Останній шаман

Юрась задихнувся від обурення.

Міліціянт не встиг договорити, адже намацав іще один кут, швидко пройшовся по ньому руками, скільки міг сягнути, нічого незвичайного не помітив і рушив далі вздовж стіни. І наштовхнувся просто на столичного журналіста. Вчепившись один одному в горлянки, журналіст і міліціянт деякий час мовчки борюкалися, сопучи від натуги. Перевага була на боці значно більш тренованого Валерія Нечипоренка, але Юрасеві Булочці додавала сили відчайдушність, і вони ніяк не могли здолати один одного. Тут Юрасик вужем вивернувся в руках старшого товариша і підбив його під коліно. Валерій Нечипоренко не втримався на ногах і присів. Чіпко тримаючи Юрасика за светр, він потяг його за собою.

У цей мент у підвалі виразно вчувся чи то стогін, чи то схлип.

Супротивники бухнулися на коліна й застигли. Образа вивітрювалася помалу, а місце її посідав сором. Що з ними трапилось у клятому підвалі? Хто наслав ману на дурні їхні голови?..

Закляті вороги злагоджено поповзли на звук, тримаючись за руки. Стогін більше не повторювався, але тиша в підвалі вже не здавалася такою непроникною: напружений слух вловлював чиєсь важке дихання, чиєсь тяжке зітхання… Валерій Нечипоренко і Юрась Булочка, ще пам’ятаючи, як запекло вони сварилися, як люто ненавиділи один одного мить тому, навколішках повзли до центру підвалу. Щоки пашіли він бридкого відчуття, що вони наговорили щойно такого одне одному, від чого самим ж доведеться ще довго-довго відмиватися. І якби ж у цьому було хоч півслова правди! Але звідки на них накотило це потьмарення розуму?..

Два спільники, з’єднані тепер ще більшою таємницею, ніж досі, мовчки повзли й повзли. Тільки не думати, тільки ні про що не думати!..

На стілець, який лежав на твердій бетонній підлозі, вони налетіли одночасно. Юрасик ледь не дістав ніжкою в око, а Валерій Нечипоренко отримав по пиці чиєюсь босою ногою. Нога була така зимна, що промайнула було думка про те, чи не труп їм нагодився на бідні голови, холодом віддала в животі й повернулася рятівним переконанням, що труп не може стогнати й зітхати. Валерій Нечипоренко помацав босу ногу. Вона задригалася.

— Хто тут? — здушено пискнув Юрась.

Людина, яка лежала на боці, прив’язана до стільця, поривчасто дихала й мовчала.

І одночасно Валерій Нечипоренко і Юрасик зрозуміли, що перед ними не може бути ніхто інший, окрім Ореста. І одностайно кинулися здирати з нього мотузки.

Гострого нічого під рукою не було, і Юрасик розколупував вузли ключем, а Валерій Нечипоренко намагався стягнути ослаблу вже мотузку з ніг прив’язаного. Той не пручався, але й не допомагав. Він, здавалося, лежав зовсім безтямний, а коли Юрасеві Булочці вдалося впоратися з мотузкою, що оповивала плечі, мішком гупнувся на бетон. Звук у тиші пролунав так оглушливо, що Валерій Нечипоренко вжахнувся: зараз у непритомного просто репне голова від удару! Але той натомість важко проговорив:

— Духа розбрату підіслав… Сподівався… Абааси ойун… Кепський, кепський із нього учень вийшов!.. — і додав щось уже зовсім не-при-ший-кобилі-хвіст: — Мати-Хижа-Птице, простягни і нам своє крило…

Розділ XVI

ПРИГОДА НА ДВОХ

Нема нічого кращого, ніж мати друзів. У цьому Василина переконувалась уже не вперше. Кмітлива і дотепна, вона вміла заводити друзів, де б не була, хоча спочатку і справляла враження жінки красивої, але відлюдькуватої. Та це тільки на перший погляд. Із другого погляду, як правило, люди миттєво підпадали під її чари і зближувалися з нею настільки, наскільки це взагалі можливо. З усіма знайомими Василина знаходила час підтримувати стосунки, причому якимсь незбагненним чином всі знайомі вважали, що вони для неї — набагато більше, ніж просто приятелі.

