Останній рейс

— Я по правді все скажу, — трохи заспокоївшись, стиха почала жінка, — старі дружки, які до тюрми його довели, до нас не ходять. Може, він з ними десь і зустрічається… Поручитись за це не можу, хоч він і рідний мені син. Пізніше десятої, коли він од роботи вільний, додому не приходить. До горілки не прикладається… — вона схлипнула. — А я вже так раділа, так раділа… Ганно, кажу собі, пішов твій син вірним шляхом… А тут ви… Я ж розумію — неспроста… Виходить, щось є, хоч ви мене і заспокоюєте… До бібліотеки записався, книжки почав брати. Навіть мені вголос читає… Всю зарплатню до копійки приносить. На день народження оцю кофточку, що на мені, купив… Та що я все це кажу? Вам, мабуть, ні до чого…

— Ганно Максимівно, ви не пригадаєте, де ваш син був у ніч з одинадцятого на дванадцяте липня?

— Як це де був? Удома.

— А чому ви так упевнено заявляєте? — втрутився Якименко, — що саме з одинадцятого на дванадцяте син був удома? Чого вам запам'яталося якраз це число?

— Як же мені не пам'ятати? Одинадцятого липня мій день народження. Бачу, ви сумніваєтесь.

Вона дістала з шафи свій паспорт і простягнула Якименкові.

— Так, справді. Одинадцятого липня день вашого народження.

— Особливих гостей у нас не було. Прийшла сестра з чоловіком, Кость та я. Посиділи, наливочки випили… Кость ще взявся збігати по таксі, коли дощ почався, та я відговорила. Вони в нас ночували.

— А вчора що він робив? — спитав Луговий.

— Вранці допоміг мені принести овочі з базару, а потім каже: «Мамо, мені треба на завод. Недільник у нас». Приїхав годині о шостій, пообідав і ліг спати. Йому ж на нічну зміну, виспатись треба було.

Андрій Остапович якимсь шостим чуттям вірив, що Ганна Максимівна каже правду, і вже майже був переконаний, що Збаращенко не має ніякого відношення ні до крадіжки ратину, ні до нападу на Щербину. Хоч факти були проти нього. Збаращенко судився, мешкає на тій самій вулиці, де вчинено злочин, па його ім'я в камеру схову здано чемодан, в якому виявився ратин, і не який-небудь, а саме такого кольору, як кинутий злочинцями.

Але ж надто вже нарочито все виглядає: і передбачливо видертий клаптик з адресою, і підпиляна пластинка на чемодані, і надзвичайна обізнаність автора анонімки, особливо те, що він сам бачив у Збаращенка вогнестрільну зброю. Все це мимоволі створювало враження, що анонімник передбачив кожну дрібницю, щоб примусити повірити його листові.

Це схоже було на принаду.

Повернувся з роботи Збаращенко. Він був звичайнісінький, нічим не примітний парубок. Зірвав з голови сірого кашкета, неохоче привітався. По всьому було видно, що присутність сторонніх збентежила його. На обличчі заграли жовна.

… Вп'явшись пальцями в коліна, Збаращенко коротко, хрипким від хвилювання голосом відповідав на питання. Раптом погляд його зупинився на чемодані, навмисне поставленому Луговим на видному місці. Андрій Остапович насторожився. Ні, в очах юнака не промайнуло нічого, крім звичайної цікавості. Луговий твердо вирішив, що Збаращенко бачить чемодан вперше.

— Товаришу начальник, — не витримав Збаращенко, — скажіть, коли можна, що трапилось? В чому ви мене запідозрили?

Луговий на секунду завагався. Але наступної миті він простягнув Збаращенку листа.

Анонімка вразила хлопця. На його обличчі здивування змінилося обуренням, потім гнівом, а під кінець наступила депресія. Він схилив голову на груди.

— Ну що ж, арештовуйте… — глухо мовив. — Ви ж того й приїхали…

Андрій Остапович тепер остаточно пересвідчився, що на Збаращенка зведено наклеп. Справжні злочинці, рятуючи свою шкуру, хочуть поставити його під удар.

— Ми приїхали розібратись, — почав Луговий, але Збаращенко перебив його.

— За що? Кому я погане зробив? Звичайно, ви мені не вірите…

В очах юнака виблискували сльози.

— Чому ви так думаєте?

— Я сидів за крадіжку… Довести, що тут… — він знову взяв листа, — тут неправда… я не можу…

Мати Збаращенка тихенько схлипнула і, кусаючи губи, щохвилини витирала хусточкою сльози, які рясно збігали по її зморщеному обличчю. В Андрія Остаповича защеміло в грудях, йому до болю стало шкода і цю жінку, що зазнала багато горя, і самого Збаращенка, який, по всьому було видно, покінчив із злочинним середовищем.

— Так, я знаю, вас судили. Але бачу й те, що ви стали на вірний шлях. Костю, я вам вірю. Цей лист наклепницький.

— Спасибі… спасибі вам, — заливаючись слізьми, дякувала Ганна Максимівна. — Камінь у мене з душі скинули…

Андрій Остапович устав, пройшовся по кімнаті.

— Як гадаєш, Костю, хто міг написати цей бруд?

— Уявлення не маю, — зітнув він плечима. — Зіпсували ви мені свято, товаришу начальник…

— Сьогодні у нас 23 липня… Щось не пригадую ніякого свята.

— Ось погляньте. — Збаращенко вийняв з кишені комбінезона акуратно складену газету — заводську багатотиражку. На другій сторінці червоним олівцем була окреслена замітка: «Працюйте так, як Костянтин Збаращенко!» Тут же був і його портрет.

Мало-помалу Збаращенко розговорився. І виявилось, що він веселий, балакучий парубок. Кость поділився своєю таємною мрією: в цьому році вступити на вечірній відділ машинобудівного технікуму.

Андрій Остапович залишив квартиру Збаращенків у хорошому настрої. Він завжди відчував душевне піднесення, коли переконувався в чесності людей, в їхній порядності, хоча для цього часом доводилося крок за кроком розплутувати складний клубок наговорів, випадковостей, протиріч з однією тільки метою — зняти ганьбу з доброго імені людини.

— Андрію Остаповичу, а ми не поспішили з висновками щодо Збаращенка? — висловив сумнів Якименко. — Мені здається, треба було поговорити з сусідами, побувати на заводі.

— Їхати на завод не треба. Зайва цікавість до особи Збаращенка може, чого доброго, пошкодити йому. А найкращою характеристикою є стаття про нього в заводській багатотиражці.

— Таж і справді. Це ж чудова характеристика.

— Анонімка допомогла нам, хоча злочинці поставили собі за мету збити нас з вірного шляху, відвести в інший бік. Коли б чесна радянська людина справді була очевидцем збройного нападу на магазин, то відразу б повідомила, а не очікувала б кілька днів. Мені тепер цілком ясно, що ми втрапили на слід. Злочинці окопалися на фабриці «Спартак».

Побачивши на обличчі Якименка здивування, Андрій Остапович пояснив: лист надійшов одразу ж після початку ревізії. Шахраї сполошилися і, боячися викриття, так поспішали, що послали свій наклеп не поштою, а підкинули. Адже кожний день таїть для них багато неприємностей. А от з сусідами, мабуть, треба порозмовляти. І сьогодні ж.

— Коли ви так переконані, то навіщо розпитувати про Збаращенка у сусідів?

— З тактичних міркувань. Хай злочинці думають, що ми повірили їм і серйозно цікавимося Збаращенком. Один із злочинців, безумовно, живе на Загорській. Не випадково саме сюди привозили матерію. І ще мені спало на думку ось що. Подивіться: восьмий номер зовсім в іншому кварталі, звідси добрих триста метрів. Навіть коли припустити, що злочинці надзвичайно обережні, на всяк випадок взяли й проїхали будинок № 17… Але й тюк вони тягли в протилежний бік! То як, Іване Івановичу, тепер ви переконались, що це справа не рук Збаращенка?