Орігамі-Блюз
Шрифт:
Напередодні вони пили горілку поцілунка ми, з рота в рот, як п’ють лише десертне вино, шампану чи воду. Але похмілля Мрія не відчуває.
Вона теж лежить заціпеніла й щодалі відчутніше її опановує підступний, як атропін, жах. «Що я роблю в одному ліжку з цим хлопчиком?
Гаразд, нехай не хлопчиком… але зовсім юним чоловіком…» - уперше впритул запитує себе Мрія. Й не знаходить відповіді. «Чи Флеш запитує себе, що робить він в одному ліжку з жінкою, яка ледь не на десять років старша за нього?» - також уперше питає себе Мрія й знову не знаходить відповіді. Рука Флеша, важка й розслаблена уві сні, обіймає Мрію. Мрії ледве вдається видерти своє тіло зпід теплої ваги смаглявого, божественно принадного, антично довершеного тіла. Флеш знову навіть не ворушиться. Мрія стоїть і дивиться, як він спить. Він гарний. Занадто гарний. Занадто бажаний, прекрасний тією рідкісною людською красою гармонії рис, рухів (і незворушності) й духу, що запалює плоть зсередини буршти новим вогнем - саме це диявольське сяйво колись зруйнувало нещасного Уайльда, і, мож ливо, Флеш привабливіший за Альфреда, і, можливо, якби він трапився на шляху денді великомученика, Доріан вийшов би смаглявим божевільним брюнетом з татарськими очима й породистою статурою чистокровного арабсь кого жеребця… «бійцівська рибка», увічнена улюбленим Копполою, такий собі РастіДжеймс, Капорівський Алей зі сколупнутим нафіг шифе ром, інфікований щемною агресивністю сучас ного покоління…
Мрія швидко збирає свої розкидані по кімнаті одежі, хутенько натягує їх на себе як доведеться й мерщій вискакує геть
Вітер прийде вранці, він прийде зі Сходу
Східний вітер вранці прийде й забере твою мрію з собою
WANTED!
І ти після тихої ночі вийдеш на ґанок у соняч ний ранок
Відчуєш, що зникла Мрія
WANTED!
Намацаєш свою порожність
Згадаєш, що це була нездійсненна мрія
WANTED!
Й спитаєш себе: звідки вітер дме?
А вітер здійме твій попіл
І прошепоче як в мушлю в твою порожнечу:
Зі Сходу… зі Сходу… зі Сходу!
Цю пісеньку, цього блюза, співає у Флеше вому сні жіночий голос, якого Флеш ніколи в житті не чув: це голос його ненародженої сестри, котра могла б бути старшою за нього на три роки. Або молодшою. А може, це голос його прапрабабці, коли тій ледь виповнилося вісімнадцять і вона ще пам’ятала своє попереднє життя, де була індіанкою з племені Коен та, можливо, навіть звалася Катрін Текаквітою…
Іще одне літо шубовснуло у море - з коханням, немов з каменем на шиї, а Місяць хо дить вже ледь не торкаючись води й ховається швидше, аніж два місяці тому. Осінь наліплює листя на скроні, немов накладає цілющі долоні, що несуть забуття пекельноюним недоумкам з гарячою кров’ю й свідомістю необ’їждженого скакуна, в чиїх грудях - поки що - навіжено калатає серце. Сонце вже не збуджує нестрим ного шалу підліткових веселощів, а м’яко, не наче досвідчений психіатр, перетворює людей на розімлілих ящірок, які осьось впадуть у прірву піврічного анабіозу. Вода не пестить - освіжає. Востаннє третього дня оскаженілий від шаленої спеки вітер навіжено гамселив небом об воду, а каламутне сонце було багряново попелястим, немов передсмертна жарина зі згасаючої ватри, втричі більшим за будьяке нормальне сонце, й воно лиховісно тануло у пошматованому небі, схожому на пісок, пере мішаний з попелом. По тому - запала затишна мишача тиша, переддощова, але іще востаннє політньому тепла, немов шепіт біля самої вушної мушлі. Осінь - доросла дівчинка: години марнує на гойдалці в саду, бундючно гризучи стигле яблуко й виколупуючи носаком охайного черевичка яскравий камінчик з вогкуватої землі. І дикий виноград - старий педофіл - ще не червоніє, бо дівчинку ще не розгойдав Західний вітер: усе, чим доводиться милуватися, зводиться до медвяно засмаглих колінок (так, від Набокова восени нікуди не подінешся, він виринає, як