Орігамі-Блюз

Неохайна клімактерична пупорізка зі скаль пелем у ковбасних пальцях, на одному з яких жевріє широка обручка, а на сусідньому - фаб рична золота каблучка з рубіном із тих, які років п’ятнадцять тому носила переважна більшість радянських клімактеричок. Уві сні мене сягає проста думка: жодна з породіль не бачила своєї плаценти! Молода профура з фіолетовими вустами накладає їх на своє лице як поживну косметичну маску. Еліксир молодості. Платня за мінєти панові лікарю. Пан лікар бридливо пожирає плаценти, неначе ростбіфи, але у нього все одно не встає. Стара вар’ятка з кавалками косметики на жовклих зім’ятих повіках та рубіном на ковбасному пальці їх просто шма тує у кривавій ненажерливій люті, бо їй не пот рібна вже цілюща сила, вона - труп, вампір.

Задушливо, липко мені під вагою видінь, від яких молоко пропадає. Електричний кровообіг сірого й вогкого міста нічого не видко мряка перетворює на попелясту пустелю ковтає гуркіт черева урбанізаційного монстра океан Соляріс це Місто я так люблю а надто у такі надприродно вологі дні коли князь дощу стирає його з мапи осені коли воно просто зникає у мжичці й нежиті апокаліптичної сірості… Ти здогадуватимешся про мене я здогадуватимусь про тебе i все це є Бог сузір’я Ведмедика Пуха я молюся за тих хто в дорозі колись ми на шляху до Криму бачили силу силенну лелек на ланах засіяних соняшниками я молюся за тих хто в дорозі а надто за тих хто пересувається автостопом молюся автостопом i знаю напевне що Бог вислуховує молитви за самогубців наркоманів та нехрещених i я знаю що він не прощає лише причетних до сатанинської офіри аборту дітовбивці залишають на сонці темні плями висиха джерело з молоком та медом квіти й бджоли перетворюються на убійників але що до того людцям легковажним вони шу кають життя на Марсі бо Землі вже несила носити стільки убивць усі ми вирізані з черева матері роздратованими різниками висмикнуто за пуповину сплюндровано дерева наші й будинки у візерунку плаценти закладені ми натомість н акалорiяхтавiтамiнахвиплеканi згідно з наукови ми таблицями всі ми маленькі нещасні комп’ю тери ввімкнені у перенапружену мережу агресії в голому інформативному полі простонеба непотріб шмаття бо коли жінка народить різ ники забирають від неї дитину заради своїх сатанинських відправ й задурюють голову жінці одпочинь мовляв попереду все життя…

Від неба відколовся синій птах блакитна кулька впала у пивну пляшку блакитне скельце підморгнуло сонцю лиш над Костелом завше іде дощ й риби випливають із кадильниць а очі риб’ячі з ікон шугають в ладан немов у піт рясний що зрошує обличчя священних ликів й крила добрих сил хіба важливо кожному на світі матір мати (біологічна матір, зрозуміло, є у всіх): я вийшла з шумовиння мої діти з моря їх виховали мушлі та дельфіни а мене лише жага до волі… Настане літо й запашні коноплі у Місті Мертвих зазеленіють солодкою тишею повні долоні отрути широкорозкритi зелені добрі долоні розчепірені пальці терпкого зеленого сонця зеленого меду зелених очей пухнасті вії вкриті медовим пилком збирайте бджоли свій нектар лише з конопель! настане літо спека у мертвому Мертвому Місті перетворить кожну мить гудіння комах й цвітіння конопель на марсіанські хроніки настане Літо з духмяною зливою що перетворить Місто на джунґлi й ти моє оленятко вперше побачиш мене тата братика й нашу шалену кицю… Блукають марення, чіпляються прозорими, неначе вітер, шатами за вiти й траву; мов очне яблуко за дощовими ґратами - душа сховалася - без кісточок кавун, вогкий, теплий i благає дива: хто розіб’є? хто висмокче весь сік? Залишиться яйце - народиться дитина. Горіх зрубають й порахують вік моєму родові сини, дочки, онуки - гілки в очікуванні золотих плодів. Хтось виросте митцем й змалює мої руки, що носять воду та годують голубів. Коли народить перша з роду - заховає мою сорочку обережну та свічки. З землі, де поховають дерево життя, могутній рід зросте, приречений на щастя… Зелене сонце сліпить очі золота вода стоїть в долонях берегів, мружиться, мов кіт на м’ясо, воркотить повітря, легенький вітерець волоссячко пухнасте ледь ворушить: синочок мій сміється й хмарки хапає: буде тихий дощ; крильця метелика в моєму животі й летять прозорі кулі моїх снів.

5.

Носила в собі літо. Живіт був як яйце гладенький, ніжний. Данилка тягала у возику, ще й торбу, зі старих джинсів пошиту (тобі на День Народження в перший рік знайомства) з мінеральною водою. Вночі виходила на балкон - місто сіяло зорями, мерехтіло аґрусо вими очима багатоповерхових монстрів, що скидалися на колонію ламінарії у глибоких океанічних водах. Клала легко долоні на живіт: лежить тихенько. Не зрозумієш, де ніжки, де голівка. Старший був так борсався, що навіть видко було крізь напнуту шкіру живота кожну частинку тільця - бац п’ятою по печінці - о Господи! враз печія, жага нестерпна, не знаєш, в якій позі лягти, аби заснути, хіба що на стелі вмоститися… Червень - хмільна хмарність плаценти, кожен день - на прозорій пуповині ніжності.

6.

в осінньому саду на старій порепаній гой далці погойдується вітер сірою крейдою з сірої дошки зсипається вчорашня домашня робота бруд на сакральному місці затягнутому в чорне трико заняття у зимних кімнатах у білому прос торі диму та снігу плями сліпого мов риба під кригою сонця годую дитину й плачу від вітру що пише на дошках вікон сірою крейдою крижані прокльони… Віддайте мою дитину! Вона ніколи зі мною не розлучалася! Ніколи! Це не вашого світу душа - не «роддомiвський» зомбі! … одразу як народився, спати погоджувався лише на моєму животі… перші три доби ніби прокручувалася назад плівка пологів: оргазм розчиняє у теплій воді вода приймає з твого черева в своє дитинку сонце зiгрiва дельфіна малеча борсається в тебе на грудях повзе ніби все ще долає тунель важка праця Народження смикає перламутрову кручену пуповину доки дерево життя плацента ще в тобі не відірвало корені від землі обітованої глибокої ями ніби та що тато восени викопав для яблуні Привіт, сонечко! Ми всі тут, з тобою! Голодний? Не встиг поїсти перед тим як виходити на світ, у воду - підмальоване свічками мерехтіння сутінків, бо на дворі гроза й шалена липнева злива) Четвергова свічка випрошена в Страсний Четвер у Богородиці не стій за моєю спиною янголе люди подумають що у мене є крила! ледь встигла розгорітися - ти вже виплив Рибкащо живеувеселцi… Віддайте мою дитину!!!

Діти, що пропали безвісти Мауглi урбані зації біжать линвою звуків дротами й дахами матері, що пропали безвісти ввергають своїх Алiс у Країну Жахів у Бездзеркалля та у Криво дзеркалля у запилюжені лабіринти вулиць з оманливими трамваями які приборкані цивiлiза цiєю ніколи не покинуть своїх рейок та дротів у химерності замкнених міст трамваями що від бивають тротуари дзеленчливими вікнами у нічних золотооких вікнах не Позадзеркалля а потворний театр тіней нічні дахи не трампліни а жаска грань що відокремлює від неба крихкотілі злі нестерпні діти маленькі потопельники які ніколи не зринають на поверхню Міста сміттєві кошенята й рибкипаразити обожнюють і нена видять своїх матерів… Бережіть своїх дітей!

Бережіть в них Коханих Закоханих та Коханців Батьків та Матерів… Бережіть принаймні своїх дітей!

7.

Для маленької акваріумної рибки, до якої в гості приходить океан, лікарня - кишеньковий акваріум для дельфіна. Сни тут - розфарбована пустка, від якої не повертається у ранок луна.

Або чорнобілий стопкадр, що сюрчить, немов вода з крана, - цвіркун на шворці (так тягнеть ся звук старої плівки). Блима, мов ліхтар у хузі. Сни схожі на клінічну смерть, з якої ви водить ранком гуркіт сліпого серця: б’ється об цеглу колодязя збитим скривавленим лобом.

