Останній шаман

— Вона й у банк зі мною? — спитав недовірливо Юрась у Вальтера Тадейовича.

— І в банк, Юрасику, і в банк, — відповів шеф, хитро звужуючи очі. — Ви тепер — одне ціле: ниточка з голочкою.

— В готелі можна поселитися окремо?

— Готелю, Юрасику, я тобі не обіцяв. Якщо в Рябоконі знайдеш готель, честь тобі й хвала! Я тобі навіть проживання оплачу.

Ліна стояла в дверях, нервово притупуючи ніжкою. Розкуйовджене волосся вже було в польоті. На столі Вальтера Тадейовича розривався телефон, але ніхто не звертав на нього уваги. Першою не витримала Ліна. Одним стрибком, як відправлений у ворота футбольний м’яч, вона опинилася біля столу й зірвала трубку. Дві хвилини вона слухала уважно, і на обличчі її читалася ціла гама емоцій. Нарешті, прикривши трубку рукою, вона звернулася до Вальтера Тадейовича:

— Шефе, а ви були праві! І в хаті головного лікаря, й у кабінеті — ну, я про вбивство в районній лікарні, — схоже, щось настирливо шукали…

Вальтер Тадейович сердито зблиснув оком.

— А я тобі що торочив? Вимітайтеся двоє звідси!

Розділ IV

СОН

Сонце важко піднімалося з-за обрію. Щойно почали тьмяно зеленіти верхівки старих височезних сосон, а внизу чорні стовбури висвічували червоним від жаркого багаття, що коло нього грілася дивна парочка: чорна кудлата істота й майже прозора дівчина в білій сорочці. Зеленокоса дівчина запхала руки ледь не в огонь, але долоні її лишалися просвітчастими й холодними, її супутник сердито шкірив жовтуваті ікла.

— От ти скажи мені, я тобі хіба не говорив? — запитав хованець, бо це був саме він, на що нявка пирхнула зневажливо:

— Лишися мене!

— Ні, стій, кажи: я тебе не попереджав?

— Ниє й ниє, набрид до сказу! — розтулила білі губи нявка. — Я чим винна?

— Той старий чоловік… Якби не ми… Якби не ця твоя ідея…

— А тобі що до того чоловіка? Хто він тобі? Яким боком нас стосується?

— Він… я тобі зараз скажу, яким боком! Він… просто безпосередньо стосується! Він…

Зненацька нявка дмухнула на вогонь, загасивши його миттєво, й зникла за сосновим стовбуром, тільки сорочка майнула. Хованець ширше розплющив червонуваті очі.

— Ляж! — шикнула на нього нявка.

— Чого ти?

— Ляж спершу, бовдуре!

Хованець нарешті випростався на землі, на чорній прогалині у снігу, зливаючися з нею кольором. Десь удалині вчувався приглушений тріск гілля, але хованцю ніяк не вдавалося вловити, з якого саме боку долинає звук.

— Кого ти побачила? — тихо запитав він у нявки, не підводячи голови.

— А гляди вперед і трохи праворуч… Бачиш двох чорних, червонопиких?

Висунувши тонкого носика з-за стовбура, нявка кивнула в невідомому напрямку. Гілля тріщало тихше й тихше. Двоє, про яких торочила нявка, віддалялися. Хованець, що він так і не спромігся нікого розгледіти, запитав:

— Хто вони?

— Опирі.

— То чого ти перелякалась?

— Вони йдуть від того чоловіка…

— Як ти знаєш? — спитав хованець.

— Я це чую… І до кого йдуть — теж чую…

— До кого ж?

— До жінки, — мовила нявка, мерзлякувато обіймаючи себе руками. — Нам треба за ними…

— Навіщо?

— Я знаю, що треба… Ходім.

І вона перша почала продиратися крізь хащі. Дзвінке гілля, здавалося, проходило крізь неї, навіть сорочки не чіпляло, та хованця, який понуро шкандибав позаду, покручені пальці кущів смикали боляче й безжально.

Одразу за лісом починалася перша вулиця містечка, зовсім безлюдна. Випірнувши з-за дерев, нявка й хованець ступили на розбиту асфальтову дорогу, вкриту сніжним місивом, і рушили в напрямку одноповерхової хати під низьким пласким дахом. Двоє чорних, не озирнувшись, зникли за замкненими дверима хати.

Боязко нявка й хованець підійшли до вікна. Незасунені фіранки відкрили їхнім поглядам велику кімнату, по-сільському облаштовану, в якій уже давно не жили: рожевий тиньк із простим візерунком під стелею потріскався у багатьох місцях, розсохлись і здибилися дошки на підлозі, розповзався від часу обрус на столі. Та не це затримало погляди нявки й хованця: вздовж протилежної од вікна стіни стояли два ліжка з високими перинами. На ліжках, просто зверху на покривалах, лежали двоє, вкриваючись чорними пальтами. Сонне сонце вповзло в кімнату, і їхні обличчя запалали в ранішньому навскісному промінні нездоровим червоним кольором.

— Що далі? — спитав хованець.

Мовчки нявка тричі обійшла навколо хати, зазираючи в усі вікна й мугикаючи собі щось під ніс. Хованець, сівши на дерев’яну лавку на подвір’ї коло занедбаної криниці, недовірливо спостерігав за нею. Нявка зупинялася під кожним вікном і, заглянувши в нього, клала руки на варцаби, ніби замикаючи вікно, й шепотіла закляття, до якого хованець не дослухався. Нарешті вона зупинилася перед порогом і розкинула руки, поклавши долоні на лутку. Її вуста знову рухались; хованець не хотів слухати, але все одно чув:

Стою під порогом,

За порогом дорога,

При дорозі криниця,

В криниці водиця.

Замикаю водою

Хату з бідою.

Ні живий, ні сновида,

Не зайди і не вийди!

Спи!

І нявка плюнула собі під ноги й високо й дико стрибнула, і з нею стрибнули зелені коси й пелена сорочки.

— Нічого не вийде! — рикнув хованець.

Нявка рвучко обернулася до нього, і хльоснули коси об одвірок.

— До вечора має стати!

— Навіщо?

— Маю план…

Хованець похитав головою. Позіхнувши, він підставив примружені очі дрімотному сонцю й витягнувся на лавці. Лавка підступно зарипіла й почала хилитися набік, але, в останню мить утримавши рівновагу, заклякла, і з нею завмер хованець.

Слабке проміння запалювало розкуйовджену шерсть, і вона червоно світилась, і потріскували волосини, мов займуться зараз веселим багаттям. Нявка підійшла до хованця й поклала долоню на кошлатий бік, але одразу ж її відсмикнула, несподівано обпікши пальці об гаряче.

— Ходи? — мовила вона.

— Та йду вже… — промимрив хованець, зістрибуючи з лавки, яка гойднулася на підгнилих ногах і впала набік.

Занедбана дорога, котра підступала до крайньої хати, за рогом повертала праворуч і потроху перетворювалася на звичайну сільську вулицю між високими парканами, перед якими посаджені були вишні й черешні; на воротях де-не-де навіть висіли поштові скриньки, та газети з них не стирчали: чи то рано було ще для газет, чи то ніхто їх і не передплачував, а скриньки лишилися з давніх часів.