Останній рейс

— Знову я?! Все я та я! Наче нікого більше немає! А це що за цяця! — стусонув під бік Тетерю. — Чим він кращий за мене? На дивані відсиджуватиметься, а інші нехай життям ризикують? А якщо Макогона злапали і там засідка? Та я взагалі не знаю цього вашого Макогона.

— Я… я не можу, — схопився Тетеря, притискуючи руки до грудей. — У мене серце… Я хворий…

— Сядь! Про тебе й мови немає, — гидливо відмахнувся Чернушкін. — А ти, Жоро, маєш рацію. У тому районі, напевне, до біса міліції.

— Тихше, тихше! Та не зчиняйте галасу, — хрипко заблагав хазяїн. — Навіщо йти до цього… як його? Макогоном ти його, Серього, назвав, чи як? Підіть до нього на роботу.

— Та в тому ж і справа, Матвійовичу, що він у відпустці. Тільки завтра вийде на роботу.

— Тоді можу дати ще одну пораду. Але перш за все вам треба машину сховати. До нас у двір ніколи машини не заїжджають. От і почнуть людці думати й гадати: звідки машина, та хто на ній приїхав, та чия вона, та чого, та до кого… Та й вам самим сидіти в мене небезпечно…

— Ти, діду, видно, не дуже-то хоробрий… — в'їдливо кинув Чистяков, забувши про попередження ватажка.

— Не боягуз я, бараняча твоя голова, а обережний, — повчально підніс Півень скарлючений палець. — Недарма говорять: береженого бог береже.

— Маєш рацію, Матвійовичу, — згодився Чернушкін. — Нам треба від тебе забиратись…

— А третя моя порада отака: живе в нашому будинку один хлопчина. Завжди чіпляється: «Дідусю, дідусю, хочете, я вам підлогу замету, хочете, в магазин збігаю»… Ні, кажу, не треба, а сам думаю: «Чого це ти, голубе, до мене в помічники напрошуєшся? Пусти тебе в квартиру, а хто ручиться? Поцупиш що-небудь, тільки тебе й бачили…»

— Зараз у школах так заведено, — хрипким від довгої мовчанки голосом мовив Тетеря. — Піонери допомагають старим людям, хворим навіть…

— Не знаю, — урвав хазяїн, — як у них там заведено, це мене не стосується… — І, наїжившись, замовк.

— Що ж ти радиш? — поквапив його Чериушкін. — Кажи. Часу в обріз.

— Потрібні вам мої поради! — забуркотів старий. — Слова не даєте сказати, кожний так і лізе перебити…

— Та облиш, Матвійовичу! Не один рік один одного знаємо. Коли в чому завинили — пробач.

— Гаразд, Серього. Тільки заради тебе… Дай боже пам'ять, забув, на чому зупинився… — ляснув себе Півень по зораному глибокими зморшками лобі.

— Про хлопчика, — нагадав Тетеря.

— Підказувачі, добродію, мені не потрібні! — огризнувся старий. — Так ось, з'явилася в мене одна думка. Напроти мене, в сусідній квартирі, живе хлопчина…

НЕСПОДІВАНЕ ДОРУЧЕННЯ

Альоша схопився з ліжка, глянув на годинник. «Ой! Вже пів на восьму! Я ж Вітьці обіцяв о восьмій…»

Нашвидку вмившись, він проковтнув бутерброд з ковбасою і поспіхом запив його склянкою молока. Кинув в акваріум дві щіпки сушених дафній. Відразу ж до корму метнулись золотаві карасики, жовтувато-коричневі кардинали, чорні та червоні мечоносці. За ними насилу встигали неповороткі вуалехвоста. З дна акваріума, наче по команді, знялися, ворушачи вусами, плямисті гурамі…

Застібаючи на ходу сорочку, хлюпнув у блюдечко молока і поставив його в куток кімнати. З-під канапи почулося пирхання. Викотився їжачок, стукаючи кігтиками по підлозі, швиденько почимчикував до свого сніданку.

— Їж, Тишко, їж, — присівши навпочіпки біля свого улюбленця, ласкаво підбадьорював Альоша.

Похрюкуючи від задоволення, їжак жадібно хлебтав молоко. Заскрипіли пружини настінного годинника, і пролунав глухий удар.

— Знову спізнився! — підхопився Альоша. — Без чверті… Знову Вітька читатиме мораль. «Ні свого, ні чужого часу не цінуєш. Не встигаєш, не справляєшся — вставай раніш»… Йому добре, він і пальцем не кивне, все бабуся та сестра за нього пороблять…

Тільки Альоша взявся за ручку, як задеренчав дзвоник. Хлопець відчинив двері і побачив сусіда Карпа Матвійовича Півня.

Альоша сторопів. Чого завітав Касторка? Так хлопчаки прозвали старого за те, що він втручався в усі їхні ігри і розваги і, мало того, безнастанно скаржився на дітей всім, кому тільки міг: батькам, двірникові, кербуду, вчителям школи…

«Начебто я нічого такого вчора не зробив?» — не знаючи, що й думати, дивувався хлопчик.

— Батько й мати вдома?

— Ні-і… Мама на роботі, а тато в санаторії… На Кавказі, в Сочі.

— Та-ак… — втупившись в Альошу немигаючими сльозавими очицями, протягом сказав Півень. — Виходить, Павла Павловича і Тамари Аркадіївни нема?

— Нема.

— Що ж, добродію мій, гостя свого на сходах держиш?.. Кахи-кахи-кахи, — схопився за груди.

— Заходьте, заходьте, будь ласка, — поквапно запросив Альоша.

Півень зайшов до кімнати і, покректуючи, сів на стілець.

— Ой-ой-ой… Радикуліт замучив… В твої роки, бувало, теж бігав, у гилки грав… Тоді на футбол моди не було… Тепер уже ноги не носять, відмовляють… — Він спідлоба уважно оглянув кімнату. Побачивши акваріум і Тишка, що згорнувся в клубок, докірливо похитав головою.

Альоша сидів як на жару. Вітя ні за що в світі не повірить, що він цього разу не винний…

Але Півень не помічав хвилювання хлопчика і, піднісши вказівний палець, повчав:

— Не годиться неволити божу твар… Гріх на душу береш. Випусти їх, голубе мій.

Спершись ліктями на стіл, Альоша сумно думав: «І треба ж отаке!.. А сам винний: пішов би на п'ять хвилин раніше, і бувай здоровий, Касторко… Ну який же він нудний… І взагалі — чого йому від мене треба?»

На стіл сіла муха, і Альоша, спритно змахнувши рукою, затис її в кулаці.

— От навіщо муху зловив? Що вона тобі погане зробила? Гріх береш на свою душу…

Альоша не стримався.

— Я не вірю в бога! Його немає й не було! Все це дурман, вигадки попів. А мухи… носії зарази! Їх знищувати треба…

— Ну, голубе, роби як знаєш. Тобі жити, тобі відповідати…

Цей примирливий тон так не в'язався з вдачею старого, що в Альоші навіть очі стали круглими від здивування.

— Я давно до тебе придивляюсь, хлопчина ти наче непоганий… Вітаєшся завжди першим, он квіти посадив на грядці та й мені самотньому скільки разів хотів допомогти… Я теж людина з поняттям, хоч якийсь ірод, щоб йому добра не було, і прозвав мене Касторкою…