Останній рейс
Шрифт:
— Півень, Карпо Матвійович.
Почувши прізвища своїх спільників, Чернушкін вже не пропускав жодного слова з розповіді хлопчика і лише час від часу ставив навідні питання. В міру того, як Вітя повідомляв усе нові й нові подробиці діяльності НПВБ, Чернушкін переконувався, що хлопці випадково, самі того не підозрюючи, натрапили на їхній слід. Він ладен був розірвати Вітю на шматки, але жодна риска не здригнулася на його обличчі.
«Вони все пронюхали, їм відомий кожен наш крок… І винен Матвійович — старий дурень, надало ж йому з хлопчиськами зв'язатись… Якийсь Альошка обкрутив Поніманського кругом пальця. Спалити не міг ту квитанцію, кретин! Корчить
Вітя скінчив розповідати.
— Як гадаєте, Сергію Олександровичу, хто з нас має рацію: Альоша й Володя хочуть завтра в міліцію, а ми з Дімою проти. Правда, краще все взнати, а вже тоді в міліцію?
— Отже, кажеш, Альоша й Володя в міліцію збираються, а ви проти… Ти хочеш чути мою думку…
— Зрозуміла річ! У вас ого-го який досвід! Адже ви всю війну партизанили.
— Гаразд, зараз вирішимо. Лише скажи, що за журнал у вас?
— Альощина вигадка. Побачив, наприклад, я сьогодні Поніманського і повинен сам записати про нього.
— А про Шкарбуна… про пістолет… про цього в білому піджаці, про Петра, чи як там його… записано?
— Звичайно. Про Петра записав Альоша, про Шкарбуна — Діма. А я про Вернасовича і про Поніманського запишу…
— Зажди, Вітику, дай мені трохи помізкувати…
«Що його робити з цими щенятами? Може, зібрати всіх і організувати прогулянку, ну, хоча б у ліс… Погано: шофер зайвий свідок, та й розбіжаться… Взяти Жорку? Де його знайдеш, а час не жде… Добре б в Ясне, до Шкарбуна… Але Дімка відразу здогадається… Крути не верти, а краще не придумаєш, ніж повезти їх у ліс. Відпущу таксі, заведу у глушину і переклацаю як курчат… Забагато — чотирьох треба уколошкати… Поніманського ж та Шкарбуна не візьмеш… Їх вони як облуплених знають… А Яшко Бабченко думає вік у своїй крамничці відсиджуватись? Не вийде! Ще краще. Хай потім спробує писнути, в моїх руках буде. І, на випадок чого, не видасть, сам у мокрій справі буде замішаний. Хай хоча свого однофамільця прикінчить — Володьку Бабченка, і то поміч…»
З повагою поглядаючи на Чернушкіна, Вітя терпляче чекав.
— Слухай-но, — втупився Чернушкін у хлопчика, — добре діло ви зробили… Це я тобі кажу як старий партизан. Є у вас жилка розвідників, слідопитів…
Вітя зніяковіло опустив очі.
— Вони, по-моєму, не монархісти, а скоріше агенти іноземної розвідки. Скидається на те, що ви, хлопці, не помилились. Я так прикинув: Парамонський — резидент, а Мукогон… — Чернушкін навмисне перекручував прізвища.
— Не Мукогон, а Макогон, — несміливо виправив Вітя.
— Ну, це суті не міняє. Людей оцінюють не по прізвищу, а по вчинках. То Мукогон… тьху ти чорт! — Макогон, треба думати, його помічник, а всі інші — їхні агенти. Це зрозуміло нам з тобою, а в слідчих органах, знаєш, справа інша. Там треба досконально довести. Це я тобі кажу як старий розвідник, що виконав у тилу ворога не одне відповідальне доручення штабу фронту… Давайте-но завтра просто зранку, десь о дев'ятій, зберемося на вашому місці біля пам'ятника Франку, а звідти поїдемо в ліс, все обговоримо. Я вас послухаю, журнал почитаю, і вирішимо, як бути надалі… Я ще захоплю свого друга… Досвідчений чекіст, разом з Дзержинським працював… До речі, ти нікому, крім
мене, не розповідав про НПВБ?Чернушкін вп'явся очима в хлопчика, ніби збирався зазирнути на саме дно його душі.
— Нікому… Слово честі. Чесне піонерське.
— А дружки твої?
— Ми ж присягу давали…
— Вірю, охоче вірю… Ну, Вітю, засиділися ми з тобою. Ходімо, проведу тебе додому. А виставу додивишся завтра, — заквапився Чернушкін.
— А шпигун? — спитав Вітя.
— Еге, шукай його тепер… Загубився в натовпі. Та він од нас не втече!
СУТИЧКА
У середу Півень, як було домовлено з Чернушкіним, упакував для нього пальта, і терпляче чекав до четвертої години, але той так і не з'явився, хоч обіцяв прийти зранку.
«Нічого, — розлютився Півень, — я тебе провчу, я тебе примушу розрахуватися зі мною!» Чортихаючись, він розпоров пакунок, вийняв одне пальто, загорнув його в марлю і зашкандибав на квартиру до Чернушкіна. Біля універмагу Півня зупинила якась перекупка. Дізнавшись, що він несе нове ратинове, пальто, вона нашвидку оглянула його і настирливо запропонувала продати.
Дорошенко й Гавриш, що поверталися заводу, звернули на них увагу.
Тут не можна торгувати носильними речами, — ввічливо зауважив Дорошенко. — Для цього існує речовий ринок.
Куди мені, старому, на речовий ринок! — огризнувся Півень. — Я ледве сюди доплентався.
— Через квартал комісійний магазин, — порадив Гавриш. — Можна здати туди.
— Розумник знайшовся! В магазині довго чекати, а гроші зараз потрібні… Та яке ваше діло? Йдіть своєю дорогою!
Перекупка люто дивилася на дружинників, що їй перешкодили. Шукаючи в неї співчуття, Півень почав скаржитись:
— Що це за порядки… Причепилися два здорових лобурі. І чого? Нікого не зачіпаю, стою спокійно, пальто продаю… А може, воно кому потрібне? Тобі не потрібне — проходь. Я ж не нав'язуюсь… Не хочеш — не бери.
— Та чого ви справді до старенького прив'язли? — встряла перекупка. — Не бійся, дідусю, продавай, не слухай їх.
— Я не спекулянт якийсь, своїми руками шив, — гугняво вів своєї Півень. — Подивіться, громадяни, у мене всі пальці голкою поколені. — І він простяг праву руку, якою притримував марлю. Марля спала, відкривши пальто.
— Диви, Артеме, — шепнув Дорошенко, — ратин, кольору маренго…
— Бачу… Ми дружинники, — сказав Гавриш. — Ось моє посвідчення. Попрошу вас пройти з нами в міліцію.
Перекупка шмигнула в підворіття.
— Вірно робите, — сказав один з прохожих дружинникам. — Нема чого на вулиці торгівлею займатись.
Його підтримали й інші.
— На хліб, кажете, немає, звідки тоді у вас таке дороге пальто? — спитав сивовусий робітник.
— І справді, звідки воно у вас? — підхопила молода жінка.
Злісно зиркаючи, Півень мовчав.
— Вірно, товариші, в міліцію його… Там розберуться…
На жаль, Лугового в управлінні не було, але Гавриш й Дорошенко вирішили за всяку ціну дочекатись його.
А в цей час Андрій Остапович прямо з агентства. Аерофлоту поїхав на залізничну станцію до майора Кульбича, який опитував провідників приміського сполучення.
Перед Кульбичем пройшов не один десяток людей, але всі вони, дивлячись на фотокартку Тетері, або коротко відповідали: «Не бачив», «Не зустрічала», або просто розводили руками. І коли здавалося, що будь-яку надію вже втрачено, один з провідників, довго й пильно розглядаючи фотографію, сказав: