Останній заколот

Вовк знайшов місце на дверях, де з-під церати виглядало дерево, постукав делікатно, як і належить прохачеві. Гадав, що Тетяну Пилипівну доведеться будити й приготувався стукати ще, та мало не одразу почув кроки, двері зарипіли, і на майданчик визирнула жінка. Петро не розібрав — молода чи стара, побачив лише очі — великі, темні — й запитав:

— Я по об’яві, хотів би навчатися латині.

— На жаль… — Почала жінка, та Петро, не зводячи погляду з її очей, присунувся до дверей і мовив притишено:

— Чули, у Лаврі сьогодні обідню служить отець Михайло…

Раптом очі зникли, Вовкові здалося, що жінка злякалася й метнулася од дверей, проте вона просто прикрила очі віями, а коли розплющила їх, то очі набрали зовсім іншого виразу: посвітлішали й посміхалися.

— Не Михайло, а Тимофій, — відповіла самими губами й зняла ланцюжок.

Передпокій у квартирі зовсім не відповідав стилю будинку. Був ухожений, підлогу встеляла яскрава килимова доріжка, на стіні висіло велике дзеркало в бронзовій рамі, а під ним стояла тумбочка з вазою, в ній квіти.

Жінка відступила від дверей, звільняючи прохід, і лише тепер Вовк зміг розгледіти її. Років за тридцять, гладка, вродлива, хоч зморшки де-не-де й залягли вже на обличчі. Дивиться насторожено й розглядає його уважно.

— Тетяна Пилипівна? — запитав.

— До ваших послуг… — Жінка не відвела від нього очікувального погляду, але Вовк не визнав за можливе пояснити, звідки він і від кого. Понишпорив очима по передпокою й мовив:

— А у вас непогано.

— Хто вам назвав моє ім’я? — запитала господиня нетерпляче.

— Той, хто дав пароль.

— Резонно. І все ж?..

— Прізвище Грунтенко вам нічого не каже?

— Уперше чую.

— Шкода, бо саме він назвав вашу адресу й дав пароль.

— Що за один?

— Позавчора ми зустрілися з ним на Житомирщині. Грунтенко з Длугопольським очолюють один з найбільших повстанських загонів на Поліссі.

Риси обличчя в Тетяни Пилипівни пом’якшали, вона посміхнулася приязно й висловила здогад:

— Грунтенко з Длугопольським прийшли на Полісся минулої осені з генерал-хорунжим Тютюнником?

— Звідки знаєте?

— Бо тільки Юрій Йосипович та його найдовіреніші люди знали про моє існування.

— Бачите, усе сходиться. — Петро збагнув, що йому повірили, й відрекомендувався: — Прапорщик Петро Вовк.

— Як мене звуть, знаєте… — Господиня зміряла його оцінюючим поглядом, видно, Вовк справив непогане враження, бо мовила, пустивши йому ледь помітних бісиків з очей: — Звіть мене просто Танею.

— Ніколи не гадав, що побачу на Гоголівській таку чарівну істоту, — заявив Петро, відчувши, що саме цей тон аніскілечки не шокуватиме господиню. — Здичавіли ми в поліських лісах, а тут… — широким жестом обвів передпокій з дзеркалом і квітами, поцілував руку господині, — а тут — як у кращих домах Парижа…

— О-о, прапорщику, як би мені хотілося зараз коли б не в Париж, то хоча б до Варшави! — вигукнула господиня.

— Я завжди вважав паш Київ кращим за Варшаву, — щиро заперечив Вовк.

— Не те… — зітхнула Тетяна Пилипівна, — Тепер місто зовсім не те… Запаскуджене…

— А мені видалося пристойним: навіть вулиці підметені.

— Нема колишнього шарму. Ще недавно вийдеш на Бібіковський бульвар чи на Хрещатик — шикарна публіка, дами в туалетах… А магазини? Ну, зараз дещо трохи з’явилося, але все ж жебрацтво… Колись лише на Хрещатику було кілька ювелірних! Вам не доводилося, прапорщику, купувати щось у Сіртакі?

— Уперше чую.

— Відомий ювелір, і колись… — Спогади затуманили господинине обличчя. — Так, колись від Сіртакі мені прислали перстень із смарагдом… Боже мій, цей перстень довелося проїсти під час більшовицької розрухи — жах, як ви вважаєте, прапорщику?

Вовк вважав, що Радянська влада ще мало притиснула господарку квартири на Гоголівській. Встиг зазирнути до вітальні, побачив квітчастий килим на підлозі, гарні меблі, фарфор на буфетних полицях — ні, не все ще проїла Тетяна Пилипівна, видно, добре підгодовують її з-за кордону, а також місцеві недобитки.

— Жах, — ствердив, — тим більше, що той перстень подарував вам, певно, чоловік…

— Який був мужчина! Тепер таких нема… Він збудував мені дачу над річкою… над Ірпенем, просто так, мені захотілося — і збудував. Потім її відібрали совдепи, а колись ми з Чоколовим пили там найкраще французьке шампанське…

— Чоколов — власник цегелень? — уточнив Вовк.

— Такі чоловіки трапляються рідко… — невизначено одповіла Тетяна Пилипівна. Знову зітхнула, зиркнула на Вовка, видно, вирішила, що передала куті меду, й трохи поправилась: — Правда, тепер зовсім інші масштаби…

— Будемо сподіватися на краще! — оптимістично вигукнув Вовк.

— Усе повернеться на круги своя, — упевнено зауважила господиня. Ще раз оглянула Вовка й заметушилася: — Ви з дороги, йдіть до ванни, а я зготую сніданок. До речі, у ванні є бритва, в колонці — гаряча вода, я ще не позбулася звички приймати душ. Є навіть одеколон — все для дорогих гостей… — І вона обдарувала Вовка ще одним грайливим поглядом, стверджуючи, що гість він справді дорогий і що деякі його бажання й навіть забаганки можуть бути виконані.

Петро з задоволенням поголився і вийшов на кухню, де вже апетитно пахло підсмаженим м’ясом. Тетяна Пилипівна накрила стіл лляною білою скатертиною, влаштувалася навпроти Вовка, поклавши йому на тарілку добрячий шматок шинки з яєчнею.

— Мужчин треба добре годувати, — мовила так, наче відкривала велику істину, — вони від цього добрішають і стають… — затнулася і подивилася на Петра проникливо, — слухнянішими…

І знову Петро пропустив цей натяк повз вуха. Акуратно, намагаючись демонструвати гарні манери й не виказувати голоду, з’їв яєчню, випив чашку чаю, обтер губи серветкою, вдячно усміхнувся Тетяні Пилипівні й мовив:

— Даючи мені пароль, пан Грунтенко наголошував, що ви можете зв’язати мене з вельми впливовими особами. Враховуючи те, що ситуація на Поліссі складна, а час не терпить…

Тетяна Пилипівна підняла на нього навдивовижу чисті голубі очі, і Петро збагнув, чим саме вона могла зачаровувати навіть бувалих мільйонерів.

— Звичайно, — пообіцяла, — вже сьогодні спробую знайти потрібну вам людину. Але, сподіваюсь, ви розумієте: жінка я самотня, а тягар витрат іноді такий важкий…