душечка її одлетiла… Нi Чайчихи, анi Настi не було
Прийшла Горпина, перехрестила, поцiлувала холодну онучечку i довго стояла над нею, довго. Прийшла й Настя, весела й п'яна.
— Що се таке? — каже. — Дочка моя вмерла? Дочко, дочко малая! Рученьки мої холоднiсiнькi! Личенько моє прив'яле! — сама бере її за ручечки, цiлує, у голiвку цiлує.
– Яке ж нiме! Колись-то квилило тихенько — тепер нiме… Так отеє ти вмерло?.. Добре, донечко, добре! Їй же богу, добре!
А сама слiзьми обсипається, наче й горює, й радiє чогось разом.
Коли схопиться хутенько:
— Горiлки треба, горiлки! Люди будуть: ховати доню прийдуть!.. Чи прийдуть же? Що ж? Все треба горiлки… Побiжу!
I побiгла, i до ночi не верталась. А ми тут розгорили труночку, прибрали, зiллячком уквiтчали. Уночi Настя вернулась. Знов дитину за ручечки брала, знов у голiвку цiлувала. Коло труночки й звалилась, i заснула, i все: "Добре, добре, їй же богу, добре!" Все те слово промовляла.
А вранцi прокинулась, побачила труночку, — iздригнулась, збiлiла.
— Умерла! — промовила, наче вона того й не знала, забула. До дитини, а я її одводжу:
— Насте! Насте!
— Пустiть! — гримнула. — Нехай подивлюсь! Я ще не бачила її досi, до самої смертi її…
Дивилась-дивилась, якось тихшала все, нiби сумирялась, та й вийшла з хати.
Ми й поховали дитинку — її не було; а потiм, як уже прийшла, — прийшла того вечора твереза i бiла-бiла, стомлена така прийшла, — нiчого в нас не питала… Пiсля сього ще гiрш запила.
XIV
Не день же й не два таке життя велося… матiнко, два роки! Коли Настя разом покинула пити, нiкуди й кроку з двора не йде; а сама така тривожна! В лицi мiниться, здригається, труситься, — от начеб вона собi смертi чи… волi ждала! Питаю — мовчить. I так три днi. На третiй день увечерi промовила слово: "Обманив!"
— Насте, голубко, — кажу їй, — що тобi таке? Скажи ж менi, моя безталанна!
— Що менi зробити? Я пiду до його, пiду… Або я його з свiта зведу, або сама зiйду. Вiн мене впевнив, що в понедiлок волю пришле… Пiду, пiду, хоть задушу його… Може, полегшаєВирвалась у мене з рук та й побiгла. Я за нею, сама старiй кричу: "Лихо, горе буде!"
А стара тiльки головою кивнула, нiби й не ждала iншого.
Бiжу я та кричу: "Насте, Насте! Пожди мене! Я з тобою хочу йти… Я тобi поможу у всьому".
Не слухає, бiжить. Мусила я додому вернутись.
Нема Настi до ночi; нема уночi; не прийшла i вдень. Посилала панi шукати. Шукали ми, не знайшли.
Коли так, на другий уже день, в
обiдню добу, iде вона i два москалi її проводять.Кинусь я до них:
— Голуби мої сизi! Що ви з нею робитимете?
— От баба здурiла! Певно, всi ви дурного роду! — каже менi сухенький, жовтенький москалик, розмахуючи бумагою. — От i ся, — на Настю показує, - тут їй воля, тут би їй вибрикувати, а вона останнiй розум згубила.
— Яка воля? — питаю, не розумiючи.
— А вже ж вiльна буде! От яка!.. Вже порiшили. Який панич гарний за неї просив!
А другий москаль:
— Еге! За стару не попросять! Пропадай стара!
I жартують такеньки межи себе. А Настя йде бiла як хустка, нi журлива, нi весела, — от мов з каменю.
Вибiгла Чайчиха. Кажу їй — вiри не йме i слухати не хоче. А панi перелякалась: то за тим знайомим шле, то за другим, плаче, ради просить, жалкується. А ми чекаємо — ждемо: чи смерть, чи воля бiдолашним буде. Колотилось в нас такеньки аж тиждень. Зовсiм уже порiшили, що ми вiльнi, а все панi пускати нас не хотiла — та мусила вже.
От як зiбрали нас в останнiй раз та об'явили, що ми всi вiльнi, у руку бумагу дали, вийшли ми за ворота панськi, — як заридає тодi Чайчиха!.. Ридає, ридає так, господи! Та тiльки приказує: "Ой, свiте мiй, свiте мiй милий, свiте мiй красний!"
Зiйшлися сусiди, товплються на улицi, оступили, поздоровляють нас, самi з нами плачуть, а нас умовляють.
А Чайчиха їм на те:
— Сестрицi! Брати! Родина! — так-то вже величає їх! — Не боронiть — нехай поплачу! Я двадцять рокiв не плакала!
I так вона вимовила, що всi знов дрiбними сльозами вмилися.
Як я тодi на неї глянула, тодi я тiльки й побачила, якi в неї очi добрi, який усмiх ласкавий, — наче то не Чайчиха передо мною мовчуща, понура… А далi як схаменулась вона, як глянула на дочку, охмурнiла i осмутнiла знов тяжко. А Настя стоїть, на всiх, на все дивиться та шепче:
— Я вже сьогоднi випила, — шумить менi в головi…
А далi:
— Люди добрi! — простогнала. — Чи я вiльна, чи я тiльки п'яна?..
XV
Настина подруга давня, ота Кривошиенкiвна, прийняла нас до себе в хату. Зiбралось ще скiльки добрих сусiдочок туди до нас та радимось. Тiльки Настя — як сiла в кутку, як схилила голову, — немов замерла так.
— Насте, — кличемо, — iди лишень до ради, порадимось.
— Голова болить! — одказала.
На другий день ще гiрше вона занедужала; вже з того дня й не вставала. Танула вона як свiчечка. Нiкого не пiзнає, дивиться страшно i все за голову себе хапає.
— Горить, горить! — каже.
На п'ятий день пiдвелась, хустки шукає, зривається нiби куди бiгти.
— Насте, куди се?
— Горiлки хочу!.. Пiду! Пiду!
Мати заплакала, — просить:
— Доню моя, схаменись!
— Пустiть мене, пустiть!
— Куди ж тебе пустити! Ти на ногах не встоїш… Ляж!
— То вбийте мене, вбийте! — крикне, ламлючи руки.
Положили її знов на лiжко. Почала, вона кидаться, почала стогнати, кричати: