Останній рейс

— ОМ… ОМ… — задумано промовив Луговий, передавши Кульбичу таблицю. — Це, звичайно, ініціали власника чемодана. Хто ж це такий? Так… Тетеря — Петро Борисович… Чистяков — Георгій Костянтинович… «Професор» — Сергій Олександрович чи Олексійович, але це суті не міняє. Поніманський — Михайло Семенович… Не підходить. Ви, Олегу Гарасимовичу, випадково не знаєте, як ім'я та по батькові Світловидова?

— Хвилинку… хвилинку… — зморщив лоба Кульбич. — Ага! Аркадій Васильович!

— Знову не підходить, але певен, власник чемодана, цей ОМ — автор анонімки.

— Тетеря й анонімник чудово знають один одного, — сказав Ткачов, — і от чому: під час проведення графічної експертизи анонімки на Збаращенка і записки для Сахна мені здалося, що обидва ці документи написані на папері однакового гатунку і однаковим чорнилом. Я дослідив їх під мікроскопом при великому збільшенні. І що ж? Будова волокон цих двох аркушів паперу однакова. Це підтвердив і хімічний аналіз. Дослідження показало, що й чорнило однакове.

— Може, записку й анонімку писала та сама людина? — припустив Кульбич.

— Ні. Записка Тетері, а анонімка — не його. По-перше, не збігається співвідношення між висотою і шириною літер, не однакові й інтервали між ними. Почерк у Тетері розгонистий, розмір письмових знаків середній і їхня висота коливається від трьох до п'яти міліметрів. Літери написані з середнім натиском. Дуже характерним для нього, наприклад, є написання голосних а, і, о і приголосних с, т… Анонімник, хоча й намагався змінити почерк, але в нього явно виражений нахил ліворуч, літери більші і між словами майже немає інтервалів. На цій таблиці яскраво видно їхню різницю. Літери а, і, о, с, т, як на анонімці, так і на записці позначені червоною тушшю. Особливо хочу звернути вашу увагу на…

Задеренчав телефон.

— Луговий слухає. Так… так… Що?! Зараз виїжджаємо.

«НАС ТРОЄ, А ЇХ П'ЯТЕРО»

Після розмови з Дімою, Володя забіг додому сказати мамі, що йому зараз же треба в драмгурток на репетицію. Двері відчинив батько.

— Здоров, здоров, синку! — розплився він в усмішці. — Ми з тобою начебто сьогодні не бачились.

— Чого не розбудив? — насупився Володя. — Адже домовились.

— Я пішов ще шести не було. Шкода стало тебе будити. Ну-ну, не дусайся. Сам знаєш: якщо я сказав — значить, зроблю. Спінінг у твоїй кімнаті.

Володя розчинив двері і відразу побачив бамбукове вудлище з алюмінієвою катушкою. Поряд на стільці лежали невеликі вузенькі пластинки з латуні, міді, олова, свинцю. Досвідченим оком рибалки Володя зразу ж розпізнав блешні «Байкал», «Трохимівську», «Універсалку», «Успіх», «Спінер»… Батько задоволено усміхався і, коли зраділий Володя доволі намилувався подарунком, сказав:

— Є ще сюрпризик…

— Який?! — кинувся Володя на шию батькові.

Батько лукаво погрозив пальцем.

— Ач, який хитрий! Вгадай!

— Футбол.

— Холодно.

— Пінг-понг?

— Знову-таки холодно.

Володя замислився.

— Річ зрідні спінінгу… Має, синку, так би мовити, безпосереднє відношення до риболовлі…

— Акваланг! — випалив Володя. — Так, татку, так? — застрибав він навколо батька.

— Вже тепліше…

— Волок!

— Ні, й не він… Ну, гаразд, не буду тебе мучити. Ходімо.

На балконі стояв надувний гумовий човен. Радощам Володі не було меж. Кортіло зараз же схопити його й податися на річку. Але на нього чекає Діма… І йому ще потрібно розшукати Вітю й Альошу…

— Ну, я побіжу!

— Хоч би спасибі сказав.

— Спасибі, татусю! Спасибі! Тільки човен, мабуть, дуже дорогий…

— Заради кого працюю, живу, стараюсь? Мені багато не треба. Я своє віджив…

— Облиш, тату! Адже знаєш, я не люблю…

— Вислухай, голубчику, вже не маленький, все повинен знати. Незчуєшся, як і паспорт одержиш, сім'єю обзаведешся, в самого діти підуть… Тоді зрозумієш мене. Дивись, — порившись у нижній шухляді серванта, він дістав з дна ощадну книжку і багатозначно, по складах прочитав: — Баб-чен-ко Во-ло-ди-мир Яко-вич… Ощадна трудова каса… Рахунок номер 11426… Зрозумів? На твоє ім'я! Тепер подивимось, що там робиться… На сьогоднішній день нараховується не мало не багато, а три тисячі п'ятсот сімдесят вісім карбованчиків…

Володя скривився.

— Пробач, тату, але мені ці гроші не потрібні. Виросту, сам зароблю. Краще купи мамі путівку… Подивись, на кого вона схожа.

Бабченко відразу спохмурнів.

— Молодий мене вчити! Хвора — хай ходить у поліклініку. Я не забороняю… А не бійся, не спитаєш, чи здоровий батько, чи не втомлюється він, важко чи легко йому добувати шматок хліба? І не просто шматок, а біленький, та з масельцем, та з буженинкою… Та й чайок вам подавай не просто так, а з вершечками, з тістечками, з шоколадними цукерочками… А як кожна копійка батькові дістається? Гроші не манна небесна, з неба не сиплються… Треба й побігати, й пометикувати, й попріти… А іноді й рискнути… Отак-то воно, синку…

Володя вибіг у кухню. В кутку, на ящику, в якому зберігалися старі речі, сиділа мати, затуливши обличчя фартухом. П худенькі плечі судорожно здригалися.

Ніжно пригорнувшись до плеча матері, Володя ласкаво погладив її рано посивіле волосся.

— Заспокойся, матусю, заспокойся… Не треба, прошу тебе, перестань…

Як йому зараз хотілося стати дорослим. Піти працювати, забрати маму… Жили б вони тихо, спокійно, лагідно. Позбулися б постійних батьківських докорів, що мама сидить на його шиї, проїдає його гроші, зв'язала йому ноги й руки, що вона більше йому не потрібна, її хвороби йому набридли, і терпить він її лише заради сина… Перш за все він послав би маму в санаторій, заборонив їй поратись біля плити… Обідали б вони в їдальні…

З гуркотом розчинилися двері.

— Утішитель, — із злістю засміявся батько. — Усе втішаєш…

Володя, не пам'ятаючи себе, закричав:

— Не смій кривдити маму! Не смій! Чуєш?! Усе життя на тебе працює, як кріпачка! Тобі поміщиком бути! Ти… Ти… — сльози бризнули з Володиних очей.

Бабченко сторопів. Вперше він бачив сина таким.

— Пробач мені, рідний, пробач… — бурмотів він.

Але Володя не заспокоювався. Бабченко заметушився, не знаючи, що робити. Нарешті підскочив до крана і налив склянку води. Володя відштовхнув руку батька. Склянка впала і розлетілась на друзки.