Останній світ

У давньому світі.

Фракійський володар, що допомагає Афінам захищатися від варварських орд і здобуває перемогу; за це дістає в дружиниПрокну, дочку афінсьского царя Пандіона. Закохується в Прокнину сестру Філомелу, ґвалтує її й вириває в неї язика, щоб вона не виказала його. Коли про це лиходійство все ж таки стає відомо, Прокна, щоб помститися Тереєві, вбиває і четвертує свого сина Ітіса, вдвох із Філомелою вони смажать і варять хлопчикове м’ясо і пригощають ним Терея.

Страви смакує вже — власним дитям набиває утробу. / Ще й посилає по Ітіса — так він обману піддався! / Прокна ж уся палахтить, не діждеться жорстокої втіхи. / Прагнучи стати вістункою лиха свого ж якнайшвидше,— «Те, чого хочеш ти,— каже,— всередині». Той озирнувся, / Сина ж не бачить ніде. Поки знов, оглядаючись, кличе,— /Простоволоса, якою була при нелюдському вбивстві, / Вбігла нараз Філомела й скривавлену голову хлопця / Кинула просто в обличчя Тереєві. їй ще ніколи / Так не потрібен язик був, щоб радість засвідчити словом. / Рикнув оглушливо, стіл одіпхнувши, фракієць і сестер / Змієволосих із дому стігійського кличе в розпуці. / То він наїдки страшні з-під грудей (та хіба це можливо?) / Вирвати хоче, нутра свого вміст, то, зітхаючи тяжко, / Плаче й себе називає живою могилою сина. / На Пандіонових дочок, роз’ярений, меч оголивши, / Кинувся. Ті ж, утікаючи, мовби на крилах повисли. / Справді — на крилах вони. Вже в ліси з них одна подалася, / Друга під крівлею місце знайшла. Ще й сьогодні у неї / мітка на грудях горить — про криваве нагадує вбивство. / Він же, в стражданні своїм, як і в прагненні помсти, поривний, / Теж у пернатого перемінився: на маківці — гребінь, / Дзьоб довжелезний прямий, мов у воїна спис, виступає. / Одудом став називатись той птах, войовничий на вигляд.

ФЕБ

В «Останньому світі».

Карнавальна личина на Тереї у процесії блазнів. Прикрашений клаптиками сухозлітки та хромованими бляшками, різник їде на возі, пофарбованому в біле й запряженому парою волів, вуличками залізного міста, розмахуючи підпаленим батогом. Котті здається, що ця личина — карикатура на бога сонця з його вогняною колісницею. Різник мріє бути Фебом.

У давньому світі.

Осяйний. Один з епітетів Аполлона, бога віршування, музики, пророцтва та лікування, а також бога сонця Соля. У «Метаморфозах» обидва виступають під цим ім’ям. Коли змія намагається проковтнути відтяту Орфеєву голову, Феб перетворює її в камінь.

Та перейняв її Феб; щойно зуб устромити збиралась — /Каменем стала нараз: для укусу роззявлена паща / Вже не зімкнулась, у вищирі хижому заціпенівши. / Тінню спустився під землю співець. Що там бачив раніше, / Все впізнає. На полях, де відведено праведним місце, / Він Еврідіку знайшов і, щасливий, обняв свою милу.

ФЕМЕ

В «Останньому світі».

Крамарка з Томів, удова бакалійника. Народжує від одного заїжджого гірника сина-епілептика; у годину розпачу за допомогою відвару з цикламенів та квіту вовчого лика намагається звести свого непутящого сина зі світу, але зрештою так до нього прив’язується, що коли справді його втрачає, всім розказує про своє лихо і від усіх чекає розради. Розповідає Котті про долі мешканців залізного міста.

У давньому світі.

Богиня поголосу.