Саме тому, коли у двокімнатному помешканні у суботу по обіді пролунав телефонний дзвінок, і Василина підняла трубку й почула голос своєї товаришки з архіву СБУ, вона анітрохи не здивувалася. Навпаки, одразу зметикувала, що товаришка роздобула ще якусь цікаву інформацію про Святослава Пилиповича Шапку та його табірних колег і тепер без жодної винагороди була готова нею поділитися. На правах старовинної дружби.

— Так, привіт! Звісно, впізнала! Як святкуєш? Ви ж не працюєте?.. Ну, всяке буває, у вас же контора сувора… Так-так, я слухаю… Зараз-зараз, дай тільки папірчик знайти… — Василина присунула до себе великого нотатника з телефонами й ручку, що лежали на журнальному столику. — Пишу.

Вона швидко почала шкрябати в нотатнику старою ручкою з напівзасохлим чорнилом. Марадона, який дивився матч і дриґав ногами, допомагаючи футболістам грати, на секунду відірвався від телевізора і зиркнув на дружину. З дивану, на якому він лежав, Марадона не годен був роздивитися, що занотовує Василина, і відвернувся до екрану.

— Та можна було б і не записувати! — говорила Василина в трубку, відклавши ручку. — Це не так і далеко від нас, ми ж у верхньому місті, а то старий район… Так, вибач, словом, я там кілька разів бувала, вулицю з такою назвою важко забути. І номер примітний, тобі не здається? Ги-ги-ги… Ти краще про себе розкажи!.. А, ну добре, до зустрічі. Дякую!

Вона поклала трубку й обернулася до чоловіка.

— Піднімайся, футболісте, у мене є для тебе інформація, яка тобі дорого коштуватиме…

Марадона, одним оком поглядаючи на екран, затягнув дружину на диван і притиснув до бильця.

— Що ти там записувала?

— Вулиця Цвинтарна, дім тринадцять.

Марадона натиснув кнопку на пульті дистанційного управління, і телевізор замовк.

— Наша Цвинтарна, на Заріччі? — спитав Марадона з недовірою в голосі.

— Аякже ж.

— І що там?

Василина погладила чоловіка, який совав ногами з нетерплячки, по буйночубій голові й весело пояснила:

— Товаришка моя каже, що після розмови зі мною весь вечір мучилася, ніби забула щось мені сказати. Потім вона почала прибирати і хотіла викинути вітальні листівки, що їй надійшли на Перше травня. Якщо ти пам’ятаєш, я їй теж листівочку вислала. Ось вона і натрапила на мою листівку, автоматично перегорнула і прочитала зворотну адресу. І згадала, що я живу у Рябоконі. А Володимир Матвійович Горбань — четвертий із табірної компанії лікаря Шапки, пам’ятаєш? — приїхавши з Британії, зареєструвався в рябокінському районі. Місцем проживання вказав місто Рябокінь, вулицю Цвинтарну, тринадцять.

— Ходімо, ходімо туди! — заквапився Марадона, по всій хаті шукаючи неслухняні кросівки. Василина витягла кросівки з шафки, в яку сама ж учора, ретельно вимивши, їх і сховала, та підкликала чорного пса:

— Хованцю, гуляти?

Хованець махнув раз хвостом, що для нього було виявом шаленої радості…

До будинку число тринадцять по вулиці Цвинтарній ходу було хвилин на тридцять. Можна б і автобусом, але гуляти — то гуляти! Хованець весь час відволікався на кущі й дерева, які мав ретельно винюхати й помітити. Пообідня пора в містечку Рябокінь була такою теплою, такою розніженою, що і значно довша прогулянка здалась би закороткою.

Перетнувши місток і завертаючи на вулицю Лесі Українки, Марадона зупинився перед короткою тупиковою вуличкою, зарослою травою. Незважаючи на неділю, дерев’яна церква зачинена — мабуть, між ранковою і вечірньою службами Божими священик подався у справах…

У тупиковій вуличці під сливою грілася в мереживній тіні листяної шапки «копійка» світлого кольору, трохи забрьохана, але доглянутого вигляду. Марадона придивився до київських номерів.

— Я її знаю, — промовив він до дружини і вказав на машину.