Останній заколот

Нараз отець Леонтій усвідомив, що саме зараз, на заквітчаному лузі, під безмежним небом з поодинокими хмаринками, він значно ближчий до бога, ніж у храмі, перед вівтарем, серед мальованих святих, ледь видних у мерехтливому світлі свічок.

Згадавши церкву, отець Леонтій зненацька відчув різкий запах ладану. Чомусь цей запах завжди асоціювався в нього зі смертю, а в потойбічне життя отець Леонтій не дуже вірив, як не вірив і в деякі християнські догми. У бога зирив, у те, що все в світі підпорядковане божественному розумові й має бути підвладне вічним канонам, усвідомлював і себе, як намісника бога, як справжнього пастиря людських душ, хай лише на невеличкому терені, поки що у двох селах, але справді тільки поки що: вірив у свою щасливу зірку і в те, що до голосу його колись прислухатимуться, як до одкровень пророків.

А чому б і ні?

Розуму йому не позичати, енергії також, от тільки б скинути червоних, які оголосили святу церкву дурманом, навіть слова які непотребні вигадали — “опіум для народу”…

Не розуміють, що на десяти заповідях християнства тримається всенький світ, що ці заповіді вигадав не бог, а самі люди, що заповіді є результатом людського буття і людського досвіду і що, зрештою, під якимось іншим соусом, але й більшовики змушені будуть згодом визнати, що в цих заповідях є сенс. І що біблія — одна з наймудріших книг у світі. Звичайно, є в пій протиріччя і навіть з точки зору суворої логіки нісенітниці, однак в яких книгах нема протиріч? Навіть у Льва Толстого, якого отець Леонтій, незважаючи на відлучення письменника від церкви, читав і шанував, багато таких протиріч, і більшовицький лідер Ленін наголосив на них у якійсь своїй праці.

Отець Леонтій раптом спіймав себе на тому, що з повагою подумав про більшовицького лідера, й розпачливо похитав головою. От до чого доводить одноманітна праця й божественна поліська природа! До благодушшя, до смирення й розслабленості, а часи нині такі, що про спокій не може бути й мови. Червону заразу треба косити, як цю траву, швидко й жорстоко, нехай падає і висихає, під корінь її, щоб і сліду не лишилося…

Однак, подумав отець Леонтій, на жаль, усе на світі лишає свій слід. От і червоні безбожники, якщо навіть зліквідувати їхню владу, полишать по собі слід, і з цим треба рахуватися.

Але чи варто саме сьогодні думати про це? Коли співає в небі жайворон і ніздрі забиває різкий запах свіжоскошеної трави?

Отець Леонтій махнув косою ще кілька разів, зупинився, спершись на держално, позорив очима по лугові, що червонів від іван-чаю, хазяйновито обтер вологе кісся травою і статечно попрямував до куреня під розлогою дичкою.

Ішов і відчував, якими пружними стали кроки і як грають м’язи — зовсім як у двадцятирічного молодика. Від усвідомлення цього на душі стало ще легше, захотілося заспівати — щось веселе й голосне, та отець Леонтій пригасив у собі це бажання й замуркотів під ніс притишено:

“Чорнії брови, карії очі…”

Він усівся на розстелене під грушею рядно з почуттям людини, що цілком виконала свій обов’язок, хоч косив лише годину чи трохи більше. Що ж, хоч не його це справа, так, забаганка, а все ж приємно згадати молодість, спіймати ту незбагненну й чудову мить, коли відчуваєш себе наодинці з природою, коли полишають тебе мирські турботи й по-справжньому розумієш свою безмежність не тільки на землі, а й у всесвіті.

Отець Леонтій простягнувся на рядні, підклавши під голову м’яку подушку, слухав, як дзвенять коси неподалік, як перемовляються косарі й форкає, відмахуючись від гедзів, гнідий мерин. Розкинув руки й застиг, здивований, бо, либонь, вперше збагнув, що саме такі миті є найкращими в житті й людина живе саме для того, щоб косити сіно й вирощувати хліб, а під час відпочинку вдихати запах зубрівки й чути в небі жайвороновий спів.

Але подумав також, що це в ньому подали голос селянські гени, а справжньому чоловікові негоже танути від лугових запахів. Його пращури не тільки косили сіно, точили коси, а нагострювали й мечі, рубали ними половців та монголів, і ніхто не знає, що краще: дрімати під грушею чи відчути азарт справжньої січі з ворогом…

І ще подумав отець Леонтій: є рядові бійці, які лише махають шаблями, чи ось такі затуркані косарі, як Степан Рячко, котрий зараз косить траву во благо отця і сина й святого духа, а точніше, для нього, отця Леонтія, а є і полководці, що народилися для того, аби керувати боєм, вказувати, кому й де косити чи як і від кого боронитися. Це вони одним помахом руки примушують рухатися тисячі й тисячі людей, як досвідчений чабан одним вигуком зупиняє чи спрямовує цілу отару.

І до таких, вищих духом, належить і він, поки що скромний парафіяльний священик отець Леонтій. Тільки від нього самого залежить, чи лежати йому під крислатою грушею, чи піднімати людей.

Отець Леонтій потягнувся, відганяючи дрімоту. Знав: шлях уже обрано й він просто кокетує салі з собою. Принаймні на найближчий час мета цілком зрозуміла і завдання визначені: докласти всіх зусиль, щоб розхитати й повалити совдепи. Бо саме від них найбільше зло. Більшовики відокремили церкву від держави, активно агітують людей не вірити в бога, вибивають грунт з-під ніг у нього, пароха й наставника віруючих, а цього простити не можна: війна, і війна нещадна!..

Отець Леонтій відігнав гедзя, який намагався порушити його спокій, витягнув годинника швейцарської фірми, придбаного що за благословенних часів, коли в Росії правив фактично священний синод. Клацнув кришкою, глянув на стрілки і одразу затурбувався: як швидко минув час, уже пів на восьму, і через півгодини в нього призначено зустріч. Нетерпляче потягнувся за підрясником, загукав:

— Степане, запрягай! Швидше, кажу, Степане!

Він одягнув засмальцьований у комірі підрясник, натягнув солом’яного бриля й поправив на грудях масивне срібне розп’яття. Степан уже запряг і запитально дивився на священика.

— Сам… — коротко розпорядився отець Леонтій і заліз у плетену з лози бідарку. Вмостився, поправив підрясник і наказав: — А ти докошуй.

Навіть не глянув на Степана, настільки був упевнений, що його розпорядження буде виконано, попустив віжки, й мерин з місця взяв риссю.

Отець Леонтій перетнув убрід мілку річечку з пологими піщаними берегами, проминув темні вільхові зарості й виїхав на заквітчаний луг, на краю якого починався рідкий дубовий гай. Дерева тут стояли окремішньо, лише де-не-де крони спліталися, та все ж сонячні промені пробивалися через них, гай видавався прозорим, веселим і, довершуючи його святковість, на якомусь з дубів заливалася іволга — її срібні переливи, здавалося, чіплялися за могутні дерева, утворюючи поміж ними невидимі гірлянди.

Але отець Леонтій не звертав уваги ні на гру сонячних променів у дубових кронах, ні на срібні рулади іволги: підігнав мерина й ледь помітною лісовою дорогою виїхав до порослого ліщиною байрака, який, поступово заглиблюючись, вів до справжнього листяного лісу. Тут отець Леонтій зупинив коїш, прив’язав його до дубочка й знову витягнув годинник. Невдоволено поморщився: було вже сім хвилин по восьмій, зустріч затримувалася, а цього отець Леонтій не любив — був людиною пунктуальною і дратувався, коли запізнювалися.

Проте сьогодні йому не довелося довго чекати: не встиг отець Леонтій розкласти під дубом килимок, як з гущавини долинуло коняче хропіння, і на галявину виїхали два вершники. Попереду старший, у картузі з лакованим козирком, не новому, але ще пристойному шевйотовому піджаку й темній сатиновій сорочці. Другий, молодший, був одягнутий значно бідніше: бавовняний зім’ятий піджак, така ж кепка й сорочка з потертим коміром. Він перший зістрибнув з коня, шанобливо допоміг злізти старшому, прив’язав коней неподалік од бідарки, лише потому зняв кепку й ввічливо вклонився отцю Леонтію.