безліч сезонних явищ, мов пацюк з підвалів мозку, бо літо повідмикало на прощання всі двері й прочинило шиби - тілом гуляє протяг). Прірви душ люд ських заповнені черепами миттєвостей - кругла могила концтабору свідомості взимку… Зреш тою все минається, коли дихаєш вільно, на повні груди. Тамуєш подих - спогад прилипає до серця, обліплює його, мов багном перлину скарабей. Котиш оту втричі більшу за себе ку лю - священний у своїй недоумкуватості скарабей, вбогий бездиханний Сізіф - пусте лею - у вічних пошуках гори, де гіпотетично міг би полишити ту кулю й вилетіти з тонкої шкаралупи земного тяжіння. Знесилене повітря відпускає на волю паперових зміїв, втрачають орієнтацію птахи й паперові літачки… Піщаний всесвіт візерунки мушель мурах соломинок пі р’їнок хмизу дощових крапель недопалків каба лістичні послання пташиних слідів. На воді завмирає малюнок зім’ятого шовку сангіновий начерк Міста у попелі лагідного хмарного смут ку смачне розвіювання диму запаху плову водо ростей річки вогкого листя й коріння верб що ніби статуї з піску мжички з серця Павко під хоплюються й неквапливо вилітають чайки й сідають на воду схожі на паперові човники істерична ілюмінація мозку врешті згасає небо вітер щаслива випорожненість останні реве ранси викликаної на біс саморефлексії такий ніжний мінливий повітряний водяний піщаний спокій де начерки спогадів вугіллям є лише графічним відображенням якоїсь штучної ста тики свідомості що має припинити своє існування на останньому зламі японської тра гедії останнє в дзеркальній анфіладі люстро дивиться у вічність розкривається з легким сплеском мінливий простір спокою підніміть мрії повіки мов завісу осінніх шат вона побачить те що бачила із заплющеними очима зім’ятий прозорий шовк на поверхні останнього люстра, що розчиняється у ніжному мінливому повітрі піску й у воді з паперовими човниками чайок… аметистові обереги дощу звисають з неба й розтушовують начерки спогадів розмивають їх немов акварелі… підживи мрію струмом свого бажання у неї сіли батарейки ти зваблива омано на коліна! тортури флейти вона біжить їй млосно заміни дівчинці батарейки!.. Стара, мов корч дикої груші, чорна безнога відьма налякала Мрію сьогодні вранці: ніколи Мрія не бачила серед благословенних цих місць такої почвари, навіть серед жебрацтва під Фролівським монас тирем не буває нікого схожого на цю страхітливу примару, зіткану з мороку й суцільного чумного лиха. Незабаром тріскає фінічка на шкіряній шийній мотузці: голка морського їжака. Мрія викидає уламкиполовинки в озерце біля автобусної зупинки, з якого прозоро і сумно перегукуються ніжними голосами осінні три тони. Повертаючись берегом, майже навпроти спорожнілого Флешевого будинку, Мрія нас тупає лівою ногою на шкло, яке підступно ховається у піску (можливо, й від часів діонісій з Флешем відкололося), скалка глибоко роз тинає шкіру на тому місці, де кров зупинити найважче. Мрія кульгає додому - чимось ту рану замотати, згадує, що лишила каву на ввімкненому пальнику, й розбиває об залізо хвіртки ліву брову. Ближче до полудня, який лише вгадується за низькою, мов брудне павутиння, небесною стелею, сумна й знесилена Мрія констатує запалення лімфатичного вузла під лівою пахвою. Оце вже страшно до щему у вилицях, скронях, потилиці, щелепах, зубах: чого б це раптом? це що, СНІД? звідки воно, й болить чимдалі потужніше, загусає біль, шарпає зсередини поштовхами. Мрія з нещасним лицем підводиться з кріслагойдалки - заварити собі чортзна яку за рахунком каву - й наступає на покалічену осу. Наступає, причому пораненою ногою, куди розлючена агонізуюча тварюка миттєво випускає всю свою передсмертну ненависть до цього вбогого й несправедливого осіннього світу. З очей Мрії виповзають, набуб нявлюючись, дві сльози: Мрія ненавидить ос як ніщо інше на цій планеті. Забуває про каву.
