Останній неандерталець

Я прокинувся перший і, мабуть, тріснув гілкою, коли повернувся, щоб глянути, чи тут мій супутник. Адам безшумно підвівся, повів головою в один бік, у другий, при цьому плечі його разом з головою хиталися праворуч і ліворуч; так само нечутно став на ноги, вийшов з нетрів. Я продирався за ним. Він був уже метрів за двадцять, йшов уздовж узлісся. В кожному його русі відчувалася цілеспрямованість — хода широка, руками розмахував сильно.

Але ось чагарі скінчилися. Адам пішов повільніше. Я наздогнав його. Перед нами був порослий травами виярок: невеличка зелена оаза, що загубилася в скелях. За формою виярок скидався на клинок, вістря якого впиралося в розколину, що вела, мабуть, до іншої долини. Сонце сідало позад нас, освітлювало жовті скелі. Зелень і жовтизна, пахощі квітуючих трав змішувалися, і виярок, здавалося, був заповнений свіжим прозорим медом. В гирлі виярка височіли купи каміння. Що ближче ми підходили, то обережнішими ставали Адамові кроки, рухи. Я подумав, чи не побоюється він чогось, може, хижака? Але це було не так: Адам полював.

Мені давно слід було помітити, що вздовж виярка тягнеться витолочена копитами стежина. Тут проходили стада гірських козлів. Адам знав її, знав, коли тварини спускаються до водопою. Підійшовши до виярка, він схилився до землі і ніби щез між камінням. Я теж сів на камінь, міркуючи, що далі йти не варто, аби не заважати йому полювати.

Повіяв легкий, по-вечірньому прохолодний вітерець. Жоден звук не порушував тиші. Сонце сіло за гори. Жовті осики стали оранжеві, потім червоні, потім бурі. Повітря було таке прозоре, що предмети навіть на великій відстані можна було роздивитися ніби крізь побільшувальне скло. Я бачив горловину ущелини, стежину, каміння, де заліг Адам. А от коли підійшли тварини, я не помітив. Раптом з каміння виріс Адам і жбурнув, як мені здалося, брилу в траву. Тут же він сам стрибнув услід за брилою, і за мить я почув різкий крик тварини: гірський козел бився в Адамових руках. Увечері ми розмовляємо.

— Не ображайся, — кажу я Адамові. — Сире м’ясо мені не підходить.

— Йа-а… — непевно відгукується Адам і стежить за тим, як я готую страву. На щастя, в мене збереглися таблетки сухого спирту і дюралевий футляр од лічильника, що мені править за полумисок.

— Зварю юшку — не відмовишся?

— Йа-а… — відповідає Адам. Він і сьогодні поділився зі мною здобиччю. Зараз його цікавить блакитне полум’я і всі рухи, котрі я проробляю над бляшанкою. Приготування юшки затягується, Адам насилу переборює сон. Мені хочеться пригостити його стравою і, щоб він не заснув, я займаю його розмовою:

— Солі в нас нема. Перцю духмяного теж. Але юшка все одно буде…

Час од часу я змушений забувати про дюралевий полумисок: плече розпухло, ліву руку я підтримую здоровою правою; ми сидимо під навислою скелею, в ніші, видовбаній вітром чи морозом.

— От якби ти полікував мені руку, — кажу я Адамові. — Певно, плечовий суглоб вивихнуто. Але ти, мабуть, нічим не зарадиш…

— Уф-ф… — зітхає Адам, шкодуючи, що не може допомогти.

Мені подобається оте “уф-ф”. Адам лагідний хлопець. Шкода, що він більше нічого не може сказати. Чи є в нього родичі? Де вони? Чому він блукає один, де буває взимку?

Але ось юшка готова. Адам спостерігає, як я, обпікаючи пальці, витягаю з бляшанки м’ясо, охолоджую.

— Ще мить, — кажу. — Хай лишень прочахне.

Викладаю перед ним галети і шоколад — увесь свій аварійний запас.

Вареного м’яса Адам не їсть. Не торкнувся і юшки, галет не бере; я хотів пригостити його галетами ще вдень, та він і тоді не взяв. Можливо, вони здаються йому запиленою рінню? Зате шоколад Адамові смакує. Він довго розжовує шматочки, прицмокує.

На світанку повторюється кружляння по горах: ті ж луки, той самий пошук їжі. Я йду за Адамом і думаю про його життя: сьогодні те ж, що і вчора, завтра те саме, що й сьогодні. В ім’я чого? Щоб прожити ще один день?.. Дивне існування, його й життям не назвеш. У чому Адамові радощі, пристрасті? Чи є в нього бажання, думки, прагнення? Згадую диких козлів: з дня в день ходять вони тим виярком на пасовисько і водопій. Трапляється, гинуть. Але забувають і знову йдуть звичною стежкою. Невже так і в Адама? Хай у нього більше сили, більше кмітливості й розуму. Однак в іншому — те ж саме. Це жахливо. Другий день я блукаю луками і вже ненавиджу їх. Але Адам уже не молодий: у бороді сивина, на голові й на грудях теж сиве волосся.

Ми йдемо з одного виярка до другого через луки, ручаї, завали каміння. Я не зважаю на них, усе мені здається схожим одне на одне… Я зайнятий собою і своїм болем. З спідньої сорочки зробив перев’язку для руки. Втім, біль не вщухає ні на мить, кожний крок віддає у плече. Мені потрібний відпочинок. Як це пояснити Адамові? Морщусь і стогну, показую на руку, проте Адам не розуміє мене. Байдуже створіння!

Сонце вже підбилось височенько, пече нестерпно. Адам іде вниз. Він притомився, рухи стали повільні, мляві.

Спускатися легше, я майже наступаю йому на п’яти. От уже близько зарості. Чомусь Адам бере вбік — побачив пташине гніздо? — а я йду прямо.

І весь час озираюсь: чи піде він за мною, чи обере інший шлях? Адам іде слідом, але я одним оком стежу за ним. Ось і кущі. Обминаю один кущ, другий, виходжу на галявину і, ні про що не думаючи, простісінько натрапляю на барса. Він кроків за шість од мене. Якусь мить роздивляюсь його, і перше враження — усе в ньому гарне і досконале: очі перекреслені чорною блискавкою згори донизу; зігнуті, готові до стрибка лапи, довга, всипана темними кільцями спина, і ще далі білий кінчик хвоста. Ось він стрибне, повалить, зімне. Ця думка приголомшила мене, прикувала на місці, позбавила волі. В мізках, як в арифмометрі, стугоніло одне слово: кінець…

Ледь помітно барс підтяг перед стрибком задню лапу. У цю ж мить жахливі руки-клешні схопили мене й жбурнули на траву. Там, де щойно був я, стояв Адам. Не млява, стомлена спекою людина, а люта звірина: очі йому звузилися, шерсть на потилиці й спині здибилася. Якщо для мене була несподіваною зустріч із барсом, то для барса не менш несподіваною була зміна осіб. Замість напівмертвої з переляку нікчеми, котру можна було знівечити ударом лапи, перед ним стояв господар Гімалаїв. Звір заревів. Уникнути зустрічі вже не можна було — увесь він мов зведена пружина, — вступати в бій з найсильнішим з усіх ворогів небезпечно, а відступати пізно. Тварина виміряла стрибок, щоб не схибити й накрити людину всією своєю вагою і силою. Адам розумів це, він пригнувся, майже присів, витягши наперед могутні руки. Він стежив за кожним порухом звіра, точно вгадуючи його дії.

Я дивився на Адама. Я бачив його в ці дні за різних обставин: на луках він нагадував селянина, що прополює грядки, на полюванні — мисливця. Зараз це була тварина, сильна і нещадна.

Вони стрибнули водночас. Барс сподівався впасти на людину усіма чотирма лапами й підібгав задні у ті частки секунди, доки тривав стрибок. Але в момент найвищого зльоту, коли тіло тварини розпласталося в повітрі, Адам опинився під черевом барса, схопив його за задні лапи. І вже не дав йому опуститися на землю. Могутнім рухом він розкрутив барса над головою і, вклавши в останній ривок усю силу, вдарив об камінь…

Уперше за час мандрів із Адамом я втратив свідомість. Галявина, кущі попливли перед очима, все запнула темрява. Переживши жах снігової лавини, я думав, що нічого страшного зі мною не станеться. Поблукаю з Адамом, поспостерігаю за ним, дістануся людського житла, — увесь час я поглядав униз, у долину: чи, бува, не синіє десь димок? Ця безтурботність, напевно, була навіяна цивілізацією. Більше того, зустріч із Адамом — твариною чи людиною — не пробудила в мені навіть почуття небезпеки чи тривоги. Тільки зустріч віч-на-віч із барсом — та й то якусь мить я милувався твариною, ніби в зоопарку, — і сутичка, що розігралася на галявині, відкрили мені світ, де я перебував. Цей світ зламав мене, нерви мої не витримали.

Не знаю, скільки я марив. Отямився від болю в плечі — Адам торсав мене, намагаючись розбудити. Я встав на ноги і, хитаючись, пішов геть од галявини. Недавня подія згадалася мені до найменших подробиць. Барс розтерзав би мене. Не вірилося, що я живий; гори, небо здавалися сірими, мов укриті пилом. Довго йти я не міг і, скориставшись тим, що Адам вибрав місце для відпочинку, зупинявся, впав мов підкошений поруч нього.

Нервове потрясіння і хвороба спричинилися до марення. Вночі я кидався в гарячці, не давав спати Адамові, вранці не міг стати на ноги. Адам бачив, що зі мною коїться щось погане, але допомогти мені не міг. Удосвіта його вже мучив голод — напередодні він не ходив на полювання. Кілька разів він пробував іти на пошуки їжі, але я кликав: “Адаме!”, і він лишався. Нарешті він сів поруч, мабуть, змирившись із тим, що залишити мене не можна. Обличчя його було зосереджене, брови насуплені — Адам думав. Я то непритомнів, то приходив до тями, а він усе сидів непорушно і думав. Опівдні, коли сонце, що весь ранок блукало в тумані, визирнуло, і я лежав, зігрівшись, позбувшись противної судоми, Адам раптом підвівся і подався геть. “Адаме!” — гукнув я. У відповідь затріщали кущі — Адам побіг. Мене пойняв відчай, я поповз, продираючись крізь хащі, але сили щомиті залишали мене і, коли я вибрався на галявину, то далі повзти не зміг. Припав обличчям до землі і заплакав. Од жалю до самого себе, від жорстокості Тедді, Адама, котрі кинули мене напризволяще. Але що міг вдіяти Адам? Усе, що було в його силах, він зробив. Навіщо йому морочитися зі мною? Адам — частка природи. В його розумінні і я частка природи. Слабша частка, бо в природі виживає сильніший. Якщо я не можу рухатися, добувати їжу, боротися, я вже мертвий. Така нещадна логіка. Не сидіти ж, не оплакувати мою слабкість — сентиментальність тут ні до чого.