...Є серединне місце у просторі... / Кожну подію відтіль, хоч і віддаль незмірно далека, / Видно, й усі голоси проникають у вуха чутливі. / Там — Поголоска живе; її дім — на вершині найвищій... / Навстіж усе там і вдень і вночі. Увесь дім — із дзвінкої / Міді, й гуде він увесь, і відлунням повторює звуки... / Неправдиві й правдиві впереміш повсюди / Там сновигають чутки, перепурхують з місця на місце / Незрозумілі слова; ці наповнюють вуха дозвільних, / Ті — з новиною далі летять. Щораз більшає доля Вигадки...

ФІЛОМЕЛА

В «Останньому світі».

Босонога, скалічена чужинка; одного ранку в січні вона приходить із гір до залізного міста, і Прокна впізнає в ній свою рідну сестру, що її всі вважали мертвою. Філомела не розуміє жодного запитання, жодного втішливого слова, гірко плаче в Прокниних обіймах і аж зіщулюється від страху, коли на неї бодай тільки падає тінь якогось чоловіка.

У давньому світі.

Дочка афінського царя Пандіона, сестра Прокни, чий чоловік, Терей, ґвалтує Філомелу, а щоб вона не виказала, калічить її.

З піхов при поясі вихопив меч і, не мовлячи слова, / Він Філомелу схопив за волосся, скрутив їй за спину / Руки й зв’язав їх мотузкою. Шию вона підставляє, /Тільки-но вгледіла вістря меча: сподівається смерті. / Поки пручалась, і кликала батька свого, й намагалась / Мовити ще щось, він щипцями жертві язик ухопивши, / Гострим залізом одтяв. Його корінь тремтить іще в роті, / Решта — на чорній землі тріпотить, щось шепнути їй хоче.

ФІНЕЙ

В «Останньому світі».

Приїздить з Кипарисом до залізного міста як продавець горілки та заклинач змій. Коли йому спалюють намет і кошика зі зміями, займає занедбаний будинок, осідає в Томах і стає винокуром. Частенько заводить балачки про те, що пора вирушати далі, говорить про подорожі, африканські оази, вітри-пасати й одногорбих верблюдів, а сам тим часом усе глибше закопується в томську землю, за допомогою чорного пороху та зубила розширює печеру під будинком і влаштовує там погрібець, де зберігає кисле вино, сивуху з цукрових буряків і ладен приймати відвідувачів о будь-якій порі дня і ночі.

ЮПІТЕР

В «Останньому світі».

Личина у процесії блазнів карнавальної ночі в Томах; під нею ховається чоловік, що аж згинається від ваги акумулятора, від якого живиться, ритмічно спалахуючи, гірлянда електричних лампочок.

У давньому світі.

Бог небесного світла, цар богів, владар Срібного віку; син Сатурна і Реї, брат і чоловік Юнони, брат Нептуна й Діта; разом з братами скидає батька до підземного царства і ділить з ними владарювання над всесвітом; на його долю випадають небо й земля.

Увисокості є шлях, при погожому небі помітний: / Білістю наче проливсь, тому й назву отримав — Молочний. / Шлях той безсмертних веде до палат осяйних Громовержця...

ЯСОН

В «Останньому світі».

Фессалійський мореплав, що запливає військовим кораблем, переобладнаним на торгове судно, до гаваней чорноморського узбережжя — несподівано, не додержуючись жодних приписів,— і нерідко залишає по собі сум’яття, сварки й ненависть. Бо цей фессалієць перевозить не тільки товари, що їх обмінює на залізні вироби, шкури та бурштин, а й щоразу бере на борт ватагу переселенців — безробітних ремісників, зубожілих селян, мешканців гетто в Салоніках, Волосі й Афінах... І всім Ясон обіцяє золоті гори та безхмарне майбутнє на Чорному морі, забираючи в людей останні гроші за місце на смердючій середній палубі. Й аж на розвалених одеських та констанцських пристанях, біля вигорілих севастопольських доків чи в якомусь іншому пустельному місці Ясонові пасажири усвідомлюють усю марність своїх надій. Але на той час у них уже давно нема ні коштів, ні сили на поворотний шлях до Греції. Отож у тих безрадісних місцях вони сходять на берег і шукають серед руїн бодай тіні примарного щастя.