Останній сигнал

Приблизно через два тижні мого директорства Юрко поставив мені сакраментальне запитання:

— Можна розпочинати?

Він дивився на мене очікувально, його губи ладні були вигнутися і в радісній, і у в’їдливій посмішці.

Я добре знав, про що він запитує, але про всяк випадок спитав:

— Як ти собі це уявляєш?

— Годі придурюватися, — зневажливо відказав Юрко. — Я маю на увазі залучення до нашої роботи Степ-Степановича.

Степан Степанович Цуркало завідував лабораторією ендокринології.

— Таж він виконує термінове завдання, — заперечив я.

Юрків погляд став глузливим, настовбурчені вуха заворушилися від стримуваних емоцій.

— Власне, чого тут дивуватися? — розважливо запитав він, звертаючись до самого себе з таким виглядом, ніби викрив найкращого друга і остаточно зневірився в людях.

Я знав, що він думає: “Коли людина стає директором, вона перестає бути…” і т. ін.

Того ж дня я викликав Степ-Степановича. Він опустився в крісло навпроти мене — товстий, поважний; академічна зовнішність його бентежила інших: гривою волосся над могутнім чолом, бровами, що скидалися на дві зігнуті руді гусениці, підборіддям, випнутим наперед, як форштевень корабля.

Я не знав, як приступитися до справи, і почав здалеку, ніби хотів почути від нього, яке значення має боротьба зі старістю. Степ-Степанович спочатку уважно слухав мене, відтак руді гусениці грізно здибилися на переніссі.

— Так ви хочете нав’язати мені участь у тій роботі? Коли не помиляюся, ви розпочали її ще не будучи директором? — останні слова він інтонаційно підкреслив для більшої ясності.

— Та чому ж нав’язати? — я відчув, як мої щоки і вуха починають палати. — Якщо не хочете…

— Нехай йому біс, навантажуйте, — гаркнув Степ-Степанович, ніби робив мені величезну послугу. Він намагався не виказати свого зацікавлення.

Я розумів це і вирішив погратися з ним:

— А втім, ви справді дуже завантажені…

Він нетерпляче стенув плечима:

— Я вже сказав: “Нехай йому біс!” Яке вам діло до всього іншого? Кажіть, що я повинен робити.

Ми подивились один на одного і розсміялись. Я відчув, що контакт налагоджується.

— Про гіпотезу “секундних, хвилинних і годинних стрілок” ви знаєте, — сказав я. — Не вкладається в цю гіпотезу період відносної рівноваги: тридцять-сорок п’ять років. Тут механізм годинника повинен би діяти через гормональний баланс, який може правити за уповільнювач. Загалом проблема полягає у тому, що час організму спливав нерівномірно не через сам механізм годинника, а через інші фактори, що діють на нього. Треба визначити, що це за фактори. Ось тут ви і змогли б допомогти.

Я розгорнув перед ним аркуші з графіками і формулами.

— Візьміть їх з собою. Подивіться, випишіть що треба, потім повернете.

— Що тут вдієш, — поблажливим топом почав він співати старої, проте зразу ж похопився, діловито зібрав папери і виплив з кабінету, ніби фрегат з гавані.

Тільки-по зачинилися за ним двері, як в них постукали. Я сказав:

— Прошу.

Переді мною постала новенька. її очі люто мружилися, ніби бачили живу мішень у прорізі прицілу.

— Мене виганяють з лабораторії, — сказала вона з таким виглядом, наче я мав обуритися або хоча б здивуватись.

— Ну й що з того? — запитав я.

— Це несправедливо. Адже не виганяють Нулика.

Я подивився їй у вічі. Вони були серйозні і сповнені гордливого обурення. В повороті голови вгадувалася напруженість і готовність боротися. Зрештою вона мала рацію.

І потім у мене ще не закінчився випробний період.

— Кілька днів вам нічого не дадуть, — відказав я, і западинка на її переніссі визначилася виразніше, а підборіддя затремтіло.

— Якщо хочете, переведемо вас у відділ систематики. Там непогано, спокійно, — я не зносив жіночих сліз.

І майже немає скляного посуду.

Вона ще намагалася жартувати, і це мене зворушило.

— Підете в обчислювальний?

Я схаменувся, та надто пізно. Те, що я їй запропонував, було значно більшим, на що вона заслуговувала, перспективнішим, ніж робота на мікротомі.

— Я б не хотіла йти з лабораторії, — зізналася вона.

— Але чому? — я подумав про Петра Авдюхіна.

Вона промовила похнюпившись:

— Мені подобається робота.

— Мікротом?

— Взагалі вся проблема. Смілива, навіть зухвала.

Можливо, вона знала, чим купити мене, але мети своєї досягла. Я навіть не зміг стримати задоволеної посмішки. І коли вона виходила, мимоволі подивився їй услід, ще раз відзначивши спрямованість її нечутної ходи. Тоді я подумав саме цим словом — не “стрімкість”, а “спрямованість”. Чому?

Мене викликали до віце-президента Академії наук з доповіддю про розпочатий нами пошук “стрілок” біологічного годинника. Поруч з кріслом Артура Кіндратовича височів, неначе могутній рицар у латах, його незмінний супутник — кібернетичний двійник, КД. З тулуба двійника стирчали голки антен, напіввистромлені щупальці, кінцівки забраних крил, коліс, гусениць, труби допоміжних мікроскопічного та інфрачервоного зору, виводи енергетичного захисту. Цей універсальний автомат, що має властивість самовдосконалюватися, був приданий віце-президенту вже сім років тому і весь цей час супроводжував свого господаря і двійника не тільки на роботі, а дуже часто й на відпочинку. Завдяки частим і тривалим бесідам з Артуром Кіндратовичем КД зафіксував у своєму мозку майже все, що зберігалося в пам’яті віце-президента, в кожному разі те, що могло хоч якоюсь мірою стосуватися наукової роботи. КД оволодів специфічними методами розв’язання складних наукових питань, властивими Артуру Кіндратовичу, і перед тим, як вирішувати щось, віце-президент часто радився з ним, як радився б із самим собою.

— Ми поздоровляємо вас з новою посадою, — сказав Артур Кіндратович. Він анітрохи не страждав манією величності, і його “ми” означало, що він поздоровляє мене від свого імені і від КД.

Я подякував за поздоровлення і розстебнув портфель, щоб вийняти папери.

— А може, спочатку без них? — почувся голос.

Це був звичайний прийом Артура Кіндратовича. Я відклав портфель і повернувся до віце-президента. Та виявилося, що фразу промовив не він, а КД.

— У загальних рисах ми знаємо проблему. Розкажіть про дослідження нуклеїнових кислот.

Цього разу зі мною говорив Артур Кіндратович.

Я докладно розповів про наші досліди по класифікації окремих ланок “гвинтових сходів” ДНК.

— Нам вдалося з’ясувати, — сказав я, з шарудінням розгортаючи величезні фотоаркуші, зроблені за допомогою мезонного апарата, — що вибивання триплета нуклеотидів ось у цьому місці нічим не проявляється в діяльності клітини, але через тривалий час зумовлює поступове згортання ланцюжка.

У відповідь мені прозвучало:

— Міна надсповільненої дії, чи не так? Це схоже на процес старіння…

— Але бути схожим ще не значить: бути причиною.

Я переводив погляд з Артура Кіндратовича на КД, щоб визначити, хто з них що говорить.

— Уже встигли весь інститут залучити до цієї роботи?

Мої зуби наче зав’язли в липучих цукерках.

— Не бентежтеся. Це неминуче. Коли керівник роботи стає керівником інституту…

— Навіть коли його обсіли муки докори…

— Незважаючи на шалений опір інших зацікавлених осіб…

Я більше не намагався розрізняти, кому з них належить та чи інша фраза. Я говорив з ним, як з однією істотою, певно, це так і було. КД, який тільки умовно можна назвати автоматом, став носієм частини “я” свого двійника. І після смерті Артура Кіндратовича він понесе далі його пам’ять, його логіку, продовжуючи розпочаті ним справи, стане консультантом багатьох наукових робіт. Він залишиться серед людей як модель мозку вченого, інколи поступаючись оригіналу, але багато в чому перевершуючи його. І завдяки КД не розчиняться, не загубляться для людей ні пам’ять, ні специфіка мислення, ні задуми вченого. Навпаки, вони будуть постійно доповнюватися, збагачуватися новим досвідом.