Береться хліба собі на канапку відкраяти - ніж зісковзує на палець (лівої, зрозуміло, руки) й утіває глибокий сардонічний вищир порізу, паскуда! Мрія остаточно впадає у нерви й щосили пожбурює ножа у найдальший кут. Бере зі столу недопите пиво: з першим ковтком відчуває, що до її шлунка прослизнула разом із пивом ще одна оса. Жива. Добре, хоч не встигла вкусити за язик. Мрія підходить до кам’яного кола, де ще жевріє з ночі сумна ватра - по ворушити - ні! так не буває навіть у чорних комедіях: під пальцями багатостраждальної лівої ноги раптом пропікає невідь звідки виникла жарина. Опік потужний. Вищир на пальці чомусь не гоїться, а навпаки, перетво рюється на фіолетовий інфільтрат. Ще одна підстава для істеричних й, між нами, безпід ставних побоювань СНІДу. Але ж дозвольте, панове, Мрія завжди хвалилася тим, що на ній все заживає, мов на собаці! А тут… Нещасна покалічена кішка Мрія - на голому й осоружному під бляшаним небом березі - намагається всередині себе почати все з початку кінця. Доки не загоїлися струни, мотузки, ланцюги, нитки й павутиння, розірвані ураганом, не зрослися знову. Легка течія вітру поволі волочить Мріїну свідомість туди, де немає «верхунизу», «праворучліворуч», «поручне поруч», «далекоблизько», - туди,
де відстань не вимірюється часом, а зусилля - відстанню.Мрії страшно? НІ. Самотньо? НІ. Шкода себе?
НІ. Скроні, чоло, руки обмерзають повномісяч ним ментолом, ефіром заволікає вуха. Чекає вона чогось? Якщо глибше пірнути й пильно придивитися… НІ! Лише інфернальна надія на поверхні мислення: хтось (будьхто) має з’я витися, відчути, що Мрію не можна зараз кидати саму. Принаймні троє людей сьогодні відчувають це, але ніхто не прийде. Не варто за це чіплятися.
Ледь вловна сіра хвилька підбиває до берега величезну, жаско й мертво розпластану по воді бабку з блакитними очима, від самого лише погляду на які Мрію починає нудити. Мрії здається, що всі павуки цієї місцини прагнуть зачепитися саме за її одяг, що ворони хрипко, брутально, гаркаво, уїдливо крячутьвіщують лише над її головою - навмисне! Це - кінець світу. Кінець Мріїного світу, кінець її, Мрії, кінець її «Я». Це так просто і не страшно? Отак, без внутрішньої дисципліни, без щонайменшої особистої сили? Неможливо повірити! Карлос Арана навіяв Мрії зовсім, ну геть протилежне щодо самопочуття у вирі «закінчення епохи власного «Я». Але Мрії здається: з проливним липким потом щоночі, зі щоденною лихоманкою й ниттям, і штурханням у пальці та під пахвиною (не в долю, на синкопу пульсації по руці), вона всетаки втрачає людську форму, хоч їй і нудно чекати, і страшно: а раптом нічого не станеться?
Хоч який катарсис, катастрофа, апокаліпсис, аби тільки не НІЧОГО. Мрія досі ще потребує глядачів для своїх трагіфарсів (окрім неї ніхто не відчує фальшу) - оплески, панове! Завіса - на біс - завісанабіс - завісанабіс- анабіс - анабіс - по колу… грати перед собою - все одно, що виконувати «фігури перед люстром»… а й перед іншими - також… Мрія боїться самоти й відповідальності, яку та накладає на істоту…
Але щоранку - Мрії направду страшно: час її таки добігає кінця, «Я» витікає з неї… Ніхто не винний, ніхто не винен, ніхто не допоможе, ніхто… порожнеча… сон літа закінчився й нічого попереду немає… не рятують звичні фантазії - вони скресалися на порох, втекли, розчинилися, залишається тільки спостерігати смерть літа й смерть «Я». Мааакс… серце плаче зірками й риб’ячою лускою мокрим піском заліплено мозок сценарій ще не написаний був написаний мільйони разів помер анфілада розбитих дзеркал вирва в облямівці дзеркала спокою велично німого до самої смерті воно у візерунку павутиння візе рунок уламків зберегло небо мугикає пісеньку - зіходить мов павук на тоненькій нитці хочеться протягнути нитку минуле скуйовджене прядиво нічого не вийде чому чекала бігти треба було тікати тоді з морських вузлів замість скуйовдженого прядива кодола би тяглася віддати швартови скуйовджене волосся тіло себе не розуміє спраглі час п’ють ковтками а у зілля спокою ледь умочують губи день гепається обличчям в небо й завмирає мов поплавець чайки вічне літо ніколи не згасне в шибах за якими навічно полярна ніч зими бо зима це вічність сонце рухає стрілку пелюстки облітають зали шається серце на голчастому стеблі гойдаються бубонці це ковпак річкового блазня біженці з Країни Див полишають свій скарб вздовж дороги розкриває обійми довколишній простір виказує з мушлі сором’язливу голівку равлик у міжніжжі ріки хоче щоб вітер торкнувся кінчиком язика пучкою пальця з дерев опадають яблунево сріблястого кольору крила крилопад падокрил нанизує краплі крові горобина на нитку лляну виднокола це на шиї без каменю водяні кола…
Погідний осяйний день і сонячна коштовна тиша покинутого серед осені музею… збивають ся у зграї на небесах мандрівні літачки паперові відлітають на південь кульбаби хмарини й мушлі танцюють мурахи в піску ритуальний танок комашине сиртакі тіоіндиґова бабка крила на сонце мружить мрія мов риба ковтає гачок й затягує вглиб поплавок предивного аква марину осіннього дня самотній човник в золотій воді немов пелюстка чорної лілеї в зеленому сріблі протилежного берега неначе колаж між блакитною водою з яскравими піщаними плюсами мілинами та блакитним небом з яскравими мо нументальними хмарами маленький як іграшка лискучий блакитний автомобіль перетворює банально розкішний осінній пейзаж на сміливу інсталяцію на штучне відтворення гостроти реальності звідки людство дізналося про існу вання кола? напевне це краплі легкого сліпого дощу на воді бездоганні кола які можна фіксувати й вивчати скільки завгодно повторювати їх на піску марнотратство записування за вітром його ритми неймовірні швидкоплинні невловні розмаїття їхнє не уміщується на п’яти лас тівкових дротиках музика це математика вітер вільна енергія що тече душа космосу прозорий крилатий вогонь чистого сприйняття. Мрія, напевно, таки померла, й відчужено спостерігає тепер за фантомами юних створінь з глибин своєї смерті, мов квітка… Ховає пивні пляшки в осінньому листі, блукає вітром, голубить котів, співає під біле вино й дванадцять гітарних струн на зорі, на багаття, наче вовчиця на Місяць, почуваючись то занадто експансивною і юною, то старою й мудрою, але - порожньою.
Силою повниться. Навіть попри те, що три чі знагла й жаско нападає на Мрію сова у сутінках біля річки (не бувало тут сов, у цій місцині… ну ніколи їх тут не бувало, та ще й щоб на людей кидалися!). Напнуте південним вітром прання жене будинок за обрій, наче вутлий вітрильник. Під пахвою жаріє, тіпає, судомить. Пташка (кульгава, з відгризеною лапкою) на білизняній мотузці, через увесь двір протягнутій й рогачем посередині підпер тій, - немов сопілка, й джеркіт її чомусь нага дує батькові слова: «Якщо білизна сушиться, то в хаті все добре, бо як лихо чи хвороба яка, то людям не до прання». Мрія взагаліто з тих, що в лиху годину хапаються саме за побут і вмить перероблюють всі господарчі справи - щоб не заважали страждати! Може й дано було Мрії народитися іншою, та не було дано схованки для тієї іншості, але тепер уже - байдуже: Мрію несе, немов підбитий літак, що палає й смердить чорним у блакитному небі, розкидає вогненні кавалки обвугленої плоті. «Я забираю твоє серце і не віддам», - спересердя бовкнула Мрія Флешові, коли той спав (десь у Місті, дуже далеко від хворої Мрії, але їй марилося, що він, може, приїхав вечірнім автобусом, спить зараз у своєму теракотовому будиночку, там, біля самого пляжу). Флеш не прокинувся, і Мріїна свідомість, ще трохи повештавшись попід зачиненою теракотовою оселею, чвалає назад, додому, несучи, мов свічник, Флешеве серце.
Для неї важить лише відверте її попередження (намагалася ж розбудити його крилами нічни ці - луска осипалася й шовковим нальотом вкривала карбоване лице; вуркотінням котя чим - Флеш скинув з себе кота Шико, не прокидаючись; вітром такої сили, що таки настала осінь - за два дні…), а жалості немає.
Флеш не прокинувся, не сказав «ні». Гарячий золотий келих, наповнений густою яскравою кров’ю - серце… б’ється у жмені… кинути своє, зношене, собакам за те, що не відчувало, а тільки ганяло кров, взяти оце собі - щоб боліло!! «Доки я рахуватиму до п’ятдесяти, ти повернешся…» - сам себе благає Мікі Рурк у «Дев’яти з половиною тижнях»…віддам назад… задешево - за очі, що вночі - наче пригаслі жарини, а вдень - мов горіховий мед… я ж не зла, не корислива, не власниця, не маю потреби в тобі - думає собі Мрія тихцем - просто не сягнула ще дна насолоди тілом твоїм, а подруге, ти не попрощався зі мною, пішов, вихмарився, й мені не дав шансу попрощатися з тобою…
У віці Флеша (не так вже і давно насправді) Мрія теж вважала, що можна отак звалити від когось або від чогось… зась! Невідпущене повертається, бо «прощання відьми - немов пил на дорозі - пристає, коли намагаєшся з себе струсити». Й у цьому - страшна поезія існування течій та водокрутів. Потопельник… очам не вірю на ранок - тут років п’ятнадцять вже ніхто не тонув! Добра прикмета: зустрінеш потопельника - прогулянка буде приємною!
Мрія неспішно йде то посередині дороги, то узбіччям, то синусоїдою. Все одно - вперед… життя навспак не повертається, шляхи - теж… за спиною кожного кроку проростає трава Вічності, загоюється степом, засипається бере говим піском… Кроки Мрії - немов листя, що падає з дерева, на обгорілих крилах росте луска, бо Мрія… пливе… а у повітрі й у воді не залишається сліду… серце - юне, досі ще тепле, тріпоче десь в окрайці погляду, на кінчиках вій - замість сонячного сяйва, замість осінніх павутинок, замість думки…