Останній сигнал

— Коефіцієнт ліо в обох вагається поблизу нуля.

Він не звернув уваги на Василя, думав про щось своє І вдивлявся в коридор. Раптово вигукнув із захватом:

— А ось іде жива людина, зовсім жива!

По коридору в крокуючому кріслі, керованому біострумами, їхав паралітик. До його голови підходили численні Проводи від маніпуляторів крісла.

Юрій ступив назустріч паралітикові, простягнув руку:

— Здрастуй!

— Здрастуй! — відгукнувся репродуктор крісла, і рука-маніпулятор обережно потиснула руку Юрія.

— Ти можеш одужати. Знаєш про це? — запитав Юрій.

— Вірю в це.

— Чого ти хочеш більше за все?

“Ну, це ясно навіть божевільному”, — подумав Василь і почув відповідь з репродуктора:

— Завершити почате дослідження.

— В якій галузі?

— Походження життя.

— Теоретична праця чи експерименти з протогеном? Коацервати, асиметричний синтез?

“Звідки йому відоме все це? — подивувався Василь. — Він і в медичній літературі тямить, і в художній літературі начитаний… Просто-таки ходяча енциклопедія…”

І перше, і друге, і третє, — відповів паралітик Юрію, водночас ніби відповідаючи на Василеві думки.

І якщо ти його завершиш… — мовив Юрій напівзапитально і зробив паузу.

Пролунала відповідь:

— Стане відомо ще про одну можливість зародження життя. Та й усе. А от як узнати, котра з них здійснилася на Землі? Дорого я дав би за це…

Василь відзначив, що ці двоє, як видно, розуміють одне одного з півслова; що паралітика не дивує безцеремонність запитань.

— Я міг би допомогти тобі? — запитав Юрій.

— Спробуй. Звернись у мій інститут за два місяці. До того часу мене обіцяють виписати, і я зможу допомогти тобі.

Рука-маніпулятор простягла візитну картку. Юрій обережно взяв її, ще раз потиснув пластмасові пальці-захвати і побажав хворому:

— Якнайшвидшого тобі одужання. Ми ще допоможемо один одному.

— До зустрічі.

Сумніви обсідали Василя. Хто ж його сусід? Божевільний? То чому він так одразу, раз-два, знайшов спільну мову з оцим паралітиком?

Бідна патлата Василева голова тріщала від суперечливих думок, які зштовхувалися в ній, немов більярдні кульки. А може, для орієнтації запитати спочатку про таємничі потоки ліо?

Юрій дивився кудись повз нього, і Василь уже подумав, що той не розчув запитання. Однак виявилося, він просто роздумував над відповіддю.

— Якщо я видам тобі характеристики потоків, ти все одно без підготовки нічого не зрозумієш, і я виглядатиму, як ідіот, — уголос міркував він, щадячи співрозмовника. — Коли тобі сказати, що при взаємодії з єдиним полем виникають імпульси, що змінюють людину, і людина стає не такою, якою була раніше, ти не повіриш…

Спробуй-но спочатку відповісти на просте запитання: які радощі ти знав у своєму житті?

— Перерахувати, чи що? — ображено запитав Василь. — Витратимо багато часу… — Проте, боячись, що йому не дадуть договорити, почав: — Ну, по-перше, я і в дитинстві захоплювався футболом… І домагався, між іншим, деяких успіхів!

— Ти й зараз в гарній спортивній формі, — сказав Юрій. — Ти — ого-го! Тілом і душею молодий.

— По-друге, в мене закохалася чудова дівчина, — бадьоро продовжував Василь. — Премію отримав на олімпіаді. І по службі немало їх перепадало… Взагалі по службі я просувався швидко…

— А чому ти називаєш роботу службою?

Василь глянув на Юрія і затнувся. Тільки тепер він помітив, які у нього очі.

— Тобі смішно?

— Трішечки, — відповів Юрій, — я сміюся над собою. Знаєш, про що я зараз подумав? Мабуть, якщо перевірити пам’ять багатьох людей, вона виявиться захаращеною, як сміттєпровід.

— Це й називається ціною пам’яті? — з викликом запитав Василь.

— Вірніше, ціною життя, — Юрій вже не посміхався. — Не розумію, чому ти не почав з інших радощів: гарні речі, комфортна квартира, власний транспорт.

— Все це також необхідно для щастя, — вперто хитнув головою Василь.

— Ти мені розповідав про свою тещу… Чи погодився б жити так, як вона?

— Вона — дурна міщанка, — відрубав Василь. — Щастя борсучихи — якомога більше натягти до своєї нори…

— Отже, ти не бажаєш борсукового щастя? — пустотливо запитав Юрій. — А хіба кожен не бажає жити з принципу: не гірше за інших?

— А що в цьому поганого? — відказав Василь. — Врешті-решт усі люди рівні!

— Рівні, заспокойся, рівні, тільки перед законом — це було записано ще у стародавній декларації. Але я читав у книжках, що одна людина шукає щастя в тому, щоб одягатися не гірше за іншого, а друга буде щасливою, якщо взнає те, чого ще не знають інші. І при цьому ризикує життям. Як же їх зрівняти? А може, в книжках говорять неправду?

— Правду, — знехотя проказав Василь і роздратовано нагадав. — Ти говорив про потоки ліо. Сподіваюсь, вони як об’єктивне явище природи доступні всім?

— Либонь, ні, — заперечив Юрій, з жалем дивлячись на Василя. — Ані на Землі, ні будь-де в іншому місці.

— В іншому місці? Де ж саме?

Василь пильно глянув на Юрія. Йому здалося, що сусід збентежився. Он воно що. Невже влучив у ціль? Здогадка сяйнула в патлатій голові, і спина та руки Василя вкрилися гусячою шкірою. “Здається, я розкусив його, — подумав він. — Пришелець! Це багато чого з’ясовує. Ось чому він з такою готовністю всіх вислуховує! Йому потрібна інформація про Землю, про людину. Навіщо? І чому він не заявить про себе офіційно, не звернеться до уряду? А що як він збирає інформацію, аби його одноплеменці могли безперешкодно уярмити нас або перебити? Можливо, вони шукають планету для переселення…”

Страхітливі відомості, почерпнуті з прочитаних книжок, ще роз’ятрювали думку Василя, та він уже знав, у чому полягає його обов’язок. Він скрізь супроводжуватиме пришельця, мов тінь. Він постарається остаточно переконатися в своїх підозріннях і врятує людство від поневолення. Він стане найуславленішим землянином, і тоді дехто пожалкує, що обрав не того…

Швидкою дріботливою ходою, потираючи довгі руки і про щось розмовляючи сам із собою, коридором ішов високий кістлявий чоловік, схожий на сушену воблу. Декілька разів він озирався, повертаючись усім тулубом, здригаючись. Втягуючи в плечі голову з круглими тьмяними очима, петляв коридором, притискуючись до стін. Побачивши Юрія та Василя, чоловік-вобла благально глянув на них і поклав палець на уста. Василь одразу зрозумів, що перед ним пацієнт із психіатричного відділу, і потягнув сусіда за рукав. Але Юрій вирвав руку, кивнув у відповідь хворому і поманив його до себе.

— Стережіться, вони стежать за мною, — зашепотів хворий, підходячи впритул до них.

Василь ладен був зірватися з місця й бігти подалі від нового знайомця. Всі попередні побоювання разом спалахнули в голові.

— Не бійся. Ми переможемо їх! — урочисто пообіцяв Юрій хворому.

— Хіба це можливо? — хворий зачаровано дивився на несподіваного рятівника.

— Цілком, — запевнив його Юрій. — Ми знищимо їх назавжди за допомогою новітньої зброї гаммафоніда.

Хворий захоплено і віддано подивився на нього і повідомив: