Останній сигнал

З того часу поважне прізвисько “письменник” міцно приклеїлося до нього. Цікавість до незнайомих людей, яка звичайно з часом минає, у Тарнова з роками міцніла. Ця якість завдавала йому більше неприємностей, ніж втіхи. Він намагався перебороти себе, та марно.

Ось і того пам’ятного вечора зайшов до кафе “Мрія”. Кілька тижнів опергрупа намагалася натрапити на слід бандита на прізвисько Грошик. Тарнов не випадково завітав до “Мрії”. Він прямував в інше місце, та, коли проходив повз двері кафе, його, як інколи говорять, “ніби щось штурхнуло”. Він послухався внутрішнього поклику, навіть не намагався аналізувати, відшукувати в пам’яті випадкову інформацію про місце юнацьких зустрічей Грошика з другом дитинства. Це він зробив значно пізніше…

Коли Тарнов побачив у кафе гурт юнаків напідпитку і серед них хлопця з “ватяними” ногами, сірою шпаристою шкірою і наколкою на короткопалій руці, що владно лежала на чужому плечі, він шостим чуттям впізнав розшукуваного.

— Ша, фраєр, — говорив Грошик незнайомому громадянину, — цю дівчину буду танцювати я!

Тоді Тарнов підійшов до бандита і, дивлячись в його нахабні очі, мовив:

— Дівчина зайнята, зрозуміло?

В маленькому тісному дворику, куди вони вийшли на хвилинку “з’ясувати стосунки”, тривожно смикнулося серце бандита, коли “студент не здрейфив” і не “рвонув кігті”. Грошик побачив за парканом кількох людей і все зрозумів. Він спробував пробитися до воріт, та шлях йому заступив той самий “студент”. Грошик замахнувся. В останню мить Тарнов, який класично зробив підсічну, вгадав в його короткопалій руці ніж. Та було запізно, і бандитський ніж до самої набірної рукоятки увійшов у бік свого хазяїна.

Працівники карного розшуку ніяк не могли збагнути, чому Семен Антонович ледь не плаче, стоячи над важко пораненим бандитом. Вони ж бо нічого не знали про важке дитинство цього хлопця, про успадковану від батька-алкоголіка хворобу, про те, як одного разу він все ж таки спробував вирватись із кола, “зав’язати” з своїм минулим. Та черствість адміністратора, до якого Грошик прийшов улаштуватись на роботу, відкинула його назад на хибний шлях.

І ось сьогодні тут, у кафе, на набережній курортного міста, інтуїція знову підказала Тарнову: щось має трапитися. І хоча він уже закінчив вечерю і міг би піти, проте все сидів, дивлячись то на людей у залі, то на естраду, терпляче чекав.

До мікрофона знову наблизилася та ж сама співачка. Оплески публіки були рідкими, та вона не зважала, махнула рукою — і миттю в залі згасло світло, зосталися лише матові вогники бокових світильників. На естраді спалахнули очі металевої маски робота, пролунала мелодія електронних інструментів, артистка простягла руки до маски і заспівала:

Колись закохався робот

У жінку земну, звичайну…

Полковник напружився, він одразу згадав, де і коли чув цю пісню.

— Я — робот, могутній, сталевий…

Як хочеш — збудую замок,

Для тебе одної все…

На темній естраді яскраво спалахували в такт мелодії очі маски.

Тарнов упіймав за лікоть метрдотеля, коли той проходив повз його столик.

— Приємна пісня, — сказав полковник. — Чому не оголошують ім’я автора?

— Ми тут ні при чому, — метрдотель знизав плечима. — Автор пісні невідомий.

— Звідки ж узяли пісню ваші музиканти?

Метрдотель зніяковів, кинув на співбесідника пильний погляд:

— Даруйте, з ким маю честь?..

Через кілька хвилин керівник джазу, сорокарічний сухорлявий чорнявець, і молоденький музикант з обличчям херувима вже сиділи в маленькій артистичній вбиральні навпроти полковника Тарнова.

— Ми переписали пісню з його мага, — чорнявець кивнув на “херувима”. — Вона користується у наших відвідувачів неабияким успіхом. Ми зверталися у ВААП, щоб узнати ім’я автора, та пісня там не зареєстрована. Ви не подумайте чого, якщо автор з’явиться, ми готові сплатити належний гонорар…

— Як вам вдалося записати пісню на магнітофон?

— Це було там, — музикант тицьнув у вікно довгим тонким пальцем. — В санаторному парку є стара алея. Я люблю інколи на її лавках прослуховувати нові записи. Одного разу я випадково почув, як невідома мені людина навчала робота цій пісні, сказала йому: “Запам’ятай, заспіваєш її потім жінці…”

— Ви зустрічали ще колись цю людину? — ледь стримуючи хвилювання, запитав Тарнов.

— Ні.

Полковник дістав з кишені фото.

— Схожий?

Довгі пальці музиканта схопили фото, покрутили його на всі боки. Затим музикант непевно похитав головою, відкидаючи з чола довгі пасма волосся.

— Ніби схожий. Та боюся помилитися…

Він глянув у засмучені очі Тарнова і теж засмутився!

— Здається, саме його я бачив з однією жінкою. її звуть Алею. Приїхала вона сюди чи то з Білгорода, чи то з Орла. Я кілька разів розмовляв з нею на пляжі. Хочете, спробую зобразити її. Я трохи малюю.

Він узяв аркушик паперу і олівець. Зробив кілька штрихів, та враз зупинився, приголомшений несподіваною здогадкою. Спідлоба поглянув на полковника і невпевнено промовив:

— Вибачте, можливо, автор цієї пісні — ви?

ЮРІЙ ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Дні йшли за днями, від Юрія не було вістей, і Аля втомилася ждати. Вона твердила собі подумки: “Сама винна, повірила в незбутнє. Він не міг залишитися з тобою, дурна гуско. Людина, якій нічого не варто вилікувати безнадійно хворого; чиї думки тобі незрозумілі, не може залишатися з тобою все життя. Ну що в тобі особливого? Рядова жінка…”

Їй хотілося взивати себе образливими словами, звикнутися з ними, щоб згасити нестерпну виснажливу тугу чекання, щоб повернути сон і не бігти стрімголов на кожен дзвоник.

На роботі стало важко. її вважали зцілителькою, в неї вірили не тільки хворі, а й лікарі. Непосильна відповідальність загрожувала зламати її. Аля кріпилася з останніх сил. Пригадувала Юрині слова і мимоволі наслідувала його. Найдивніше — це їй удавалось. Аля раптом виявила, що за короткий час знайомства з Юрієм навчилася і в думках наслідувати його. Самі собою з’являлися несподівані висновки із звичайних фактів — всупереч усьому — вони підтверджувалися на практиці.

“Здається, він навчив мене думати по-своєму. Хіба вже за саме це я не повинна бути йому вдячною?” Невдовзі вона переконалася, що справа не лише в наслідуванні…

Якось зустрілася з випадком прогресивної м’язової дистрофії, міопатії. Ця хвороба, пов’язана із порушенням обміну речовин у м’язах, успадковувалася з покоління в покоління і вважалася невигойною. Згодом з нею навчилися боротися і навіть іноді відновлювати рухові функції. І от перед Алею юнак, уражений через десятиріччя хворобою діда. Його лікували в столичних клініках і не вилікували. Клінічна картина змінилася, та аналізи, як і раніше, були загрозливі, переконливо засвідчували, що після ремісії настане погіршення. Вона добре уявляла собі, як його обличчя знову робитиметься млявим, скам’яніло-неживим, розпливчастим, як згасатимуть очі…