Останній сигнал

— Ходімо на корт, клишоногий. Я дістав нову книгу Рейка. Хочеш морозива? Агов, перекинеш човен, пустуне! Пам’ятаєш прогулянку на Памірі? У тебе була така щетина, що Віка тебе не впізнала. А пам’ятаєш Роланда, Рольку, який завжди брав твої конспекти? Можливо, ти забув свою улюблену лайку? Агов, вождь парнокопитних, корифей дурощів, друг мимоволі, диявол чорний! Ну, гаразд, згадай хоча б Тетянку.

Він говорив ще довго і вже зовсім зневірився — не тому, що стомився, а тому, що дійшов до спогадів дитинства і не знав, що казати далі. Згадав дворову футбольну команду, про всяк випадок крикнув:

— Пас!

Нога істоти підкинула невидимий м’яч.

— Ще пас!

Нога смикнулася ще раз.

“Невже попав у самісіньке око?”

— Здається, ти знайшов контакт, — звернувся до Олега сигом. — Спогади дитинства.

— Ванька-Циклоп. Циклопчик. Ваню, мати кличе!

Істота повернула голову, прислухалась. Слабенька усмішка ледь скривила сірі уста. Очей не було видно, проте біля них зібралися зморшки.

— Шкіра Миронова набула захисного кольору, і саме тому запали очі, — сказав сигом.

Та Олег уже збагнув це. Тепер він повірив, що перед ним — Миронов. Щоб не втратити контакт, швидко мовив:

— Біля вашого будинку була лука, за нею — річка. Ми ловили карасів. Карась — земна риба. Найкраще бере вдосвіта. Пам’ятаєш, як ми ловили рибу? Циклопчику!

Губи істоти ворухнулись. Олег угадав слово, яке вони прошепотіли:

— Пам’ятаю, пам’ятаю…

Він поклав руку на плече Миронова, пригорнув його до себе.

— А пам’ятаєш мене, Олега, твого друга? Глянь на мене. Пам’ятаєш?

Миронов почав осідати, валитися набік.

— Нехай відпочине, — сказав Олег. — Занадто велике потрясіння.

Він допоміг Миронову вмоститися в кріслі.

9

Десять годин непробудного сну. Потім кілька годин марення. Миронов кричав, стогнав, плакав. Він погрожував невідомо кому:

— Ви так — і ми так! Негідники! Гади! Кати! Подлюги! Вбивці! Мучителі! Ви так — і ми так! Тоді не скаржтеся!

Олег, який з допомогою сигома залікував свої рани, прислухався до марення, намагався зрозуміти бодай що-небудь. Нарешті розвів руками і сказав Антові:

— Типове марення.

— У ньому є система. Воно підкорено одній думці.

Олег прислухався…

— Ви ще пошкодуєте! Без команди не стріляти! Вогонь! Негідники! Ви так — і ми так! Хто прийде з мечем, від меча і загине! З чим прийдеш, з тим і підеш! Посієш вітер, пожнеш бурю! Око за око, зуб за зуб! Ось вам! Ну що, задоволені?

Олег повернувся до Анта.

— Ти маєш рацію. Зрозуміло, що ворог, з яким вони воювали, був підлий і жорстокий. Але хто він, які його прикмети?

— Кажеш не про те, — сказав сигом. — Марення підкорене одній думці. Чуєш: “Ви так — і ми так”. Це земна історія, логіка війни. А тут — космос, інший світ, інші випари… А жителі планети — мох і чагарі…

— То з ким же вони воювали?

А в пам’яті надокучливо дзвеніло: “Інші випари… випари… І цього було досить, щоб людина перетворилася на звіра? Ти дивний, сигоме”.

— Стривай, — сказав Ант. — Він, здається, очуняв.

Миронов розплющив очі, здивовано глянув на Олега.

— Ти?

Іване, згадав? Циклопчику, друже… Налякав мене, — зрадів Олег.

— Звідки ти взявся?

— Мене послали шукати вас і другу експедицію — ту, що вилетіла слідом за вами.

Білі смужки над очима, які, мабуть, були бровами, здивовано піднялися:

— Другу експедицію? Ми нічого не знали про неї… — І тієї ж миті вираз його обличчя змінився. — Вони можуть сюди ввірватися!

— Хто?

— Вороги, Космонавти. Не знаю, з якої планети вони прибули. Ті, з ким ми воювали. Побачили їх, як тільки прилетіли. Спробували встановити контакт. Але вони втекли, зникли. А потім почали стріляти в нас. Розставляли пастки. Сергій загинув.

Олег думав: “Спробували встановити контакт… Пастки… Стріляли… Майже те, що було з нами, зі мною…”

“Саме так, ти напав на правильний слід, — сказав у думці сигом. — А пам’ятаєш, як ти злякався істоти, що була твоїм відображенням?”

“Ти хочеш сказати, що вони побачили таке ж відображення і пробували встановити з ним контакт? Не може бути”.

“Може, — твердо відповів сигом. — Вони переслідували їх. Їм здавалося, що ті вдаються до хитрощів, і вони теж почали хитрувати. І чим більше мудрували, тим більше лукавили їхні відображення… Почалося викривлення психіки”.

“Але хто ж у них стріляв? Хто ставив пастки? Відображення не здатні стріляти”.

“Стріляли учасники другої експедиції. Адже вони не могли впізнати у них людей. Ні за зовнішністю, ні за поведінкою. Спочатку озвіріли. Потім експедиції побачили одна одну і прийняли друзів за підступних ворогів, яких щойно переслідували. Почалася боротьба. Поступово відроджувався давній принцип: “Ви так — і ми так”. Пам’ятаєш, до чого він приводив на Землі?”

“Інші випари, — згадав Олег. — Але він помиляється. Все було інакше. Я ще не знаю як. Тільки інакше”. Запитав у думках: “Але ж я не збожеволів? З ким я воював? Хто стріляв у мене?”

У погляді сигома була жалість, і Олег зрозумів, що Ант підтвердить страшну здогадку. І щоб випробувати останній шанс, запитав у Миронова:

— А мій брат? Ти нічого не сказав про нього. А інші?

Обличчя Миронова зсудомило, очі застелила біла полуда. Він бурмотів:

— Твій брат, твій брат… Так, так, твій брат…

Полуда спадала, погляд прояснювався.

— Ми знайшли корабель. У ньому був ворог. Він стріляв по нас.

Олегові здалося, що волосся на голові стає дротяним і піднімає шолом. Він знав, що треба запитати, доведеться запитати. І він запитав, прочитавши на обличчі сигома співчуття:

— Мій брат був серед вас?

— Так.

“Тепер я знаю, з ким воював і кого, можливо, вбив або поранив”, — думав Олег, відчуваючи, як холоне серце. Л Миронов усе бурмотів:

— Твій брат… Де він тепер? Дивно…

“Інші випари. Цього досить, щоб роздавити нас? Хто ж ми такі?”

Олег почув відповідь сигома:

“Ні, не випари, а логіка. Земний досвід, земна логіка”.

Скафандр став надзвичайно твердий, стис, скував Олега, перетворив на лялечку, всередині якої замурована личинка жука. “Ніколи ми не позбудемося пам’яті або логіки. Бо найголовніше в нас — пам’ять. Відмовитись од неї — значить відмовитись од себе. Я розумію, сигоме, ти не зичиш мені лихого, не хочеш подвоїти мою вину, горе. А я не хочу їх полегшувати. Сталося те, що мало статися. Щоб цього не трапилось, мені треба було стрибнути вище за себе. Саме так, вище за себе. А давня приказка, давня, як наш досвід, каже — вище за себе не стрибнеш. Але ти не вбагнеш цього, сигоме. Щоб зрозуміти до кінця людину, треба нею бути”.