Скерцо. Уривки розмов скалярiями плавають в замерзлій воді: … отак приходить i каже, каже дай мені свій халат бо до мене мама приїхала а я в самій сорочці забрали жбо не з дому а я ну дурепа на кажу бери тільки віддаси бо я зараз зціджуся i понесу молоко на стерилізацію i чуєш до вечора ту малу чекала а медсестра каже вона втекла вона вже вдруге звідси тікає кидає дитину Господи! шістнадцять років! на неї там на вулиці якісь покидьки чекали «Приму» принесли у неї «вуха пухли» без цигарок один мо’ її брат років сім та я б усе одно того халата назад не взяла може у неї сифіліс хоча з сифілісом туди відправляють оно там бачиш біля КПП на Вишгородську трасу барак за колючим дротом там вони такі народжують i залишають… а я навіть не знаю де той пологовий бо мене туди на машині через усеньке місто везли i сюди на машині у них там немає реанімації по що п’ять днів тримали? я й не чекала в сімнадцять років народити не думала не готувалася а так мама сказала що перший аборт робити не можна потім можна а перший раз ні от у мене перша вагітність - i не вдалася у нас в роду всі хворі он мама з моїм братом теж у лікарні довго лежала та я вже хочу хоча б на руках її поколисати нагодувати як нормальну дитину не через той зонд бо лежить у цьому скляному ящику… лікарі нічого не кажуть бо не знають зараз же вихідні реанімація до себе не бере мені сказали отак всю ніч сидіти i отак дивитися як знову перестане дихати то гукати на медсестру… а завтра повезуть на цю… енцефалограму…

Так почувається кішка, коли народить не життєздатних кошенят. Я знаю. Моя кішка якось (вже вкотре) народила на повний місяць у серпні. Тато тоді напився - кричав страшно. А я лежала з малим Данилком у ліжку, залитому місячним молоком, слухала, як у шафі кішка важ ко дихає, ніби щось шкварчить їй у горлянці. На ранок одне кошеня було мертве. П’ятнадцятий день місяця скінчився. Кішка ходила з тоскно виряченими очима й хворобливо горлала черев ним могильним голосом. Не йшла годувати тих двох, що лишилися. Потім тягала за мною одного з них - бовталося охляле, якесь наче невилизане, - доки не захололо. Поклала мені під ноги. Схопила останнього, а той вже й сам помер.

Так могильно горлало у мене всередині щось первісне, тваринне, Материнське, коли щоразу - сім разів за ніч - припиняв здійматися животик з невiдсохлим ще пупочком того немов ляти в кувезi. На посту чотири бокси. Стіни скляні, видно наскрізь, що у кожному діється.

Сиджу в темряві. Годую Iльчика. А перед очі в ультрамариновому сяйві кварцу ота бідолашна дівчинка, через два бокси видно, що знову не дихає.

Це був день пророка Iллi, коли всі змії та гади болотяні збираються в лiсi на своє поганське свято перед тим, як сховатись на зиму. Був морок. Холодний дощ лускав скляне насіння жменями - король Future in the Past, якась собача туга вешталася коридорами відділення патології новонароджених. Я молилася, моли лася, щоби та дитина - «Квітка з глибин смер ті» - жила. Міряла кімнату, мов навіжена - серце стояло у горлі. Дурні котячі очі щоразу розплескувалися у зіткненні з незмінністю голограми у скляному кубi. Марно молилася, прости Господи! бо дитинка та вижила, а в понеділок енцефалограма показала повну від сутність мозкової тканини… Надія втекла (сім надцятирічну маму дівчинки звали Надією).

Настала ніч. Та сама картинка у скляному кубi.

Тільки серце вже десь до піднебіння прилипло, пульсує мозок: «Ну от. Тепер ти без мами…»

Все без змін - тільки ліжко, на якому спала Надія ті дві доби, вишкірилося іржавою сіткою, розчепірені дверцята, зґвалтовані сестрою господаркою шухлядки тумбочок мають дурний та ніяковий вигляд. Ніби шизофреніки, в яких з ротів повитягали штучні щелепи та вишикували голимибосими в коридорі посеред ночі.

Наступного ранку, коли виймала пляшку зі стерилізатора, випадково почула слова чергової медсестри: «Може кувез заберемо?» - Навіть це стерво, сестрагосподарка, сахнулося: «Навіщо?!» - «Дак все одно ж помре».